Життєві історії

Тридцять першого грудня Ольга з дітьми збиралася святкувати Новий рік у бабусі. Настрій був сумний – це було перше їхнє свято без батька, який залишився вдома. – Мамо, а тато так і не подзвонив? – запитала донька Аліна, допомагаючи прикрашати ялинку. – Дзвонив уранці, – відповіла Ольга. – Сказав, що телевізор буде дивитися вдома. Син Дмитро зітхнув. – А пам’ятаєш, як минулого року тато Миколаєм вдягався? – запитав він. У цей момент в двері подзвонили. На порозі стояла подруга Ольги – Марина. – Збирайтеся! – вигукнула вона. – Швидко! – Що трапилось?! – ахнула Ольга. – Сюрприз! – Марина загадково посміхнулась. Ольга не розуміла, що відбувається

– Андрійку, дивись, що я знайшла! – Ольга дістала з шафи запорошений альбом. – Наш перший похід. Пам’ятаєш?

Чоловік неохоче відволікся від телевізора:

– Хм…

– Ось, дивись: ти, я, Сергійко з Мариною… А пам’ятаєш, як ми тоді заблукали, і ти запропонував залізти на найвищу сосну?

– Олю, там футбол зараз почнеться…

Вона закрила альбом:

– Раніше ти сам грав би в футбол, а не дивився, як грають інші.

– Починається… – він скривився. – Знову ти за старе?

У кімнату зазирнула їхня п’ятнадцятирічна донька Аліна:

– Мамо, а коли це тато на дереві був? Прикольно! Не віриться аж.

– О, то була та ще історія! – Ольга посміхнулася. – Ми з твоїм татом познайомились у поході. Він тоді всю групу вивів до табору, коли ми загубилися.

– Та ну? – Аліна недовірливо подивилася на батька, що розсівся в кріслі. – Тату, а що сталося потім? Чому ти більше не ходиш у походи?

– Тому що виріс, – буркнув Андрій. – І працюю, між іншим, щоб у вас усе було.

– А ми все маємо? – раптом запитала дочка. – От чесно, тату, коли ти востаннє гуляв зі мною? Чи з Дмитром? Він, до речі, знаєш, чому у футбольну секцію не ходить? Тому що ти обіцяв з ним тренуватись, а сам тільки дивишся свої матчі.

– Аліна! – зупинила її мати. – Не говори так з батьком.

– А що? Правду ж говорю. Он, на фото який молодий, веселий. А зараз…

Андрій різко встав:

– Дістали вже. Працюєш для них, стараєшся, а вони ще й незадоволені!

Він пішов у спальню, гримнувши дверима. Ольга важко зітхнула:

– Даремно ти так, дочко…

– А що я такого сказала? – Аліна знизала плечима. – Мамо, ну от чесно, коли тато востаннє щось робив разом із нами? Новий рік на носі, а він знову в кріслі лежатиме і телевізор дивитиметься?

Ольга глянула на фотографію в альбомі. Молодий Андрій, засмаглий, із рюкзаком за плечима, сміється у камеру. Поруч вона – у похідних штанях, із косичками. Такі щасливі, такі закохані…

– Знаєш, – тихо сказала вона дочці. – Твій тато раніше був душею компанії. Пісні співав. На лижах катався.

– Та ну не вірю.

– Правда. Ми з ним познайомилися, коли я вперше у похід поїхала. Така міська дівчинка була, невміла. А він усе вмів – багаття розвести, намет поставити…

У вихідні до них зайшов Сергій, той самий друг з походів. Андрій якраз дивився черговий матч.

– Здоров, туристе! – Сергій сів у сусіднє крісло. – Що, знову футбол?

– А що ще робити на вихідних?

– Не знаю… Може, кудись сходити? Ми, до речі, на наступні вихідні в Карпати збираємося. Невеликий похід на три дні.

Андрій хмикнув:

– У такий холод? Ти зовсім вже?

– А пам’ятаєш, як ми на Новий рік у гори ходили? Тоді тебе холод не лякав.

– Це було давно. Я тепер людина серйозна, працюю.

Сергій уважно подивився на друга:

– І що робота забороняє відпочивати?

– Сергію, відчепись. Що я, зовсім вже – по морозу шастати? Он, футбол подивись краще.

У цей момент у кімнату забіг тринадцятирічний Дмитро:

– Дядьку Сергію! А правда, що ви з татом раніше у футбол грали?

– Ще й як грали! – пожвавішав Сергій. – Твій батько найкращим нападником був у нашій дворовій команді.

