Життєві історії

Люда крутила на кухні голубці, як раптом у хату заскочив її чоловік Артем. – Людо, ти якось казала, що тобі в селі нудно живеться?! – вигукнув з порога Артем. – Біжи на город, там міські веселощі самі до тебе приїхали! Люда відволіклася від своїх голубців і здивовано подивилася на чоловіка, нічого не розуміючи. – Біжи швидше! – не вгавав Артем. – Всі веселощі пропустиш! Люда з недовірою глянула у вікно, яке виходило прямо на город сусідів і… Обімліла від побаченого! – Господи, та що ж це таке робиться?! – тільки й сказала вона

Люда крутила на кухні голубці, як раптом у хату заскочив її чоловік Артем.

– Людо, ти якось казала, що тобі в селі нудно живеться?! – вигукнув з порога Артем. – Біжи на город, там міські веселощі самі до тебе приїхали!

Люда відволіклася від голубців і здивовано подивилася на чоловіка, нічого не розуміючи.

– Біжи швидше! – не вгавав Артем. – Всі веселощі пропустиш!

Люда з недовірою глянула у вікно, яке виходила на город сусідів і обімліла від побаченого…

– Господи, – прошепотіла вона. – Що ж це робиться?!

– Кажуть тобі, вийди з дому! – Артем сам підбіг до вікна. – Не видно звідси нічого!

– Як не видно? – Люда дивилася у вікно, не відриваючись від баталій на сусідньому городі. – Як у театрі в першому ряду!

– Там за сарайчиком друга сцена починається! – Артем смикнув дружину за поділ. – Ходімо!

Коли Люда побачила всю картину, їй стало недобре…

На городі біля самого будинку двоє мужиків у роках влаштували розбірки.

А за сарайчиком між двома літніми сивими жінками відбувалася грандіозна сварка.

Артем насолоджувався видами боротьби, а Люда не знала, що й сказати. І тільки над городами в сутінках розносилися звинувачення один одного.

– Артем! – вигукнула Люда. – А що ж ти стоїш?!

– Я їх мирити не буду, – похитав головою чоловік. – Вони старші, не дай Бог зачеплю! А до жінок я взагалі не полізу! І грішно, і страшно!

– Викликай когось! – вигукнула Люда. – А з огляду на вік, то ще й швидку!

– Я ж тобі кажу, міська розвага! Це ж тобі було нудно!

Он, радуйся, розважайся! Тільки близько не підходь! У нас син, і мати йому ще знадобиться!

…Ця історія з банальною кінцівкою почалася понад пів року тому. І почалася вона не з того, чим закінчилася, а з цілком звичайної історії.

– Артеме, в місто треба перебиратися! – заявила Люда, перегортаючи календар на березень. – Якщо знову почнемо справи з городом, то до осені з місця не зрушимо. А зимою на новому місці влаштовуватись – гірше не придумаєш!

– Людо, чого ти знову за своє? Місто-місто! Добре живемо! Працюємо обидва, будинок міцний, город чесно і щедро дає! Син росте сильним і здоровим!

А тому що природа довкола й краса!

– Артеме, а в місті немає цього городу, а є концерти, кіно і парки! Там культурне життя й розваги! А у нас із розваг в магазин хіба сходити!

– І чим погано? – посміхнувся Артем.

– Артеме! Двадцять перше століття на вулиці!

– Ну, не знаю, – Артем знизав плечима. – У телевізорі як покажуть щось про місто, так сором один!

– По телевізору показують лише те, що за межі виходить! А нормальне міське життя – воно інше! Але ж цікаве! Там ритм інший, там енергія!

– Чуєш, а ти куди поспішаєш? – посміхнувся Артем. – З будь-яким ритмом ми повз той світ не проїдемо!

– Гаразд, – кивнула Люда. – Хай, нам із тобою складно буде одразу влитися у їхнє життя, але у нас син росте! Ти хочеш, щоб він тут у селі назавжди лишився?

– Я не можу зрозуміти, що тобі тут не подобається? – сполошився Артем. – Добре живемо! І все у нас чудово! Що тебе в те місто тягне?

– Я про сина турбуюся! – сказала Люда у відповідь. – Ким він тут буде?

Трактористом? Комбайнером? У кращому разі – фермером!

А там, з їхніми інститутами, він зможе стати юристом, лікарем, економістом! Начальником! Буде в кабінеті сидіти й каву замовляти!

– Каву він може і тут замовити, – відповів Артем. – У кафе на трасі.

– Я йому про перспективи, а він уперся у своє село і хоч ти йому що! – обурювалася Люда. – Ти іншого зрозуміти не можеш, там з твоїми правами тракториста і водія вантажівки зароблятимеш утричі, ні, вп’ятеро більше!

– А тобі що, грошей не вистачає? – невдоволено глянув Артем на дружину.

