Олена була на кухні, коли з кімнати почувся голос її чоловіка Андрія.
– Олено! – пролунав його притишений голос.
– Господи! – прошепотіла жінка і пішла в кімнату. – Знову почалося…
– Оленко! – трохи голосніше, але так само сумно покликав голос.
– Що в тебе знову сталося? – запитала Олена, заходячи у кімнату до чоловіка.
Той лежав на дивані.
– Оленко, це кінець, – ледве рухаючи губами, сказав Андрій. – Це все Грицько винен!
– Що сталося? – запитала жінка. – Що Грицько? Що вже не так?
Вона дивилася на чоловіка, розуміючи, що зараз почнеться.
– Я йому казав, закрий вікно! А йому весь час жарко! І ось результат…
– Ти змерз? – з залишками надії запитала Олена.
– Це кінець! У мене температура! Це через нього! Коли мене поховають, скажи йому, що він винен!
– Зрозуміло! – з легкою досадою сказала Олена, дістаючи телефон з сумочки: – Марійко, після басейну їдь до баби Віки, тато занедужав.
– Ні! – вигукнув Андрій. – Хай додому їде, з батьком попрощається!
– Марійко, до баби Віки! І привіт їй передавай!
– Боже, моя кохана дочка не зможе зі мною попрощатися! Це все!
– А ти хочеш, щоб вона бачила тебе таким? – піднявши брову, поцікавилася Олена.
– Їй уже чотирнадцять! Вона витримає! А через тебе ми не зможемо попрощатися! – рука чоловіка безвольно опустилася на плед, яким Андрій накрився до підборіддя.
– Запиши їй останні слова на телефон, – порадила Олена. – Це і прощання, і пам’ять на все життя!
– Так-так, я зараз запишу, – Андрій почав розсіяно нишпорити рукою по пледі.
– В іншій руці в тебе телефон, – вказала Олена поглядом.
– Ось! Це вже кінець! Я нічого не відчуваю! – все журився Андрій.
Олена підійшла і поклала руку чоловікові на чоло.
– Температуру міряв? – запитала вона.
– Так… Тридцять сім і три! Не стане мене молодим!
– Тобі майже сорок років, – нагадала Олена.
– І температура стрімко мчить до сорока! – Андрій гірко зітхнув. – Я не маю чим дихати! Відкрий вікно!
– Тобі мало відчиненого вікна було на роботі? – посміхнулася Олена.
– Ні! Не відчиняй вікно! Просто принеси води! – попросив Андрій, і одразу ж продовжив: – Ось вона моя остання склянка води!
Настав цей скорботний час, коли кохана дружина принесе мені попити і відправить у світ вічного світла!
– Зараз я принесу попити, – Олена закотила очі і пішла у бік кухні.
– А можна чаю? – спитав навздогін Андрій. – З лимоном! І гарячого!
Олена важко зітхнула.
– Можна.
– А молочка? – Андрій усміхнувся куточками губ. – Але теж гарячого!
– А літр квасу і бутербродик не принести? – уїдливо запитала Олена.
– А у нас є квас? – пожвавішав Андрій.
– У магазині, – сказала Олена і пішла-таки на кухню по воду, чай і молоко.
– Ось так завжди! – скрушно відгукнувся Андрій. – Як останнє прохання, так воно назавжди залишиться зі мною! – і голос довелося підвищити, щоб бути почутим: – Ти ще згадувати будеш, що відмовила чоловікові в останньому проханні!
Олена не була байдужою. І безсердечною вона не була. Просто Андрій завжди коли був слабий, то поводився саме так. Трагічно, фатально й самозабутньо.
Якби Олена дізналася про особливості поведінки Андрія під час такого, питання про те, чи варто виходити за нього заміж, стало б руба.
Але поки вони зустрічалися, потім ходили нареченим і нареченою, і навіть перші п’ять років шлюбу, Андрій відрізнявся завидним здоров’ям.
За цей час вони купили квартиру, склавши подаровані на весілля гроші та кілька великих кредитів. Купили машину. Народили дочку. На обрії замаячило питання дачі, але назбирати на неї поки що не виходило.
