Ірина часто згадувала чоловіка. Жили вони дуже щасливо. Валерій з неї порошинки здував, на руках носив. Нікому не дозволяв втручатися в їхню родину, навіть своїй матері. Вона намагалася, але син дав їй відсіч, він завжди заступався за свою дружину.
Недуга Валерія настала раптово. Жодних ознак біди, що наближається не було. Перший випадок коли йому стало зле, стався у під’їзді, викликали швидку. Другий вже вдома, тоді й поклали його в палату. А потім вони дізналися про страшну недугу. Все сталося дуже швидко. Валерій написав заповіт на Ірину, вона вже була вагітна, два місяці.
– Щоб не сталося, ви не повинні потребувати нічого.
– Навіть не думай.
За місяць його не стало. Перед цим він перевів усі свої заощадження, які залишив йому дід, на рахунок Ірини. Це не так багато, але достатньо для майбутньої дитини та дружини. Чому деякі так швидко йдуть, думала Ірина. Яка несправедливість. Вона намагалася стримувати себе і не плакати, дитина все відчуває, але це виходило дуже погано.
Родичі чоловіка зовсім не допомагали. Свекруха навіть не цікавилася її вагітністю. Мати була в іншому місті, але вона могла підтримати лише морально, та й то по телефону. Там були свої проблеми, батько нездужав.
Прощання пройшло як у тумані. Свекруха не могла займатися нічим, всю організацію заходу взяв на себе Ігор, друг Валерія. Він знайшов і його батька. Той аже давно жив у іншому місті.
Родичі спочатку сиділи за поминальним столом мовчки, але потім трохи розслабилися і почали оглядати все. Вони, звичайно, вже не раз все бачили, але зараз ця квартира спадщина сина і брата. Мати та сестра Валерія вже думали про її поділ, мріяли куди вкласти гроші від продажу під час поділу. А взагалі ця квартира має належати їхній родині, це була спадщина сина, думали вони. Борис брат Валерія теж мріяв про квартиру і взагалі збирався тут жити. Він вважав, що брату несправедливо дісталася квартира від діда. Ніхто не згадав, що Валерій з десяти років жив саме із дідом. Вдома йому місця не вистачило. Дід погодився взяти і Бориса, але вимоги діда та його суворі правила підлітка не влаштували. А потім дід занедужав. Доглядати його не відмовився лише Валерій.
– Заповіт на тебе – ось і доглядай.
Ось так все і вийшло, квартири вони тоді не отримали. А тепер усі вважали її своєю. Відкрито ніхто не говорив, але рано чи пізно все мало статися.
І сталося. Ірина вступала у спадок. Допоміг Ігор, більше просити не було кого. Ходити одній у такому становищі судами було важко. Все збіглося – спадщина, пологи. Із пологового будинку її теж забирав Ігор.
Першого ж дня після виписки з’явилася свекруха.
– Народила. А чия дитина?
– Чия? Вашого сина.
– А цей що тут робить? Ти всіх обманула. Напевно, це його.
– Що ви собі дозволяєте, жінко? – Втрутився Ігор, який ще не встиг піти.
– А ви на мене голос не підвищуйте, забирайтеся звідси. Скоро квартира буде наша. Не має Ірина на неї прав. Ми подаватимемо в суд далі. Тож забирай її до себе.
– Це не вам вирішувати. Квартира Ірини. Все згідно із законом.
Свекруха, як і обіцяла, знову подала до суду. Знову програла. Знову прийшла до Ірини.
– Ти нам маєш все віддати добровільно. Це все наше. Моя дочка потребує.
– Ви вже дістали. Вчора приходив ваш син. Борис теж потребує. Він готовий виставити мене звідси. Мені довелося викликати дільничого.
– Борис?
– Так, Борис. Він, між іншим, з речами прийшов, сказав, що замінить мені чоловіка. Як це вам? Має дружину, має квартиру. І у вашої Олени є квартира.
– Там не їхні квартири.
– Ну ви з і ці квартири привласніть собі. А зараз йдіть, якщо хочете, то зустрінемося знову в суді.
– Не хочеш все мирно вирішити, буде тобі…
Свекруха пішла. У їхній родині відбулися розбірки. Виявляється Борис діяв у своїх інтересах за спиною матері, а мати на користь доньки і себе, нічого не кажучи синові. Пересварившись, вони вирішили об’єднатися. Ірина одна, треба її обібрати. Тільки нічого вони не встигли. Квартиру було шкода, але її довелося продати заради спокою дитини та самої Ірини. Поки вони вигадували план, у квартирі вже раділи нові господарі.
Сім’я вирішила зібратися у квартирі Ірини всім складом. Ключі від квартири свекруха мала, але Ірина про це навіть не знала. Замки після діда Валерій не змінював, мати не приходила і про них навіть не згадали. Свекруха, син із дружиною та двома дітьми, дочка з чоловіком та трьома дітьми – весь склад.
– Дивись, як вона добре живе, меблі змінили.
– І холодильник у неї заповнений вщент.
– І чоловіка вже завела, дивись одяг в шафі. А дитячих речей нема. Дивно.
– А нічого дивного, здала до дитбудинку.
– Тут салатики, напевно, до свята готувала. Налітайте.
Салати та інші продукти швидко зникли. Косметика опинилася у сумочці Олени. Повз золоті прикраси вона теж не змогла пройти повз. Рука сама тяглася до них. Каблучки були якраз її розміру, і вже красувалися на пальчиках.
– Поклади на місце.
– І не подумаю! Купить ще.
– Чекатимемо її?
– Дивись яке плаття, мені підійде. Я зараз переодягнуся, і підемо. Швидше за все її довго чекати треба, наступного разу відвідаємо її.
Але піти вони не встигли. Прийшли нові власники квартири – молода пара, а з ними гості. Піти нікому не вдалося. Відпускати вони нікого не збиралися. Викликали поліцію. Сукня, золото, косметика, зіпсований стіл, з’їдені продукти, та й ще різна дрібниця. Прощати їх не збиралися і всі їхні виправдання не брали до уваги.
***
Ірина купила квартиру в іншому місті, ближче до своїх батьків. Із переїздом допомагав Ігор. Потім він сам переїхав. А за два роки зробив Ірині пропозицію.
Про родичів покійного чоловіка більше нічого не чути. Тільки батько Валерія дзвонив, надсилав подарунки для внучки, а інколи приїжджав сам.