– Якщо тут вічно сидіти, то вистачає, – відповіла Люда. – А якщо поїхати кудись, то грошей немає, і не буде!

А так ми б і світ подивилися, і сина вивчили і відпочивали б з усім комфортом!

– А чи не рано ти, у тридцять років про відпочинок із комфортом заговорила? Тим більше, люди похилого віку, з міста, зауваж, якраз у села їдуть відпочивати! Щоб до природи бути ближче!

А в тебе цієї природи – скільки хочеш! Раділа б! Теж мені! Місто! А якщо тобі так закортіло у відпустці світ подивитися, то заробимо! По осені врожай зберемо, частину закриємо, а частину продамо! Ось тобі і відпустка у будь-якій точці світу!

– Після твого збирання врожаю я хочу просто лежати й не рухатися! – сказала Люда і, знову не закінчивши розмову, пішла до сина перевіряти уроки.

У середині березня на подвірʼї сусіднього будинку, яке кілька років пустувало, почалася метушня.

Новий господар, чоловік років п’ятдесяти п’яти-шестидесяти, поважно ходив ділянкою і підганяв вантажників, які виносили старі меблі з дому на город, а потім з вантажівки заносили в будинок коробки з новими меблями.

Артему стало цікаво, кого це сюди занесло. Він пішов знайомитись.

– А я п’ятдесяти шестирічний пенсіонер! – гордо відповів новий господар. – За молодості напрацював стажу, а як нагода підвернулась, так на пенсію і вискочив!

– А ви самі звідки? – спитав Артем.

– Так із міста, – посміхнувся Олег Валентинович. – Втомлюватися став від шуму, від людей. А тут будинок із городом і на природі! Вирішив, що це саме те місце, щоб зустріти старість!

– От і я кажу, гарні тут місця! – закивав Артем. – А дружина рветься до міста!

– Поки молодість і запал, можна і в місті, а коли вік став називатися поважним, краще в тиші і спокої!

– А ви тут один жити збираєтесь? – спитав Артем. – Чи у вас тут лише підготовка, а потім налетять дружина, діти, родичі?

– Діти мої вже виросли та розлетілися, – зітхнув Олег Валентинович. – Разом зберуться тільки зі скорботи. А дружина? – у погляді у чоловіка щось прослизнуло бешкетне, але Артем не звернув уваги. – А дружину привезу! Облаштуюсь і привезу!

– Ну, то коли що, то звертайтеся по-сусідськи! – запропонував Артем. – Ми, люди рукасті, а місцеві порядки всі знаємо!

– Якщо ви оплату візьмете, то звернуся, – одразу сказав чоловік. – Безкоштовна праця – вона, знаєте, погано позначається на гаманці!

Коли Артем приніс новини дружині, вона зацікавлено глянула на чоловіка.

– А чи багато ти на ньому заробиш?

– Ну, якщо зважити, що він тільки командував своїми працівниками, а сам навіть двері жодного разу не притримав, то руками він робити нічого не вміє! Отут я й знадоблюся!

І як у воду дивився.

Викликав Олег Валентинович Артема двічі на день. І щоразу знаходив завдання. Платив щедро, над душею не стояв, а результату тішився, наче сам усе й робив.

А наприкінці квітня приїхала дружина Олега Валентиновича Марія Семенівна. Мила жінка, ровесниця Олега Валентиновича. Усміхнена й смішна.

– Ось це я розумію у людей кохання! – розчулювалася Люда, дивлячись, як нові сусіди гуляють за ручку селом. – Все життя ж разом, а поводяться так, ніби знайомі нещодавно! Ти б мене так любив, то мені більше нічого на світі й не треба було!

– Якщо я до його віку доживу, а ти мені останні нерви не витріпаєш, то так само гулятимемо!

– Мда, не романтик ти! – похитала головою Люда. – Не романтик!

Все йшло своєю чергою, зовні пристойно й шляхетно. Але в середині червня прибігла Марія Семенівна і попросила відсидітися.

– Ви не подумайте поганого, – казала жінка. – У нас із Олегом все добре. Там просто його сестра молодша приїхала.

А в мене з нею якось із самого початку стосунки не склалися. Все життя мене звинувачує, що я Олегу життя зіпсувала!

– А ви зіпсували? – запитала Люда.

– Ну, як сказати, – Марія Семенівна замислилась. – Він частку в квартирі зажадав, щоб нам на ноги стати. Ось сестра його мене тоді й незлюбила!

А зараз я намагаюся з нею не зустрічатись! Я Олегу сказала, щоб він їй не казав, що я тут. Так вона чаєм пригоститься, по подвірʼю прогуляється і поїде! А я у вас посиджу!

І так вона мило і безневинно посміхалася, що у Люди не закралося жодного сумніву.

А сестра Олега тільки зранку поїхала. Але для Марії Семенівни знайшли місце переночувати.

А на кінець серпня сам Олег Валентинович прийшов просити відсидітися.