З якого боку не глянь – зразково-показова сім’я середнього достатку. Класичний середнячок, якому і позаздрити нема в чому!
Але тут трапилося страшне…
Осінь. Ніч. Дощ. Машина стала на дорозі. Три кілометри Андрій пройшов пішки, щоб добратися додому. Ліг розгніваний і злий, а вранці Олена почула вперше в житті:
– Оленко, це все!
Реакцію неважко було передбачити. Олена аж підскочила, і почала скакати навколо чоловіка, намагаючись хоч чимось допомогти.
Носила туди-сюди воду, чай, молоко, лимонад і каву. Відкривала й закривала кватирку. Накривала ковдрою, потім розкривала і накривала знову.
То теплі шкарпетки, то обмахни віялом. І по колу, поки мало сама не злягла від утоми.
Суботній ранок не вдався.
А потім вона, вибившись із сил, почала розпитувати чоловіка:
– А чого ти зібрався на той світ?
– Я занедужав! – видав Андрій. – У мене температура тридцять сім і один!
Олена аж побіліла.
– Що? – скривившись, запитала вона. – Скільки у тебе температура?
– Тридцять сім і один! – сумно сказав Андрій. – Була зранку. Зараз трохи знизилася, але вона знову скоро піде вгору, і мене обов’язково не стане!
– Андрію, а тебе не бентежить, що така температура в рамках похибки? – поцікавилася Олена.
– Я не знаю, які у тебе похибки, а почуваюся так, що лишилося мені недовго!
Горло першить, ніс закладений, а ще на світ дивитися важко! І я буквально відчуваю, що моє серце тріпотить все повільніше і повільніше. І незабаром воно зовсім зупиниться!
– Андрію, це звичайна застуда, – цокнувши язиком, сказала Олена. – Тепле питво, постільний режим і через тиждень будеш, як новенький!
– Господи! – Андрій склав руки. – Та це кінець!
– Ти жартуєш, так? – не зрозуміла Олена.
Перша думка, яка проскочила в цей момент, що Андрій просто вирішив з неї пожартувати. Ну, перейшло це у таке от, то за це вона розрахується.
Але Андрій і не думав сміятися. Продовжував лежати зі стражденним обличчям.
– Андрію, з тобою все нормально? – запитала вона дещо збентежено.
– І це моя дружина! Моя кохана єдина дружина! Я тобі ще раз говорю, недобре мені! Це все!
А ти ще питаєш, чи все у мене нормально? Ні! У мене все погано!
– Давай швидку викличемо? – запропонувала Олена. – Я ж не лікар.
Лікар швидкої не просто остовпів, а ще й попередив:
– Якщо вам нічого робити, розважайте один одного самі! А ще раз зателефонуєте, я сюди викличу кого треба!
Лікар поїхав, а Олена пішла до чоловіка:
– Андрію, лікар сказав, що це нісенітниці, як я тобі й казала!
– Що вони знають, ці лікарі? Вміють тільки у білих халатах з розумним виглядом ходити!
А те, що людей, які на межі знаходяться, лікувати треба, то їм це нецікаво!
От якби ти йому пляшку ігристого дала чи коробку цукерок, тоді він і лікував би!
Олена здивувалася.
– А ти пошкодувала заради рідного чоловіка якоїсь нещасної коробки цукерок!
Ось мене не стане, знатимеш, як шкодувати цукерки, щоб врятувати життя єдиного чоловіка!
Подібна поведінка чоловіка говорила про крайній ступінь його дитячості.
От тільки Андрій ставав вибагливою дитиною лише тоді, коли був слабий.
А в решту часу це був серйозний, розважливий, самостійний і відповідальний чоловік. Він і гроші заробляв, і з донькою займався, і дружині час приділяв. Та й по господарству не гребував робити все, що було потрібне.
Але варто йому було поміряти температуру і побачити будь-яке значення, крім тридцять шість і шість – все!
Олена пішла до своєї матері з цією проблемою, але та тільки знизала плечима:
– Ну є такі чоловіки, але я їх не зустрічала і що з ними робити, я не знаю.
– Вітаю! – Олена усміхнулася. – Твій зять саме такий!
