Життєві історії

– Ти подивися, подивися, – шепотіла Марії її сусідка Леся. – Як твій Степан одягнувся! Раніше в куртці старій ходив, а тепер – костюм і сорочка напрасована… – Так це ж я його одягла! – ахнула Марія. – Я стараюся, щоб мій чоловік виглядав гарно! – Правда? – примружилася сусідка. – А може, це він для молоденької фельдшерки чепуриться? Марія не витримала. Увечері, коли Степан повернувся з роботи, вона зустріла його незвично холодно. – Що ж ти, Степане, мене ганьбиш? – тихо спитала вона, дивлячись у підлогу. – Це як так? – здивувався чоловік, застигнувши на порозі. – До молодої лікарки бігаєш… Люди вже пліткують, – сказала Марія. Степан раптом побілів від почутого

– Марійко, ти що, зовсім нічого не бачиш?! – сплеснула руками Леся, спираючись на огорожу. – Глянь, як твій Степан навколо нової лікарки вʼється! Третій день поспіль у медпункт ходить…

– Ой, та відчепись ти, Лесю! – відмахнулася Марія, розвішуючи бездоганно білі сорочки чоловіка на мотузці. – Що ти мені тут байки розказуєш?

День видався сонячним, ясним.

Весна вже прийшла в село і обдаровуючи всіх своїм теплом.

Марія, невисока жінка з добрими карими очима, як і зазвичай займалася домашніми справами, коли до неї підійшла сусідка зі своїми «новинами».

– Не байки це! – наполягала Леся. – Вчора я на власні очі бачила, як він з Оленкою цією… Новенькою… Мало не обіймався біля аптеки!

Марія на мить застигла, але тут же ж продовжила розвішувати одяг, намагаючись не показувати вигляду, що вона запереживала.

Їхню родину зі Степаном завжди вважали особливою у селі.

П’ятнадцять років вони разом, а живуть так, з самого першого дня – з любов’ю і повагою.

– А ти, Лесю, краще б за своїм Віктором стежила, – спокійно відповіла Марія. – Він знову вчора під огорожею лежав…

Але червʼячок сумніву вже закрався в душу.

Увечері, коли Степан повернувся з роботи, Марія пильніше, аніж зазвичай, вдивлялася в його обличчя.

Високий, статний, з добрими сірими очима і м’якою усмішкою – такий же ж гарний, як і в день їхнього весілля.

– Щось трапилося, кохана? – запитав він, помітивши її погляд.

– Та ні… Так просто… – Марія відвернулася до плити. – Як спина? Пройшла?

– А-а, так… Олена Миколаївна хороші ліки прописала. Процедури робить – золоті руки у дівчинки!

Марія стрепенулася. Он воно що – спина!

А вона й не помітила, що чоловік останнім часом заслаб.

Дні пішли тривожно…

Марія намагалася не думати про слова Лесі, але вони глибоко засіли в душі.
Вона почала помічати дрібниці: то Степан затримається допізна, то сорочку свою улюблену, блакитну, одягне не просто так…

А Леся не вгавала.

Щодня – нові подробиці, нові розповіді.

То Степана з Оленкою в магазині разом бачили, то біля хвіртки медпункту розмовляли вони підозріло довго.

– Ти подивися, подивися, – шепотіла Леся одного вечора. – Як він одягнувся! Раніше в куртці ходив, а тепер – костюм і сорочка напрасована…

– Так це я його одягла! – ахнула Марія. – Я стараюся, щоб мій чоловік виглядав гарно!

– Справді? – примружилася сусідка. – А може, це він для молоденької фельдшерки чепуриться? Двадцять п’ять років всього дівці – в самому соку!

Марія не витримала. Увечері, коли Степан повернувся з роботи, вона зустріла його незвично холодно.

– Що ж ти, Степане, мене ганьбиш перед людьми? – тихо спитала вона, дивлячись у підлогу.

– Це як так? – здивувався чоловік, застигнувши на порозі.

– До молодої лікарки бігаєш… Люди вже пліткують…

Степан раптом побілів:

– Та ти що, Марійко?! Зовсім вже? Яка лікарка?! Які люди?!

– А чого ж ти там щодня пропадаєш? – голос Марійки тремтів.

– Так спина ж! Я ж тобі казав…

– А костюм навіщо вдягнув сьогодні?

– Господи, Марійко! – Степан взявся за голову. – У райцентр їздив! Перед начальством не в куртці ж старій з’являтися!

Але Марія вже не чула. Всі образа, що збиралася тижнями, вийшла назовні:

– Ось що, Степане Івановичу… Іди-но ти в літню кухню. Там і ночуй, поки не одумаєшся!

– Марійко!

– Іди! – вона відвернулася, щоб не бачити його розгубленого обличчя.

Степан постояв хвилину і мовчки вийшов.

А Марія лягла на ліжко і заплакала.

Всю ніч не зімкнула очей, прислухаючись до звуків з вулиці.

Там, у літній кухні, крутився на ліжку Степан – вона знала кожне його зітхання за п’ятнадцять років…

Ранок видався похмурим…

Марія механічно робила домашні справи, постійно поглядаючи у вікно на літню кухню.

Степан пішов з самого рання – навіть снідати не став.

– Бачила?! – прибігла Леся, тільки-но Марія вийшла надвір. – Знову до неї побіг, чоловічок твій!

