На цей раз квартира була невелика, будинок не новий. Господарі обоє старенькі, але такі доглянуті, охайні.
– Ви проходьте, це нас донька вмовила. Турбується за нас, що нам самим тяжко, от і сплатила, незручно аж, – почала виправдовуватися бабуся.
Її чоловік сором’язливо посміхався, видно було, що для них це вперше.
Що ось так чужа людина в дім приходить і за них миє підлогу, пилососить, порядок наводить, немов вони якісь пани.
І вони стояли і не знали, куди їм подітися.
Нарешті чоловік зібрався з духом:
– Ну ми з Надією Олексіївною поки що на кухні посидимо, якщо що, ви нас кличте…
Він помовчав і додав:
– А, так, мене Василь Іванович звуть, а вас як? Любов? Ох Любов Сергіївно, дуже приємно!
Вони пішли на кухню, а потім господар повернувся:
– Вибачте, Любов Сергіївно, нас донька після обіду ще хотіла в поліклініку відвезти, ви встигнете?
Любі стало смішно, які вони зворушливі, видно, що люди старомодні.
Добре, коли діти батькам допомагають, але Любі такого точно не буде, життя не склалося.
Донедавна Люба працювала, а тепер на пенсії. Думала зможе жити скромно, але не вистачало ані грошей, ані спілкування.
Тому вона кілька разів на тиждень брала підробіток у клінінговій компанії, квартири прибирала.
Ніхто зі знайомих про це не знав, та й замовлення вона брала в іншому районі, тут вона не мала знайомих. Ось таким милим стареньким допоможе і на душі тепліше, та й підробіток.
П’ять років тому Люба розлучилася з чоловіком.
Зараз вона згадує і дуже шкодує, що так сталося. Кохала вона його…
Славко все життя працював простим водієм. І їй тоді здавалося, що він недолугий. Соромилася Люба, що в неї такий чоловік.
Славко старався, вдома щось робити, старався для неї. Але що зробить – все погано. Одяг в пралку кладе без розбору і все потім перефарбовується.
А якось Славко посмажив картоплю, так вона підгоріла, а всередині сира виявилася.
І все їй в очі винувато так зазирає. Розумів чоловік, що він Любу дратує своєю любов’ю.
Вийшла заміж Люба пізно, дітей вони не нажили та так і розлучилися.
Люба шкодувала, що вони тоді розлучилися. Погано одній, у всіх своє життя, а вона не потрібна нікому. А Славко її любив, і вона його любила. Зараз тільки це зрозуміла, з нею намагалися чоловіки знайомитись, але всі чужі якісь. А він рідний був.
Славко ж їй спочатку дуже подобався, це потім, у порівнянні з колегами, Славко став їй безглуздим здаватися.
У них на роботі був один, Павло Борисович. Сім’я у нього, завжди активна, у перших рядах.
Він завжди дивувався, що така гарна жінка, як Люба, вийшла за такого простака. Мимохідь раз у раз підкреслював, що якби Славко її любив, то він би намагався заробити для неї.
Ось вона й понавигадувала собі, загордилася.
Люба тоді подумки з цим погоджувалась і Славко її дуже дратував тим, що йому все було добре і всього вистачало.
Аби Люба була поруч.
А зараз вона б багато віддала за те, щоб все повернути, але от тільки пізно вже. І як на зло лізуть спогади, як Славко зворушливо про неї дбав.
Після роботи в дощ зустрічав її, від офісу під парасолькою до своєї машини старої вів. А їй було соромно, що він такий, та й машина в нього стара.
– Я тепер кухню митиму, Василю Івановичу, Надіє Олексіївно, перейдіть в кімнату будь ласка, – попросила Люба.
Вона з якоюсь навіть заздрістю спостерігала, як Василь Іванович накидає на плечі дружини теплу хустку й підтримує її під руку.
Як же ж чудово, коли є близька людина! Вона навіть тепер би їла цю напівсиру картоплю, і слова б не сказала.
Ох, знати б раніше, що вона так за Славком сумуватиме, а вона себе принцесою рахувала. І ось тепер ця принцеса підлогу миє, щоб підробити.