Дмитро з недовірою подивився на батька:

– Тату, а навчиш мене?

– Потім якось, сину. Зараз матч цікавий.

Хлопчик спохмурнів:

– Ти завжди так кажеш. «Потім, потім»… А потім ніколи не настає.

Він пішов, а Сергій похитав головою:

– Ох, Андрію… Що з тобою сталося?

– А що зі мною сталося? Нормально все.

– Нормально? Ти на себе у дзеркало давно дивився? Де той хлопець, який міг пішки тридцять кілометрів пройти? Який на гітарі біля багаття грав?

– Виріс той хлопець. Зрозумів, що життя – це не походи й пісні біля багаття.

На кухні Ольга розмовляла з Мариною, дружиною Сергія:

– Не знаю, що робити, Маріно. Наче не мій Андрій, а якась чужа людина. Тільки телевізор і диван.

– А пам’ятаєш, як він бігав за тобою? – усміхнулася подруга. – Щовихідних новий маршрут вигадував.

– Пам’ятаю… Знаєш, я нещодавно знайшла карту, якою ми в день його пропозиції йшли. Він там цілий квест влаштував – ховав записки, підказки…

– А зараз?

– А зараз… Діти ростуть без батька. Тобто він начебто поряд, але ніби й немає його. Дмитро у футбол хоче грати, а він навіть м’яча жодного разу з ним не поганяв. Аліна на змагання їздить – він жодного разу не прийшов подивитися.

Марина задумливо помішала чай:

– Знаєш, у нас із Сергійком теж такий період був. Після народження молодшого він якось… Занудьгував чи що. Теж усе вдома сидів.

– І як ви впоралися?

– Я його струснула трохи. Зібрала речі й поїхала з дітьми до мами. На тиждень.

– І що?

– А те, що через три дні прибіг. Сказав, що зрозумів, що виправиться. І справді – виправився.

– Але ж це якось…

– Це не якось, це на добре діло. Іноді чоловікам треба втратити щось, аби зрозуміти його цінність.

Увечері, коли діти пішли спати, а Андрій як завжди сидів перед телевізором, Ольга наважилася:

– Ми їдемо на свята.

– Куди? – він навіть не повернув голови.

– До мами. Дітям поки сказала, що на всі канікули. Діти хочуть гуляти, веселитися. А не дивитись, як їхній батько лежить на дивані.

– От і їдьте.

– Андрію, ти не зрозумів. Ми їдемо. Зовсім.

Тільки тепер він все таки подивився на дружину:

– У якому сенсі?

– У прямому. Я більше не можу так. Діти не можуть. Ти… Ти став як меблі, Андрію.

– Я працюю…

– Усі працюють! – вона підвищила голос. – Сергій працює, але знаходить час на сім’ю. Час, щоб поганяти із сином м’яча, сходити з донькою в кіно.

– А я, значить, поганий батько?!

– Ні. Ти ніякий. Тебе просто нема. Є людина, яка приносить зарплату й дивиться телевізор. І знаєш, що? Я більше не хочу так жити.

…Перший день без сім’ї пройшов, як завжди, телевізор, диван, футбол.

Тільки чомусь улюблені передачі не тішили. У хаті стояла незвична тиша…

На другий день Андрій побачив, що в холодильнику пусто. Зазвичай Ольга готувала на всіх, він навіть не думав про це. Довелося йти в магазин.

– О, Андрію! – гукнула його сусідка. – А де Оля з дітьми?

– До тещі поїхали, – буркнув він. – На свята.

– А ти що, один? У такі дні?

Він не відповів. Повернувшись додому, сів у своє улюблене крісло, увімкнув телевізор. Але щось заважало…

У кутку стояла новорічна ялинка, яку вони зазвичай вбирали всією родиною. Зараз вона була без прикрас, незатишна.

На третій день подзвонив Сергій:

– Слухай, ми тут збираємось… Може, прийдеш? Як в старі добрі…

– Не до того зараз.

– Знаю, що Ольга з дітьми поїхала. Тому й кличу. Нема чого вдома сидіти.

– Сергію, відчепись.

Але ввечері, коли черговий футбольний матч закінчився, Андрій раптом почав тинятися по квартирі. Зайшов у кімнати дітей. На столі у Дмитра лежав новий футбольний м’яч – нерозпакований подарунок від діда.

У кімнаті Аліни – медалі зі змагань з волейболу. Він навіть не знав, що дочка досягла таких успіхів.

