– А ви набагато добріші за всіх інших тут, дякую вам величезне, люба, – голос бабусі було ледь чути.
Вона дивилася на Поліну світлим вдячним поглядом. Колись блакитні очі її зовсім вицвіли.
– Бабусю, ти що, я ж твоя внучка Поліна, ти мене хіба не впізнаєш?! – Поліна від несподіванки перейшла на шепіт…
Ще кілька днів тому з її бабусею все було майже добре. Ну старенька звичайно, їй за вісімдесят. Іноді щось забувала, з ким не буває?
Вони з нею разом ходили по магазинах, потім поїхали в поліклініку здати аналізи.
– Недобре мені щось, Поліночко, давай сядемо, не дійду, – вже перед самою поліклінікою попросила бабуся.
– Ну давай посидимо, от лавка поруч, – Поліна посадила бабусю і подивилася яка година.
У душі її, мимоволі, знову закипало роздратування. Останнім часом все склалося так, що вона ніби прив’язана до бабусі. Нічого не встигає, на роботі завал, начальник злий. Бабуся ж потребує постійної уваги.
І справа не тільки в тому, що вона Поліні свою квартиру нещодавно відписала і Поліна повинна бути їй вдячна.
Як сказала подруга Поліни:
– Ну, тепер тобі квартиру треба відпрацьовувати!
Просто бабусі реально взагалі більше не було кому допомагати. Поліна її єдина внучка…
Батько Поліни її маму зрадив, потім пішов, одружився вдруге, а невдовзі їх з новою дружиною не стало. Їхали разом машиною і опинилися на узбіччі…
У мами Поліни тепер був другий шлюб, а в Поліни зʼявився молодший братик Грицько.
З другою свекрухою у мами були теплі стосунки. Та теж уже старенька. Мама їй у всьому допомагає.
А от свою першу свекруху Вікторію Федорівну навіть згадувати не хоче.
Так що Поліні розраховувати більше нема на кого.
Але не тільки в цьому була справа, а в тому, що Поліна була ображена.
І на батька, що він їх покинув, та ще й не стало його. Не залишив їй взагалі жодної нагоди хоч колись з ним поспілкуватися…
І на цю бабусю – Вікторію Федорівну, яка не любила її матір і після розлучення сина онукою не цікавилася.
Жила бабуся одна у величезній трикімнатній квартирі і донедавна схоже їй було все одно, що в Поліни навіть кімнати своєї немає.
Вони з молодшим братом жили в однокімнатній квартирі.
І вітчим і молодший брат Грицько в Поліни були дуже добрі.
Але з двадцяти п’яти років вона орендувала собі маленьку квартирку. Інших варіантів не було, а тіснитися разом набридло.
І тут раптом з’явилася її рідна бабуся Вікторія Федорівна, згадала нарешті про внучку! До цього майже не згадувала, їздила відпочивати двічі на рік за кордон, вона добре заробляла. Та й на пенсії ні в чому собі не відмовляла.
– Я ніяк не могла сина забути, відволіктися намагалася. Але це у мене не вийшло, а ти, Поліночко, єдина у мене рідна людина. Ти так на тата схожа!
Вона дуже лагідно зустріла Поліну, наче вони з нею близькі й часто спілкувалися. Стала їй свої речі пропонувати:
– Дивись, оце я з-за кордону привезла, одягла всього кілька разів, але тепер мені мале стало. А тобі якраз буде, ти тільки доторкнися, яка приємна тканина, – добродушно говорила бабуся.
– Дякую, бабусю, мені поки що не треба.
– Ну, звісно, виховання в тебе таке собі, не вмієш цінувати добро, знаю в кого вдалася, – багатозначно посміхалася бабуся, і Поліні було неприємно.
Але тут же ж вона наливала чай. Руки у Вікторії Федорівни безпорадно тремтіли, а одного разу гарячий заварювальний чайник і взагалі лопнув у її руках. Мусила йти до лікаря.
І знову Поліні ставало її шкода.
З бабусею взагалі часто траплялися всякі дива. Причому при Поліні, наче на замовлення.
Якось Поліна зайшла її провідати.
Бабуся увімкнула світло в коридорі, і раптом усі лампочки в люстрі згоріли.
При Поліні бабуся могла взяти гарячу сковорідку, і в неї раптом відламувалася ручка, яку навіть чоловік навряд чи зміг би відламати.
На плиті раптом міг сам газ увімкнутися. На вулиці гасли ліхтарі, коли вони разом проходили повз. Одного разу відвалився бачок унітазу, і майстер зі здивуванням показав, що кріплення ніби зрізане чимось. Все руйнувалося, лопалося, гасло і падало поруч із Вікторією Федорівною.
А вона жалібно дивилася на Поліну,
– Ти бачиш, я зовсім стара і слабка стала, все в мене валиться, ти ж мене не кинеш?
– Звичайно не кину, бабусю, – обіцяла Поліна, сварячись в душі на свою жалість.
Бо ж іще нещодавно вона своїй подрузі казала, що не буде ніколи з матір’ю свого батька спілкуватися, а тепер…
Вікторія Федорівна посиділа на лавці біля поліклініки, відпочила, і зважилася встати.
Зробила два кроки, і раптом почала хилитися додолу, Поліна її ледве встигла підтримати.
Швидка приїхала, сказали серце і забрали її в лікарню.
Тепер бабуся вже тиждень лежить і нікого не впізнає.
