Життєві історії

Антоніна Іванівна поралася на городі на грядках. Почула скрип хвіртки і підвела голову. Зять прийшов. Один. Пішла зустрічати. – Микола! А чому один? Іринка де? – привітно спитала вона. – Та я тут… Розмова є…, – сказав Микола, і раптом теща помітила, що на ньому обличчя нема. – Миколо, ти мене хвилюєш! Що у тебе сталося? Чому ти прийшов? – поставила питання Антоніна Іванівна. – Ви мені, як друга мати. Потрапив я в неприємну ситуацію, значить…, – почав було Микола, на хвилину зупинився, зібрався з думками і все розповів тещі. Антоніна Іванівна вислухала зятя і… ахнула від почутого

Антоніна Іванівна поралася на городі на грядках, ретельно висмикуючи бур’яни. Почула скрип хвіртки і підвела голову. Зять прийшов. Один. Цікаво, що його привело… Пішла зустрічати.

– Микола! А чому один? Іринка де? – привітно спитала вона.

– Та я тут… Розмова є…

На Миколі обличчя не було. Блідий, розгублений. Невже сталося щось?

– Ти мене не хвилюй так! Пішли до хати!

Микола кивнув і, озираючись, зайшов до хати до тещі.

– Чай будеш? У мене рогалики з повидлом є.

– Та мені б чогось міцнішого, – зітхнув зять.

– Ох, погані справи видно. З Ірою посварився, чи що? Чи зарплату втратив? Не тягни, Миколо, бо я вже хвилюватися починаю. В мене моя домашня є? Сама робила. Для зміцнення імунітету.

Антоніна Іванівна дістала з шафи маленькі кришталеві чарочки, які збереглися ще з вісімдесятих років від батьків.

Налила дві чарки, зятю та собі. Нарізала тонкими скибочками копчену ковбасу сир і свіжий батон.

– Ось тримай. І закусуй.

Микола випив одну, потім налив другу і залпом випив. Закусив огірком.

– Ви мені, як друга мати. Рідної десять років як вже немає, тому я до вас і прийшов. І поважаю вас дуже. Потрапив я в неприємну ситуацію, значить… Два місяці тому їздив у відрядження, пам’ятаєте? Тиждень мене не було.

Ну то ось. Пішов я значить у кафе, перекусити ввечері. А там зустрів однокурсницю з університету, Таню Мельник. Живе вона у тому місті, зайшла кави випити.

Ну, слово за слово, розмовляли. Вона за зустріч запропонувала підняти по келиху. Ну, я парочку і випив, вона теж. А потім вона попросила допомогти їй шафу перетягнути з однієї кімнати в іншу. Каже, терміново треба, а допомогти нема кому, одна живе.

А квартира в неї поруч пряма, далеко йти не потрібно. Ну, я без задньої думки пішов. Чого ж не допомогти. Перетягли ми з нею шафу, вона запропонувала чаю з тортом, я погодився. А що потім було, не пам’ятаю. Наче зморило мене.

Прокинувся вранці у неї в ліжку. Вона каже, було в нас… Це саме… Я засмутився, кажу, як же так, одружений я, зрадив, виходить, хоч і не пам’ятаю нічого… Вона каже, люблю я тебе Миколо ще з тих часів, і завжди мріяла, щоб приділив увагу мені. А я й не знав про це. Вона ніколи мені не подобалася, не на мій смак. А зараз і поготів не потрібна, Ірину люблю.

Втік я від неї. Кажу, забудь, це помилка була. І ось вона зателефонувала сьогодні, номер телефону дізналася, коли спав у неї, і каже — вагітна я, Миколо, народжуватиму, доведеться тобі розлучатися з дружиною.

Потрапив я в ситуацію, Антоніно Іванівно. Світ білий не милий тепер. Адже Іринці народжувати скоро, що робити? Присягаюся всім, що я не хотів цього, і не збираюся йти, дочку вашу люблю більше за життя.

Антоніна Іванівна пильно дивилася на зятя. Видно, що не обманює. Не така він людина. Вона ж наскрізь людей бачить. Та й бачила, що він любить її дочку, а та його. Добра сім’я, міцна, не можна руйнувати не розумним вчинками.

– Ех, Миколо, ну ти й…! Обвела вона тебе як спритно! Переніс шафу, називається… Невже розуму не вистачило здогадатися, чого вона тебе до себе додому покликала? Вимахав під два метри на зріст, а розуму немає.

Іринці знати це непотрібно. Не можна їй зараз нервувати. Давай мені адресу цієї Таньки. Поїду до неї на розвідку. Скажу, матір я твоя, то довіри більше буде.

– Ви мені вірите? Дякую, теща! Я сам вас відвезу, а Іринці, скажемо, на ринок поїхали. Тут їзди – то небагато. Допоможіть розрулити ситуацію, вік вдячний буду!

Антоніна Іванівна та Микола мовчки їхали в машині, обидва занурені у важкі думки. Зять раз у раз поглядав на тещу, немов шукаючи підтримки, але та сиділа, дивившись у вікно, продумуючи план.

Таня жила на околиці. Двері відчинила невисока струнка жінка років тридцяти, в окулярах, з рідким хвостиком на голові.

– Миколо? – здивувалась вона, помітивши за його спиною Антоніну Іванівну. – А це хто?

– Мама моя, – буркнув Микола, ховаючи очі.

– Заходьте, – Таня невдоволено зморщилась, але пропустила гостей.

Антоніна Іванівна, не знімаючи пальто, сіла на краєчок дивана і кинула на жінку пронизливий погляд.

– Кажете, що вагітні від мого сина? – почала вона без передмов. – Документи покажіть. УЗД, довідку від спеціаліста.

Таня зам’ялася:

– Я ще не ходила … Але тест позитивний.

– Тести обманюють, – відрізала теща. – І ви, обманюєте. У Миколи нічого з вами не було.

– Як це?! – вигукнула Таня. – Все там було! Вам звідки знати?

– Тому що ви все підлаштувли! – Антоніна Іванівна встала, підійшовши впритул. – Але ось що я скажу: я заяву на вас напишу!

Таня зблідла, але продовжувала гнути свою лінію:

– Ви нічого не доведете!

– А тут і доводити нема чого. Микола мій… Як би сказати… Нездужав сильно, тепер не працює нічого, за його словами. Тож, ваш план не спрацював! Посоромився він сказати про свою недугу, коли ви подзвонили, гордість чоловічу щоб не втратити…

Настала тиша. Таня, тремтячою рукою поправляючи волосся, раптом заплакала:

– Він навіть не дивився в мій бік в університеті! А я… я все ще… Люблю його. Напевно… Як побачила, так і вирішила діяти… Що мені залишалося робити? Дружина не шафа, посунеться, якщо дізнається, що вагітна я… А там і по-справжньому планувала завагітніти.

– Любов зла, – зітхнула Антоніна Іванівна. – Але підлість така боком вийде. Дайте Миколі спокій. І собі чоловіка знайдете ще, тільки не такими методами.

– Дякую вам. А Микола що, щоправда… Не працює нічого? А як дружина живе із ним?

– Так дружина дуже любить його, а він її. Коли одружилися, справно все в нього було, а потім недуга здолала. Процедури  йому треба проходити, а не шафи рухати всяким дамочкам.

Антоніна Іванівна зиркнула на зятя. Той сидів, опустивши очі в підлогу.

Повертаючись додому, Микола крадькома витер сльози.

– Дякую, мамо. Виручили. Я цього ніколи не забуду…

– Гаразд, гаразд, – буркнула вона, але куточки губ здригнулися. – Город мені восени перекопаєш, і паркан треба полагодити, синку… І сарай пофарбувати.

За місяць Іра народила сина. При виписці з пологового будинку Антоніна Іванівна, взявши на руки онука, суворо подивилася на Миколу:

– Тепер, хоч шафи переставляй, хоч гори згортай, але щоб я більше таких історій не чула!

– Так мамо, – покірно відповів зять, а Іра, нічого не розуміючи, посміхнулася.

– Що це ви?

– Та так, – хитро підморгнула Антоніна Іванівна. – Про те, що сім’я – вона як город: бур’яни виполола, і порядок. Ну, їдемо чай пити з пирогами, мені самій не впоратися з ними! І паркан зачекався вже, зятю…

Вам також має сподобатись...

Ганна Геннадіївна якраз приготувала вечерю, коли відкрилися вхідні двері. – Сину, ти? Мий руки та йди на кухню, вечеря готова! — гукнула Ганна Геннадіївна, не виходячи до коридору. – Іду, мамо… – долинув із коридору голос сина.  Ганна Геннадіївна жили із сином удвох. Гості у їхній квартирі – велика рідкість. Жінка, як завжди, накрила стіл на двох, поставила чайник на плиту. – Максиме, ну ти де? — Ганна Геннадіївна вийшла в коридор і застигла. Син був не один. Мати глянула на несподівану гостю і аж ахнула від побаченого

– Василю! – почувся голос сусідки Василя Павловича Раїси. Чоловік вийшов на подвірʼя. – Чого тобі, Раю? – запитав він. – Я тобі картопельки свіженької принесла, – сказала жінка і простягла йому емальовану каструльку . – Дякую! – сказав той і дістав гроші. – Ну, що ти, Василю! – ахнула сусідка. – Дякую, Раю! – Василь Павлович взяв каструльку й пішов. Чоловік вже пообідав, як раптом загавкав його песик. Він вийшов на подвірʼя. У дворі стояли хлопець і дівчина. – Це хто ще такі? – не зрозумів господар. Дівчина раптом радісно побігла до Василя Павловича. Чоловік дивився на гостю й не розумів, що відбувається

Петро з Ганною сиділи на кухні й вечеряли. – Ох, Ганнусю, які ж смачні голубчики ти накрутила! – нахвалював дружину Петро. – Так і тануть у роті! Ой, я ж мав тобі дещо сказати. У нас поживе Кариночка. І вона, до речі, теж голубці любить… – А хто така Кариночка, Петре?! – ахнула Ганна. – Я щось жінок із таким ім’ям серед твоїх родичок не пригадую. Хто ця жінка, Петре? Поясни мені, будь ласка! – Карина – це моя колишня дружина! – Колишня?! І що вона тут забула?! – Ганна дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам

Ірина часто приходила допомагати Ніні Іванівні. Вона міряла тиск, готувала їсти, розповідала новини. А ще жінка приносила свіжі кросворди для Ніни Іванівни. Їх вони разом з нею й розгадували. – Найбільша за площею область України, – якось почув син старенької Іван, заходячи на кухню. – Одеська, звісно! – відповів чоловік, і жінки аж стрепенулися від несподіванки. – Ой, я що, двері не зачинила? – ахнула Ірина, відкладаючи кросворд. – Нічого серед білого дня не трапиться, – сказав Іван, обіймаючи матір. – Які новини у тебе, синку? – спитала старенька. Іван раптом якось похмуро і загадково подивився на неї й Ірину. – Щось сталося, синку?! – мати не розуміла, що відбувається