Наталя та Віктор були одружені чотири роки і виховували синочка Мирона, якому скоро мало виповнитися три роки. А їхня історія кохання почалася ще в школі.
Наталка навчалася в дев’ятому, коли до них у клас прийшов новенький. Симпатичний хлопчина, якого звали Вітя. Разом із батьками та молодшим братом Вітя переїхав до обласного центру з невеликого селища, і як з’ясувалося пізніше, квартиру вони купили у будинку, розташованому поряд із будинком, де жила Наталка.
Якось дівчина йшла до школи, і її наздогнав Вітя, запропонувавши скласти компанію. Тоді Наталка ще не здогадувалася, що сподобалася юнакові з першого погляду, у цьому він зізнався їй вже потім, коли почалася їхня дружба, яка згодом переросла у кохання.
– Уявляєш, якщо ти вийдеш за Вітьку заміж, ти станеш Наталією Бондаренко, – говорили дівчині її шкільні подруги.
– Та годі вам, яке там заміж, – зі сміхом відмахувалася Наталка. – Рідко, коли перше кохання закінчується весіллям…
Але зрештою так все й сталося. Наталка та Вітя одружилися, коли їм обом виповнилося по двадцять три роки. До цього часу вони закінчили інститут, здобули професію, а Вітя встиг відслужити… Почуття молодих людей були перевірені часом і були настільки міцними, що сумнівів не залишалося: вони мають бути разом завжди…
Через рік після весілля у пари народився син, якого вони назвали Мироном на честь прадіда Віктора. Народження дитини ще сильніше скріпило союз Наталії та Віктора, вони обожнювали свого синочка, а їхнє кохання не тьмяніло, а, навпаки, розквітало… .
У шкільні роки у Наталки була подруга Оля, вона теж навчалася з Наталею та Віктором в одному класі. Коли Олі було двадцять, вона одружилася з хлопцем і разом з ним поїхала у інше місто і з того моменту Оля і Наталка не бачилися і практично не спілкувалися.
Спочатку вони ще зідзвонювалися, а потім перестали дзвонити один одному. Через соцмережі теж не спілкувалися, Наталка була не любителькою соцмереж, і навіть якщо й відкривала десь сторінку, то потім закидала її.
Коли Оля приїжджала у відпустку до рідного міста, вона не шукала зустрічей зі шкільною подругою, а Наталка і не знала про її приїзд… Так буває, що час та відстань розводять людей, зберігають стосунки лише ті, хто справді дорожить дружбою…
І коли одного разу Наталі зателефонувала Оля і запропонувала зустрітися, молода жінка здивувалася. З’ясувалося, що Оля розлучилася із чоловіком і повернулася додому до батьків.
– Втомилася я жити з ним, – сказала колишня однокласниця. – Поки у великому місті жили, ще нічого було, а потім він роботу у якомусь селі знайшов…. Ні, таке життя не для мене… Не хочу я свою молодість провести в такій дірі, там навіть нормальної перукарні немає, не кажучи вже про салони краси… Бррр… Як згадаю, так здригнуся…
– А як же кохання? – Запитала Наталя, вислухавши скарги Ольги на невдале сімейне життя.
– Ай, та яке там кохання… – зітхнула Оля. – Він постійно стирчав на роботі, я вічно одна… А ще ці його нескінченні відрядження… Добре, що я дитину народити не наважилася, а то була б зараз розлученою з дитиною…
– Так, може, навпаки, дитина змінила б ваше життя на краще, і тобі було б не самотньо, поки чоловік на роботі, – припустила Наталка.
– Та ну… – невпевнено відповіла Оля. — Навряд чи… Росла би дитина без батька, навіть якби ми й не розлучилися. Я ж кажу тобі, що він з роботи не вилазив… Загалом не вийшло в мене з ним. Сподіваюся, що вдруге я вже вдало вийду заміж… А в тебе як життя? Невже ви з Віктором досі разом?
– Так, у нас синові вже три роки…
– Ну треба ж… І не набрид він тобі за всі ці роки? Ви ж з дев’ятого класу разом.
– Чому він мав мені набриднути? – Здивувалася Наталка. – Я люблю його, а він мене…
– Ох, важко віриться, звичайно, в таке кохання, ну та гаразд… Так, що, може, побачимось? Все-таки дружили у школі. А потім життя розвело… Цікаво подивитися на вас із Віктором, та на синочка вашого… Він на кого схожий?