– Андрій? – здивувалася Вікторія Романівна. – А на вигляд такий порядний чоловік!
– Порядний, але з особливостями! – сказала Олена. – Мамо, коли в Андрія чергова оця сцена, я Марійку до тебе відправлю, добре?
Не хочу, щоб вона бачила й чула, що Андрій у цей час верзе!
– Звичайно, – кивнула Вікторія Романівна. – Якщо треба буде, я й сама можу по неї приїхати!
– Ну, там буде видно.
І тільки свекруха змогла прояснити особливу поведінку Андрія.
– Горе це наше, Оленко, і біда! – киваючи, сказала Ганна Олегівна.
– Моє! – уточнила Олена.
– Наше, Оленко! Наше! Тато у Андрійка такий самий. Поки здоровий, мужик мужиком! Немає ні проблем, ні труднощів. Все вирішує, з усім розуміється, все робить.
А варто йому занедужати – починається неймовірне! Змінюється в одну мить: то він дитина, яка тільки й може, що вередувати, то старий сторічний, що однією ногою на тому світі!
– А що ви з цим робите? Як боретеся? – жваво зацікавилася Олена.
– Терплю, лікую і чекаю! Чекаю, поки одужувати почне і знову стане моїм коханим чоловіком!
– Я, напевно, так не зумію, – розгублено відповіла Олена, бачачи приреченість в очах свекрухи.
– Звикнеш з роками, – та тільки й знизала плечима.
Під час чергового нездужання Андрія, Олена шукала те, за що можна було б зачепитися, щоб навчити чоловіка нормально поводитися. І таки дещо знайшла…
А було це дещо в перебігу його нездужання і повторювалося воно раз у раз.
На якомусь етапі Андрій починав вимагати нотаріуса, щоб написати заповіт.
Щоправда, що він планував заповідати, було незрозуміло. Не принц же ж який, і не син багатія. А ось потім починалася душевна розмова на тему:
– Оленко, ти ж іще молода! Ти ж сама не залишайся! Виходь заміж і живи щасливо! Залишаю я тебе!
Горе це, але ж ти не зобов’язана за мною жалобу все життя носити! Тому не тягни!
Поплач, погорюй, а потім знайди хорошого чоловіка і одразу ж одружися! Я тебе на це благословляю!
Цього разу з нотаріусом не вийшло, бо діло було вночі. Тому Андрій підсів на останнього коника:
– … благословляю!
І ось тут Олена привела в дію давно розроблений план.
– Андрію, я приймаю твоє благословення! – сказала Олена, витираючи сльозу. – Ось наш сусід, Ігор!
Олена зателефонувала й запросила його, поки була на кухні.
– Я вирішила, що за нього вийду! Він добрий і щедрий!
Ігор задоволено усміхався, обіймаючи Олену строго за талію.
– Андрійку, я прийму її якнайкраще! – сказав Ігор. – Не хвилюйся! І Марійку любитиму, як свою! Оленка в тебе худенька, так я її відгодую трохи! Тільки ти цей, не затримуйся!
– У сенсі, не затримуйся? – зовсім здоровим і трохи злим голосом, запитав Андрій.
– Ну, ти зібрався на той світл, – пояснив Ігор. – Так, давай! А я зараз речі переносити почну!
– А чи не зарано? Я ще живий! – вигукнув Андрій.
– Слухай, а давай я тебе у свою квартиру перенесу, і лежи там собі на здоров’я? Га? А ми тут з Оленкою почнемо знайомитися, як чоловік і дружина!
Посмішку Ігор відрепетирував наперед. І від цієї посмішки почервоніло б каміння.
Андрій не просто почервонів. Він скочив, і кинувся до Ігоря.
Ігор викрутився і почувся галас:
– Я тобі влаштую, з моєю дружиною знайомитись! Та я вам усім на зло проживу ще тисячу років!
Бажання лежати слабим відпало раз і назавжди. А ось Олені довелося ще довго пояснювати чоловікові, що з Ігорем у неї нічого немає, не було і не буде. Той вірив, але важкувато…
А далі їхнє життя нічим не відрізнялося від життів сотень і тисяч щасливих сімей…