У шафі знайшовся той самий альбом із похідними фотографіями.

Андрій сів на підлогу, почав гортати його.

Ось вони з Ольгою біля багаття.

Ось перший похід з маленькою Алінкою – вона тоді тільки ходити навчилася, але вже вимагала взяти її із собою.

Ось Дмитрик на його плечах…

Коли все змінилося? Коли він перетворився з того веселого хлопця з рюкзаком на похмурого мужика, який тільки й знає, що лежати на дивані?

Телефон пискнув – повідомлення від дочки:

«Тату, ми тут на санчатах катаємося. Пам’ятаєш, як ти мене вчив розганятися з гірки? Шкода, що тебе немає з нами».

До повідомлення було прикріплено фотографію – Ольга, Дмитро й Аліна, веселі, щасливі, на фоні засніженого лісу.

Щось тьохнуло в грудях. Він раптом згадав, як грався з маленькою Алінкою. Як вона сміялася…

Вранці він подзвонив Сергію:

– Слухай, твоя пропозиція… Про Карпати… Ще можна поїхати?

– Ти що, серйозно?! – у голосі друга звучало здивування.

– Так. Тільки… Я давно не катався на лижах, втратив форму…

– Час є, підтягнемо! Приходь сьогодні в спортзал, розімнемося для початку.

У спортзалі було незвично. Тіло, яке відвикло від навантажень, чинило опір кожному руху.

– Та-ак, – похитав головою Сергій, дивлячись на друга, який пихкав. – А пам’ятаєш, як ти заклався, що сто разів відіжмешся?

– Пам’ятаю, – Андрій ледве встав. – Слухай, а може… Може, у футбол зіграємо? Як у старі добрі часи?

– Прямо зараз?

– Ні, ще мені… Потренуватися треба. Але взагалі – я обіцяв Дмитру навчити його грати. Потрібно виконувати обіцянку.

Додому він повернувся стомлений, але задоволений. Вперше за довгий час тіло гуло від справжньої втоми, а не від лежання на дивані.

Він відкрив шафу зі старими речами. Десь тут була його похідна куртка… З кишені випав папірець – та сама карта, якою він вів Ольгу, коли робив пропозицію.

Розгорнув, подивився. Всі крапки були позначені їхніми загальними спогадами: «Тут ми ховалися від дощу», «На цій галявині ти сказала, що любиш мене»…

Наступного дня Андрій узяв вихідний і поїхав у спортивний магазин. Продавець подивився на чоловіка:

– Вам для себе?

– Для сина. Тринадцять років займається футболом. Тобто хоче займатися.

Далі були кросівки для бігу, м’ячі, спортивна форма. Касир усміхнувся, пробиваючи чек:

– Серйозно до спорту вирішили підійти!

Вдома Андрій дістав стару гітару. Струни послабшали, гриф вкрився пилом. Абияк налаштував, спробував згадати акорди тієї пісні, під яку колись освідчувався Ользі в коханні.

Пальці не слухалися, мозолі давно зійшли. Але він уперто повторював і повторював простий перебір, доки руки не почали згадувати.

Увечері подзвонив Сергій:

– Ну, що, готовий до походу?

– Не зовсім. Слухай, а пам’ятаєш той маршрут, яким ми з Олею…

– Коли пропозицію робив? Звісно! Я вам карту малював.

– Збереглася копія?

– Має бути. А що задумав?

– Потім розповім. І ще… Навчи мене заново на лижах стояти.

Наступний тиждень перетворився на марафон. Вранці – пробіжка, вдень – тренування з Сергієм, увечері – гітара і планування маршруту.

Телевізор мовчав. Улюблене крісло припало пилом.

Ольга дзвонила щовечора:

– Як ти там?

– Нормально, – він намагався говорити як завжди.

– Що робиш?

– Та так… Відпочиваю.

Вона зітхала в слухавку:

– Зрозуміло. Телевізор дивишся.

– Ага, – погоджувався він, розминаючи м’язи, що гуділи від тренувань.

Діти теж дзвонили. Дмитро захоплено розповідав про лижні прогулянки, Аліна ділилася успіхами у волейболі.

За три дні до Нового року він зібрав друзів:

– Мені потрібна ваша допомога.

План був шалений. Пройти той самий маршрут, яким він вів Ольгу п’ятнадцять років тому Але тепер усі крапки мають бути новими – їхні сімейні спогади, історії з дітьми.

– Це нереально, – похитав головою Сергій.