– На Вітю більше. А ти приходь до нас завтра на вечерю, будемо раді, – запросила Ольгу Наталя. -. Я щось смачненьке приготую, посидимо, пригадаємо шкільні роки. Думаю, Вітя теж буде радий побачити тебе. Влаштуємо таку маленьку зустріч однокласників.
– Чудово, домовилися, – зраділа Оля. – Скинь мені повідомленням адресу та точний час. Коли мені прийти.
Увечері Наталя оголосила чоловікові, що завтра у них буде гостя.
– І хто ж це? – спитав Вітя.
– А ось завтра й побачиш. Нехай буде сюрприз.
– Ну гаразд, сюрпризи я люблю.
Наступного дня Наталка готувалася до приходу Ольги. З ранку поставила тісто і напекла пирогів з різними начинками, приготувала салати, а на гаряче вирішила зробити м’ясо в духовці та картопляне пюре… Їй теж було цікаво поглянути на Ольгу, все-таки вони були подругами і вже не бачилися сім років…
Оля завжди була красунею і великою модницею. Напевно, і зараз чудово виглядає, думала Наталя. Сама вона за модою особливо не гналася, одягалася просто, зручність була для неї на першому місці. Косметикою користувалася рідко, тільки губи фарбувала. Вії у неї свої були густі і темні, навіщо їх тушшю псувати.
Під час вагітності Наталя сильно набрала і поки не повернулася до свого сорок другого розміру одягу, хоч і змогла скинути десять кілограмів. Втім, Вітя завжди говорив їй про те, що для нього вона найпрекрасніша жінка на світі, і він любитиме її в будь-якій вазі, з будь-якою зачіскою, з макіяжем і без… йому це неважливо…
І Наталка була досить впевнена у своїй жіночій привабливості, адже головне подобається своєму чоловікові, а думка інших її давно вже не хвилювала.
Нарешті все було готове, і в двері пролунав дзвінок. Наталя з сином були вдома самі. Віті довелося заїхати після роботи до батьків, і він попередив дружину, щоб починали вечеряти без нього, а він приєднається пізніше.
– Привіт! – Вигукнула Ольга, коли Наталя відчинила їй двері. Виглядала Оля і, правда, розкішно. І Наталя відразу ж їй про це сказала.
– Дякую, – відповіла однокласниця і подивилася на Наталку оцінюючим поглядом, додавши при цьому. – Щось ти, подруго, набрала… Це вагітність так вплинула, чи що?
– Ну так, – трохи розгублено відповіла Наталка. – Але я вже скинула десять кілограмів.
– Ого! Уявляю, яка ти була… А решту коли скинеш?
– Не знаю, – знизала плечима Наталка. – Мені не здається, що це проблема.
– А зір давно перевіряла? – хихикнула Ольга. – Чи в дзеркало не дивишся?
Наталці було не дуже приємно вислуховувати від Ольги зауваження щодо її зайвих кілограмів. Це якось нетактовно … Та й не вважала Наталка, що у неї з фігурою так вже все сумно. Ну так, вже не така струнка, як була до вагітності, але в принципі їй цілком комфортно, як є зараз.
– Ну, все зрозуміло, – вигукнула Оля, побачивши гору рум’яних пиріжків на кухонному столі. – Так ти, звичайно, не скинеш. На пиріжках-то … Це ж найгірше, що може бути!
– Я їх не щодня печу, – відповіла Наталка, вже пошкодувавши про те, що затіяла сьогодні пиріжки.
Адже хотіла як краще, щоб стіл вийшов хороший, а в результаті змушена вислуховувати незрозумілі докори… Знала б, не морочилася…
– А Вітя де? – Запитала Оля, взявши пиріжок і відкусивши від нього. – Ну нічого, смачно, звісно, але шкідливо! Я таке собі вкрай рідко дозволяю… Стежу за фігурою.
– Вітя скоро буде, до батьків заїхав.
– А ти в цьому певна? – спитала Оля, розправившись з пиріжком і простягши руку, щоб узяти ще один.
– У якому сенсі? – Не зрозуміла питання Наталка. – Чому я маю сумніватися в словах свого чоловіка?
– Можеш, звичайно, не сумніватися, але приказку про «довіряй, але перевіряй» не слід забувати. Ти впевнена, що він у батьків, а не з коханкою?