– Любочко, дякую вам, ви таку нам чистоту зробили. Давно у нас так все не сяяло, руки вже не ті, сил немає, – так дякувала їй Надія Олексіївна, навіть спробували сто гривень покласти в кишеню додатково.
– Любо, донька нас до лікаря зараз повезе, давайте ми вас підвеземо, на вулиці дуже слизько, – запропонував Василь Іванович.
Він теж не знав, як їй ще віддячити.
І ця тепла простота Любі чомусь теж Славка нагадувала, от же ж наслання!
Що це раптом їй колишній чоловік постійно в голову лізе?
Поки спускалися і виходили з під’їзду, з’ясували, що їм і справді по дорозі. Старенькі їхали у платну клініку недалеко від будинку Люби.
Дочка чекала на батьків біля під’їзду, вони одразу почали Любу розхвалювати, яку вона у них у квартирі чистоту й красу зробила. І що вони пообіцяли її підвезти, погода погана, а Люба живе поряд із тією клінікою.
– Ну звичайно підвеземо, машина велика, ви ззаду сідайте!
Тут з машини вийшов чоловік у костюмі, він став допомагати стареньким сісти в машину. Люба ще подумала, що і зять у цих стареньких дуже дбайливий.
Але тут чоловік озирнувся на Любу.
– Ви ззаду третьою сідайте, там місця вистачить, я їх висаджу і вас додому завезу… – сказав він.
І тут чоловік раптом замовк.
Він з подивом подивився на Любу.
Люба придивилася й застигла від несподіванки.
Вона ледве його впізнала!
– Славко?!
– Так, Любочко, це я, – його голос здригнувся. – А ти що ж, прибиранням тепер заробляєш, чи як?
– Славко, ми їдемо, чи ні? Ми вже запізнюємося до лікаря! – пролунав строгий жіночий голос, і Славко стрепенувся. – Ти давай, сідай швидше, Любо!
І побачивши її здивований погляд, Славко додав тихо:
– Потім усе розповім усе, потім…
Старенькі з дочкою вийшли біля клініки, дочка озирнулася і знову строго сказала:
– Через годину нас зустрічай, може навіть довше тут пробудемо, тоді почекай.
І вони пішли.
– Дружина? – якомога байдужіше запитала Люба, розуміючи як недолугі були її думки про Славка.
Він такий гарний, у костюмі, машина в нього красива. Як же ж безглуздо все вийшло в її житті, такого чоловіка не розгледіла…
– Поліна Петрівна? Та ти що, ні звісно, яка дружина, це моя начальниця, не дай Боже таку дружину, я не одружений! – Славко розсміявся так, що Люба теж усміхнулася.
– А ти заміжня? – раптом спитав він, і погляд у нього став таким, як раніше.
– Яка різниця, я ж твоя колишня.
– Колишня Любов? – розсміявся Славко. – Знаєш, коли любиш по-справжньому, любов не буває колишньою. Ти мені всі ці дні снилася, наче відчував, що тебе зустріну. Може… Давай ще раз спробуємо, га Любо! Мені чомусь здається, що цього разу в нас все вийде.
Люба не довго думала, тим більше, що Славко тепер щодня до неї заїжджав і був дуже наполегливим.
– Люба, я звісно розумію, я той самий водій, а ти така гарна жінка, але може ти погодишся знову стати моєю дружиною? – за тиждень знову запитав Славко.
– А тебе не бентежить, що я займаюся прибиранням? До речі, мені це навіть подобається, це як фітнес, я з людьми знайомлюся, вони мені вдячні. І взагалі будь-яка робота почесна, тим більше, що це так жіночно – робити вдома чистоту.
– А може ти просто хазяйнуватимеш вдома, а я працюватиму? І чекатимеш на чоловіка після роботи, а потім ми разом ходитимемо в гості, чи в кіно? Або просто гуляти будемо, гаразд? – обійняв Любу Славко і поцілував.
Тепер Люба щаслива з чоловіком, і о, диво! !ого незграбна турбота їй здається дуже милою!
Любові і правда колишньої не буває, якщо це була і є та сама, справжня любов.
Та яку іноді одразу не впізнаєш, навіть соромишся.
А потім без неї просто не можеш жити…