– Сила у неї незвичайна, але життєві сили закінчуються, так що тримайтеся, – попередив Поліну лікар.
І ось вона сидить поруч із бабусею й тримає її за руки. Бабуся дивиться на неї і зворушливо, якось шкодуючи, запобігливо і невпевнено посміхається.
– Внучка? Ти моя внучка? А як тебе звуть? Поліна? Як це прекрасно. Ти погодуєш мене супом потім? Я зараз трохи посплю, – очі її почали повільно заплющуватися, погляд помутнішав…
Мабуть, заснула.
Поліні раптом почулося, що десь зазвучала урочиста музика, хоровий спів. Вона озирнулася, але так і не зрозуміла, звідки це?
І тут вона почула бабусин голос. Дивно, вона спить і її губи не ворушаться.
– Я хочу передати тобі ще одну частину спадщини, якою я не навчилася користуватися. Тримай міцніше мої руки і не бійся. Це мій дар тобі передається, а мій голос звучить у твоїй голові, тому що я вже майже покинула цей світ, пробач і прощавай!
Руки Поліни щось відчули і розтиснулися.
А руки бабусі лягли на ковдру. Вона так і не прийшла до тями…
– Напевно, я перевтомилася і мені все це здалося. Цей голос у голові про якийсь дар повна нісенітниця! – вирішила Поліна.
Потім на неї навалилися справи і їй стало здаватися, що цього взагалі не було.
Поліна переїхала у бабусину квартиру, хоча жити в ній їй не дуже подобалося.
Вона вирішила її продати і купити щось у новобудові, але поки що не було часу.
Якось Поліна пізно йшла з роботи, і раптом прямо перед нею погас спочатку один ліхтар, потім наступний, і ще один…
Це одразу нагадало їй бабусю. А вночі Поліні наснився дивний сон.
До неї назустріч ішов незнайомий усміхнений хлопець.
Він підійшов ближче:
– Привіт, мене просили тобі нагадати, щоб ти свій дар витрачала, бо ти з ним не справляєшся!
– А як його витрачати? – здивувалася уві сні Поліна.
– Та дуже просто, роби добрі справи, коли душа відгукується, і все, – сказав хлопець, і ще ширше посміхнувся. – Давай, до зустрічі!
Вона прокинулася в чудовому настрої, сон залишив якийсь післясмак благодаті…
Незабаром Поліна почала розуміти про що говорив той хлопець зі сну.
На зборах начальник сварився через їхню літню колегу Антоніну Павлівну. А насправді вона була хорошою працівницею, просто чоловіка нещодавно втратила, біда в неї.
Всі мовчали, а Поліна стала на її захист.
І що дивно, їй одразу прийшли на думку вагомі аргументи і начальник зрештою з нею погодився.
Антоніна Павлівна потім до Полини підійшла:
– Дякую, не очікувала, що хтось за мене слово замовить. Нині такі часи, що кожен сам за себе.
Вони розговорилися, Антоніна Павлівна одна жила, кошеня нещодавно взяла, щоб не так самотньо було вдома.
– Дивлюся я іноді у вікно, там діти гуляють з дитбудинку. Вони ж бідненькі, очі в них жалісливі, їм тепла б більше людського, – і Антоніна Павлівна мало не заплакала. – Нам із чоловіком Бог дітей не дав, а так би хотілося бабусею стати, та цих усіх маленьких діточок зацілувати і приголубити. Їжею домашньої нагодувати, книжки їм почитати.
Поліна слухала її і тепер розуміла, що вона робитиме далі…
Вона вже почала малювати в голові план створення сімейного дитячого будинку.
У якому будуть і мама, і тато, і бабусі з дідусями. Ті самі самотні люди похилого віку, які можуть дати дітям тепло і почуття повної родини.
І самі у відповідь здобути щастя спілкування з малюками і не бути самотніми.
Залишається тільки знайти однодумців, один у неї вже є – це Антоніна Павлівна, їй якраз скоро на пенсію.
Ідея захопила Поліну, вона йшла й посміхалася своїм думкам. Ось куди вона направить свої сили і той дивний дар, якщо він справді існує.
Адже є вже багато таких сімей і це найважливіше на світі – допомогти знедоленим.
Замислившись, Поліна випадково спіткнулася, а хтось її підтримав. Вона обернулася, щоб сказати спасибі.
Хлопець широко посміхався і тримав її за лікоть.
– Мене звуть Микола і мені приємно, що я допоміг такій дівчині! А як вас звати!
– Мене Поліна, а ви…? – дівчина глянула на нього й не повірила своїм очам.
Вона його знала!
Це був той самий хлопець зі сну!
Подруга їй тоді сказала, що це їй напевно її Янгол-охоронець наснився.
У нього така посмішка, що справді так можна подумати.
Вона мало не спитала, чи не Янгол він, і зрозуміла, що це безглуздо.
– Поліно, може зайдемо вип’ємо чаю або кави, поки нога не пройде, бо ж ти зашпорталася? – запропонував Микола.
І Поліна одразу погодилася.
Тепер вона точно вірила, що в неї все вийде. Адже не дарма доля їй посилає таких добрих людей.
Можливо для того, щоб вона несла енергію добра, бо ж її бабуся так і не змогла її витратити…
…Через рік Поліна з Миколою одружилися.
У їхньому сімейному дитячому будинку вже є два хлопчики і три дівчинки.
А ще дві чудові й добрі бабусі, одну з яких звуть Антоніна Павлівна…