Марія не витримала:

– Ану, ходімо, Лесю! Прямо зараз підемо до цієї… Оленки! Виведемо її на чисту воду!

Медпункт зустрів їх тишею. Молода фельдшерка – світловолоса, тендітна дівчина – щось писала в журналі.

– А де… Де Степан? – видихнула Марія.

Оленка підвела здивовані очі:

– Степан Іванович? Так він ще вчора довідку одержав, що курс процедур закінчено. Більше не прийде…

– Який курс? – Марія відчула, як земля йде з-під ніг.

– Зі спиною там в нього. Процедури я прописала, масаж… – Оленка раптом осіклася, помітивши вираз обличчя Марійки. – А що сталося?!

Тут двері відчинилися, і на порозі з’явився Степан.

У руках він тримав букет польових квітів:

– Марійко! Я все село оббігав, шукав тебе! Пробач мені, недолугому…

– За що? – прошепотіла Марія.

– Що не розповів одразу про спину. Що серйозно в мене… Не хотів тебе турбувати. Думав, сам впораюсь…

Оленка переводила погляд з одного на іншого:

– Стривайте… Ви що подумали?.. – вона раптом почервоніла. – Господи! Та як так можна! У мене наречений у місті, весілля через місяць… Я тому і їду звідси…

Леся непомітно вислизнула за двері.

А Марія стояла, притискаючи до грудей польові квіти, і плакала – тепер уже від сорому і полегшення.

Увечері вони зі Степаном довго сиділи на ґанку.

Він обіймав її за плечі, і вони мовчали, дивлячись на зірки.

– Знаєш, Степане, – нарешті сказала Марія. – А я ж тобі нову сорочку вишила. Синю, з візерунками.

– А я тобі сережки з району привіз, – усміхнувся він. – Давно хотів подарувати, та все нагоди чекав…

Через тиждень Оленка поїхала.

А ще через місяць село вже обговорювало нову подію – до голови сільради нібито племінниця з міста приїхала, і щось дуже часто вона з молодим агрономом бачиться…

Марія тільки посміювалася, слухаючи ці розмови. Тепер вона знала ціну сільським пліткам.

А Степан… Степан, як і раніше, ходив у напрасованих сорочках, які вона прала з особливою любов’ю. І в очах його, як і раніше, сяяла та сама, особлива ніжність, призначена тільки для неї однієї.

Отак і живуть вони досі – душа в душу, незважаючи на всі пересуди.

А найбільше дивується Леся:

Як же ж так? Вона ж була впевнена!

Але це вже зовсім інша історія…

Вам також має сподобатись...

Баба Катя стояла на вулиці й продавала квіти зі свого саду. Повз проходили якісь хлопець із дівчиною.– Скільки коштує ваш букетик? – запитав молодик. – Двісті гривень, – відповіла продавчиня. – Ого, за такий маленький?! – хлопець з тугою подивилися на дівчину. Грошей йому явно не вистачало. – Гаразд, Микольцю, ходімо далі, – сказала дівчина. – Мені, якщо чесно, ці квіти не дуже… – Хлопче, підійди до мене, дещо скажу, – сказала баба Катя. – Тільки на вухо. – Що? – нахилився той до старенької. І тут вона поклала йому щось у долоню. Хлопець глянув, що то таке й застиг від несподіванки

Максим повернувся додому з роботи. – Привіт, кохана! – весело сказав чоловік, зайшовши на кухню. – Коли будемо вечеряти?  – Привіт, – сухо кинула дружина. – Я зараз буду вечеряти, а ти уявлення не маю коли! – В сенсі? – не зрозумів Максим. – В тому сенсі, що тепер ти вечерю готуєш собі сам! – рішуче заявила Віра. – І взагалі ми розлучаємося! І як тобі тільки совісті вистачило так зробити!  – Як розлучаємося? Що зробити? – здивувався Максим. – Що зробити? Ось що! – Віра дістала свій телефон, поклала його на стіл перед чоловіком. Максим глянув на екран телефону Віри і остовпів від побаченого

Ніна Петрівна прогулювалася містом, як раптом в самому центрі побачила свого сина. Михайло останнім часом став дивно поводитися, не ночує вдома, на запитання відмовчується. Ніна Петрівна мало не впоперек дороги встала. – Досить, синку, закінчився мій терпець. Вдома майже не живеш! Хто вона така? Пішли до неї, познайомиш! – заявила вона сину. – Мамо, може, не треба? – промимрив Михайло. – Ні, не вмовляй! Все вирішено! Пішли! – не відступала жінка. Ну, син і повів. Пройшли пару кварталів, повернули за ріг крайнього будинку і…Ніна Петрівна застигла від побаченого

Тетяна повернулася додому, переодягнулася і попрямувала на кухню. – Зараз голубці розігрію, і вечерятимемо, – гукнула вона до сина і відчинила холодильник. – Не розумію, – пробурмотіла жінка, дивлячись у холодильник. – Тут було повно їжі. – Що шукаєш? – з’явилася на порозі кухні її свекруха. – Та ось тут каструля стояла з голубцями, я точно пам’ятаю. І ковбаса була, – пояснила Таня. – Та куди все поділося? – Туди, де йому й місце, – подала голос свекруха. – Я викинула все у контейнер для сміття! – Як викинули? Навіщо? – Тетяна здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається