– Мамо, можна я у вас трохи поживу? – Ганна ледве стримувала сльози.
– Ну, звичайно, можна, – Тетяна Вікторівна насторожилася. – Навіщо питаєш? Наш дім – твій дім. Можеш приходити будь-коли.
– Дякую, мамо, – схлипнула Ганна. – Тоді я прямо сьогодні переїду.
– Давай…
Мати не почала відразу розпитувати доньку, що там у неї в сім’ї сталося. Не інакше Максим знову щось накоїв. Ото ж дав Бог зятя! Нічого з себе не представляє, а гонору! І що Ганна у ньому знайшла? Примітивний, як поліно. Ні поговорити з ним, ні відпочити нормально.
За стіл посадиш – не знає міри в чарках. Пожартуєш – нічого не розуміє, ображається. Що не попроси – завжди зайнятий. І чим питається? Працює в офісі від та до. Нічим іншим не займається. Додому прийде і до комп’ютера. І не смій його чіпати, інакше розлютується. Він же зайнятий! Бідна Ганнуся. Так, не пощастило їй із Максимом. Не буде від нього користі. Ось знову додому біжить від чоловіка.
Дуже цікаво: що там сталося?
Востаннє Ганна повернулася додому «назавжди» через те, що Максим її образив. І за що? Вона, бач, посміла з роботи затриматися аж на цілу годину, а попередити забула. Як же він сварився! Які слова говорив! От Ганна й не витримала – додому втекла. І правильно зробила! Хто знає, що в цього на думці?
Мати тоді подумала, що дочка і справді «ні за що до нього не повернеться». Яке там! Через три дні, як тільки Максим на порозі з’явився, побігла за ним. Ні, все-таки, правду кажуть, що любов зла.
Роздуми Тетяни Вікторівни перервало клацання вхідних дверей.
Мати побігла зустрічати доньку.
Побачила її та ахнула. Очі в Ані заплакані, руки тремтять, круги під очима. І сама така бліденька…
– Що сталося? – видихнула Тетяна Вікторівна. – Невже Максим не втримався…і…?
– Гірше, мамо, – ледь промовила Ганна.
– Що може бути гіршим? Не розумію. Поясни до ладу.
– Я не знаю, як це пояснити, – дочка розплакалася. – Я навіть не знаю, як це розповісти.
– Ганно, не муч мене, розповідай, – Тетяна Вікторівна обійняла дочку…
Ганна зібралася з силами і нарешті заговорила:
– Все у нас нормально було, поки Мурчик не занедужав. Їсти перестав. Воду майже не пив. Заховається кудись у куток і нявкає. Дивилася на нього, і душа стискалося від жалю. Повезла до ветлікаря.
Той його обстежив і оголосив:
– Треба робити процедуру. У вашого котика проблеми. Якщо процедуру не робити – протягне кілька місяців. Якщо зробити років п’ять, не менше, а то й більше.
Я, мамо, навіть не роздумувала! Про що тут думати? Адже член сім’ї занедужав! Можна сказати – одною ногою на тому світі! Звичайно, ми йому допомагатимемо і робитимемо все, що спеціаліст призначить!
А Максим дуже здивувався:
– Я думав, що нездужають тільки люди, – посміхнувся він. – Виявляється у котів теж є проблеми… ну, і що ти маєш намір робити? Тільки не кажи, що погодилася на все що говорив спеціаліст.
– Погодилася, – кажу. – А що? Не треба було?
– Ні, ну я розумію препарати якісь коту купити. Але проводити процедуру! Це ж безглузда ідея!
– Чому? – я не могла зрозуміти, жартує чоловік чи говорить серйозно.
– Тому що природного відбору ніхто не скасовував! Чула про таке? Твоєму коту просто час на котячу веселку. Ось і все.
– Тобто ти пропонуєш нічого не робити? Просто чекати, коли його не стане? Чекати та дивитися як йому погано?
– Не хочеш дивитися – можна йому допомогти скоріше закінчити все, – коротко кинув мені Максим, – і проблема вирішиться сама собою.
– Що? Навіщо? – я все ще не вірила своїм вухам, – Я його вилікую!
– Як хочеш, – холодно відповів Максим, – тільки грошей на цю нісенітницю я не дам. Викручуйся сама.
– Що означає він грошей не дасть? – здивувалася Тетяна Вікторівна, – він що, бюджетом вашим розпоряджається?
– Повністю, мамо! Нещодавно заявив, що я не вмію з грошима поводитися. Тепер сам продукти купує, за квартиру сплачує. Мені видає, коли прошу. Ще й допит влаштовує: на що витрачати збираєшся?
– А ти не віддавай йому зарплату, – спробувала порадити Тетяна Вікторівна, – це ж твої гроші! Ти сама їх заробляєш!
– Нічого не вийде, мамо. Ми так із ним домовилися. Коротше, грошей на процедуру не дав. А коту все гірше й гірше ставало. Ось я вирішила грошей у подруги позичити. Подзвонила їй, домовилася. Поїхала по гроші. Приїжджаю, – тут Ганна знову залилася сльозами. – А Мурчика нема! Я до Максима, де, питаю, мій кіт? А він мені: гадки не маю. І сміється. Так нічого я від нього не добилася.
– І? – Тетяна Вікторівна ніяк не могла зрозуміти, у чому проблема.
– Що “і”, мамо?! Він забрав Мурчка з дому! Розумієш?
– Куди забрав? – Здивувалася мати, – В клініку?
– Яку клініку? Він же був категорично проти процедури
– Тоді я нічого не розумію…
– Він його викинув, мамо, розумієш? Ви-ки-ну-в!
– Як це?
– Звичайно! Почув, що я по гроші поїхала і викинув!
– Це він тобі сказав?
– Так! Потім зізнався! І я йому цього ніколи не пробачу! І жити з ним – не буду! Я подаю на розлучення!
– І правильно, дочко! – вигукнула Тетяна Вікторівна, – Де ж це бачено так робити! А якщо ти занедужаєш? Чи ваша майбутня дитина? Ось що він, як ти думаєш, робитиме? Правильно! Він переступить через вас і піде далі. Ні, моя дівчинко, все ти правильно вирішила! Біжи від цього Максима! Ні розуму в нього, ні душі!