– Що ти таке кажеш, Олю…
– А що я говорю? – Відповіла Оля, з апетитом вплітаючи пиріжок. – Наталю, ти, напевно, забула вже, але я завжди говорю, що думаю. По-перше, я не вірю, що можна стільки часу бути у стосунках із людиною, як ви з Віктором і не набридти один одному. Особливо це стосується чоловіків. Вони ж усі полігамні, і твій не виняток… До того ж ти виглядаєш, м’яко кажучи, не дуже…
– Знаєш, Вітя мене любить і мої зайві кілограми його не бентежать! – Заперечила колишній однокласниці Наталка.
– Ха-ха! І ти віриш у ці казки? Звичайно, він від тебе не втече, у вас все ж таки син… До речі, де він?
– У своїй кімнаті дивиться мультфільм.
– Чоловіки такі і є. Вони можуть дорожити сім’єю, але при цьому ходити ліворуч… А потім повертатися до дружини і говорити їй про те, що вона найкрасивіша… Або квіти дарувати, подарунки… Це вони так свою провину загладжують…
– Олю, навіщо ти мені все це зараз кажеш? Ти ж нічого не знаєш про наші з Віктором стосунки. Знаєш, якщо у тебе сімейне життя не склалося, не потрібно намагатися наше засмутити, у тебе все одно нічого не вийде, я довіряю чоловікові…
– Я намагаюся засмутити ваше життя? Воно мені треба! – вигукнула Ольга. – Мені просто шкода таких, як ти… Вийшла заміж, перетворилася на домашню жіночку, за собою не стежиш… Набрала зайвого. І наївно віриш, що ти для чоловіка найкрасивіша і в нього немає нікого?
– У нього нікого немає! – Відповіла Наталка, відчуваючи грудку в горлі.
Та що таке відбувається, справді? Вона старалася, накрила гарний стіл, думаючи, що вони втрьох душевно посидять, згадають шкільні роки, а Ольга з’явилася і тепер каже таке.
Спочатку по зовнішності її проїхалася, тепер намагається переконати, що чоловік їй не вірний …
– Ну ти наївна, – Оля зайшлася сміхом.
В цей момент гримнули вхідні двері і пролунав голос Віктора:
– Кохана, я вдома!
– О! Вітя з’явився, – зраділа Оля і поспішила в коридор уперед Наталки.
– Оля?! – здивовано вигукнув Вітя, побачивши колишню однокласницю. – Якими долями? Наталка сказала, що у нас буде гостя, але я і не припускав, що це ти…
– Оля вже йде, – рішуче сказала Наталка.
– Як? Ми ж ще й за стіл не сідали… – засмутилася Оля.
– І не сідатимемо. Мені треба з чоловіком поговорити, обговорити, чому він затримався після роботи.
– Наталю, ти чого? – не зрозумів Віктор. – Я ж попередив, що до батьків треба заскочити…
– Наталка, ти образилася на мене чи що? – Як ні в чому не бувало, з усмішкою запитала Оля. – Та гаразд тобі, вважай, що я пожартувала…
– Зате я не жартую, – відповіла Наталка. – Іди і забудь дорогу до нас.
– Ах, ось ти як? Ну-ну… – ображено вигукнула Оля. – А я, між іншим, подарунок принесла вашому Марʼяну… Сюрприз вирішила зробити…
– Мирону …
– Та яка різниця… Що, нормальне ім’я дитині дати не могли? Гаразд, я піду… А ти все-таки подумай над моїми словами, і перевір, де твій чоловік після роботи затримується… Вітя, чудово виглядаєш, відразу помітно, що добре провів час…
Сказавши це, Оля швидко одяглася і покинула квартиру Наталки та Віктора, гукнувши на прощання:
– Дякую за гостинність, дорогі однокласнички!
– Наталю, що це було? – спитав Віктор у дружини, і вона розповіла йому, чому не бажає проводити вечір у компанії їхньої колишньої однокласниці.
– Але я сподіваюся, ти їй не повірила? – спитав Вітя. – Я справді був у батьків…
– Вітя, звичайно, я вірю, я ніколи в тобі не сумнівалася… І мені не має значення, хто що думає і каже… Ми сім’я, ми одне ціле… Ходімо вечеряти? Я стільки смачного приготувала.
– Я тебе так люблю, Наталко, – сказав Віктор і обійняв дружину. – А таких гостей із сюрпризами нам не потрібно…
Наталя притулилася до чоловіка, розуміючи, що ніхто і ніщо не змусить її засумніватися у ньому. А ще вона оберігатиме свою родину від заздрісників та недоброзичливців, для них двері її будинку будуть зачинені. На щастя, у них із Віктором чимало друзів і рідних, які приходять до них з добром… Ось таким гостям вони завжди будуть раді…