– Все вийде. Пам’ятаєш, як ми тоді, на Новий рік у горах?

– Пам’ятаю. Але ж тобі ще форму набрати треба.

– Встигну. Головне – все правильно організувати.

Марина, дружина Сергія, взялася допомагати з підготовкою точок маршруту:

– Тут буде перша записка… Тут гарячий чай у термосах… А тут можна розвісити фотографії.

– Які фотографії?

– Ваші, сімейні. Я у Ольги старі альбоми візьму, відсканую.

Вечорами Андрій писав дітям – як любить їх, як пишається ними, як шкодує про час, який упустив. Ользі – про те, чому перетворився на диванного лежня, як злякався відповідальності, як втратив себе в рутині.

За день до Нового року він подзвонив тещі:

– Маріє Василівно, мені потрібна ваша допомога…

Тридцять першого грудня Ольга з дітьми збиралася зустрічати Новий рік у бабусі. Настрій був сумний – перше свято без батька.

– Мамо, а тато так і не подзвонив? – спитала Аліна, допомагаючи вбирати ялинку.

– Дзвонив уранці. Сказав, що телевізор буде дивитися вдома.

Дмитро зітхнув:

– А пам’ятаєш, як минулого року тато Миколаєм вдягався?

У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Марина.

– Збирайтеся! Швидко!

– Що трапилося?

– Сюрприз! – вона загадково посміхнулась.

Ольга не розуміла, що відбувається.

Внизу чекала машина. За кермом був Сергій.

– Сідайте! Поїхали на пошуки пригод!

– Яких пригод? – не зрозуміла Ольга. – Ми взагалі-то Новий рік збиралися святкувати.

– Ось його й відсвяткуємо!

Машина виїхала за місто. Сніг іскрився у світлі фар, ліс стояв святковий, урочистий.

– Приїхали! – сказав Сергій, зупиняючись біля знайомої галявини.

– Тут же ж… – Ольга затнулась.

– Ви вперше поцілувалися, – сказала Марина. – Він не забув.

На дереві буда записка: «Тут почалася наша історія. П’ятнадцять років тому я був найщасливішою людиною – ти сказала «так». А потім я забув, як бути щасливим. Вибач».

– Це татовий почерк, – здивувалася Аліна.

– Ідіть за стрілками, – усміхнувся Сергій.

Наступна точка була біля старого дуба. Тут була фотографія – маленька Аліна на плечах у батька.

«Дочко, пам’ятаєш цей день? Ти боялася йти в перший клас, і ми гуляли тут цілий день. Я обіцяв завжди бути поруч. Я порушив цю обіцянку. Але я виправлюся».

У Аліни затремтіли губи:

– Я думала, що він забув…

Далі була галявина, де вони колись влаштовували пікнік. Тепер тут стояв столик із термосами й бутербродами.

«Дмитрику, сину, тут ти вперше грав з м’ячем. Тобі було три роки, але ти вже тоді знав, чого хочеш. А я не зрозумів, не підтримав. Вибач. До речі, подивися під ялинкою».

Дмитро кинувся до дерева. Там був новий футбольний м’яч і лежала записка: «Тренування тричі на тиждень. Я домовився з тренером. Будемо займатися разом».

Хлопчик розплакався. У цей момент у лісі пролунала музика.

З-за дерев вийшов Андрій.

– Зі святом, любі мої.

– Тато?! – діти кинулися до нього.

– Стривайте, – він поставив гітару. – Спочатку я маю дещо сказати.

Дістав зім’ятий аркуш паперу:

– Я написав довгу промову. Як забув, що значить бути чоловіком і батьком.

Він простягнув Ользі конверт:

– Тут путівки. У гори, на всю родину.

Ольга дивилася на путівки, не вірячи своїм очам:

– Андрію, але це ж… Це той самий курорт?

– Так. Я все влаштував. Інструктор буде той самий?

– Тату, а можна я візьму новий м’ячик? – Дмитро тримав в руках подарунок.

– Звісно, ​​синку. Я купив і собі форму.

Аліна підійшла до батька, уважно подивилася на нього:

– Ти схуд.

– Поки що тільки тренуюся.

– Але як… – Ольга досі не могла повірити. – Коли ти це встиг?

– Коли ви поїхали, я зрозумів, що я втрачаю найдорожче. Не просто сім’ю, а себе самого. Знаєш, я навіть не помітив, як перетворився на тінь. У людину, яка існує, але не живе.

Він дістав із рюкзака термос:

– А пам’ятаєш наш чай? З малиною і м’ятою? Я знайшов рецепт у старих записах.

Вони сиділи біля вогнища. Пили чай, говорили. Діти наввипередки розповідали про свої плани на поїздку.

– Мамо, а там і справді такі гарні гори? – запитувала Аліна.

– Гарніше, – посміхнулася Ольга. – Особливо на світанку. Ми з татом одного разу пів ночі йшли, щоб зустріти сонце на вершині.

– А можна й ми так?

– Тепер можна все, – Андрій обійняв дочку. – Я стільки пропустив, стільки пропустив… Але я надолужу.

Перед самим новим роком він дістав гітару:

– Пам’ятаєш нашу новорічну традицію? Кожен загадує бажання й співає пісню.

– Ту саму? – очі Ольги заблищали.

– Звісно. Діти, підспівуйте приспів, я вас навчу.

Під бій курантів у зимовому лісі звучала стара пісня. Аліна й Дмитро швидко вивчили прості слова, Сергій підігравав на другій гітарі.

За тиждень вони й справді поїхали в гори. Олег Васильович, постарілий, але такий же ж бадьорий інструктор, зустрів їх:

– Андрійку! Скільки років! А це твої? Ох, як на тебе схожі…

Діти виявилися здібними учнями. Дмитро схоплював усе на льоту, Аліна спочатку боялася, але потім освоїлася. А вечорами вони збиралися у холі готелю, пили каву і планували майбутнє.

– Знаєш, – сказала якось Ольга чоловікові, коли вони залишилися самі. – А я ж не вірила, що ти змінишся.

– Я сам не вірив. Думав, навіщо напружуватися? Робота є, дім є, сім’я начебто не скаржиться… А потім зрозумів – це не життя. Це існування.

– А зараз?

– А зараз я живу. По-справжньому живу. І знаєш, що? Телевізор мені більше не потрібен. Навіщо дивитися чуже життя, коли своє таке цікаве?

Додому вони повернулися іншими. Андрій дотримався обіцянки – тричі на тиждень ходив із Дмитром на тренування, допомагав Аліні з волейболом, у вихідні вони всією родиною вибиралися то в ліс, то на річку.

А наступного Нового року вони знову поїхали в гори. І знову співали біля багаття.

І загадували бажання.

Тільки тепер їм не треба було хотіти бути разом – вони й так були одним цілим.

Справжньою родиною…

Вам також має сподобатись...

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки

Ірина повернулася додому з двома важкими пакетами у руках. – Коханий, я вдома, – гукнула дружина до чоловіка з коридору. – Забери, будь ласка пакети і віднеси на кухню. Віктор не відповідав. Ірина скинула пальто, пройшла у спальню. – Ти чому не відповідаєш? – здивувалася вона, побачивши Віктора. – Ти що у відрядження збираєшся? – Ні! Я йду від тебе! – тихо сказав він і продовжив складати речі. – Як йдеш? Чому? – не могла повірити жінка. – Ти сама знаєш чому! – відповів чоловік. – Поясни! Я справді не знаю чому! – Ірина здивовано дивилася на Віктора, нічого не розуміючи

Микола з Ганною вже відзначили «срібне весілля». Вони були щасливі у шлюбі. Микола сидів на дивані й дивився футбол по телевізору, а Ганна готувала на кухні одну з її найулюбленіших страв. А улюбленими стравами у неї були всі, які подобалися чоловікові й синові Олегу! – Схоже, Олег і не збирається одружуватися, – думала Ганна. – Сестра на п’ять років молодша, а вже вийшла заміж… Раптом хтось наполегливо постукав у двері. – Що це Олег ключі забув, чи загубив? – подумала Ганна, і поспішила у коридор. Жінка відкрила двері й не зрозуміла, що відбувається

Юля поспішала додому. Сьогодні у них з Андрієм річниця знайомства. На сьогоднішній вечір Юля покладала великі надії: таки п’ять років – мабуть Андрій зробить їй пропозицію. Дівчина швидко прибігла додому і взялась готувати святкову вечерю. До повернення Андрія з роботи, все було готово. – Кохана! Я вдома! – гукнув чоловік з коридору. Юля поспішно вийшла в коридор. – З річницею тебе! – сказав Андрій і простягнув дівчині букет її улюблених троянд і якусь коробочку. – Дякую! – зраділа Юля, відкрила коробочку і… розплакалася від побаченого. – Краще б ти вже нічого не дарував! – крізь сльози сказала вона