– Брат її старший приїхав, – винувато сказав він. – Ми з ним сварилися кілька разів. А тепер не друзі ми! І треба ж було йому до сестри в гості навідатися!

А Марійка мене до вас відправила, сказала, як поїде, то повернешся!

– А чому сварилися? – запитав Артем.

– Усього потроху, а якщо коротко, то характерами не зійшлися.

– Ну вже ж! – посміхнувся Артем.

– Ось ти футболом цікавишся? – запитав Олег Валентинович.

– Ну, дивлюся… – відповів Артем. – Коли є час.

– Коротше, я за Динамо, а він за Шахтар! Ще є питання?

– А-а, – сказав Артем. – Якщо у такому плані, то сидіть, відпочивайте!

До середини вересня, коли врожай зібрали і частину, як і казав Артем, продали, сіли вони підраховувати прибуток.

Виходило, що на сусідах Артем заробив утричі більше, аніж отримував зарплати. А виручка за врожай просто мізерна була порівняна з цим.

– А ти казала – місто! – Артем задоволено усміхався. – І тут я заробив стільки, що вистачить на все на світі! І це один тільки сусід!

А в сусідньому селі постійно дачники з’являються, а працювати там нема кому! А ось як поїду і як послуги запропоную! І будуть в тебе тут статки такі, що жодне місто стільки не заплатить!

– Артеме, але в місті ж розваги! Там весело! А ще нашому синові вчитися було б краще! Перспективи!

– Дмитро, якщо треба буде поїде вчитися туди, куди захоче, тато заробить!

А ось про розваги, Людо, ти мені тут не починай навіть! Нещодавно в телевізорі показали, як там розважаються, то я тобі скажу, поки я є, ти так не будеш!

Негідно це моєї дружини і матері мого сина!

…Закінчувався вересень.

Турботи йшли своєю чергою. Поки не хлинули дощі, Артем перекривав хлів.

І тут влетів в хату, наче ураган, побачивши сварку сусідів…

…Вік узяв своє, і, слава Богу! Але ті, що боролися, розповзлися в різні боки, вирівнюючи подих і посварюючись один на одного.

Для швидкої, яку викликала Люда, знайшлася робота. У когось підскочив тиск, у когось турбувала спина.

І лише дільничний зрозумів причини баталії.

Олег Валентинович та Марія Семенівна не чоловік і дружина. А ось його так звана сестра і є його дружиною! Як і брат Марії Семенівни – її чоловіком!

За легендою Олегу Валентиновичу та Марії Семенівні набридло міське життя, і вони вирішили перебратися до села.

Але їхні законні жінка і чоловік цього бажання не оцінили, тому відпустили, обіцяючи приїхати в гості.

Разом і приїхали. А потім враженнями ділилися, яке гарне місце.

Тільки не врахували Олег і Марія, що всі вони були між собою знайомі.

І поїхали дружина Олега та чоловік Марії розбиратись, як це, що дача одна, а господарів двоє.

– А ти казала місто! – реготав Артем. – Людям уже онуків виховувати, а вони, прости Господи! Ні, Людо, не поїдемо ми в місто! Його розваги самі до нас приїжджають!

А сусідський будинок ще пару років був порожнім, поки туди не переїхала молода сім’я з дітьми.

Але у них таких проблем не виникало…

Вам також має сподобатись...

– Олексію, пам’ятаєш наших сусідів Ларису й Сашка? – сказала чоловікові Леся. – Зустріла я Ларису сьогодні, така фіфа стала, салон у неї свій, Сашко підприємець. У гості запросила нас в суботу, на шашлики. – Сашко молодець, сам, без жодної допомоги розкрутився, – сказав Олексій. – Давай сходимо, звісно… Будинок Лариси й Сашка був за містом. – Олексію, глянь, який палац у них! – сказала Леся. – Ох і багатство… Двері відчинила Лариса. Олеся з Олексієм зайшли на подвірʼя і почали озиратися на всі боки. Скрізь газон, шикарні квіти, альтанка з натурального каменю. А далі почалося несподіване

У Миколи не стало дружини Ніни. Він залишився жити сам у будинку його батьків. Будинок був старим, але добротним. А ще в ньому був погріб. Там раніше зберігали запаси їжі на зиму. А потім його відремонтували, утеплили й знесли непотрібні речі. Там же ж стояла й стара батьківська скриня. І якось Микола спустився в погріб, увімкнув тьмяну лампочку, озирнувся навкруги. Його увагу привернула стара скриня. Раніше він не зазирав у неї. Тяжка кришка ледь піддалася, пахнуло нафталіном. Зверху лежав якийсь альбом. Микола відкрив його і дещо дуже зацікавило чоловіка

Світлана тільки-но прокинулася, коли пролунав дзвінок у двері. – Світлано, відкривай. Це Марія Василівна, мама Олега. Він попросив мене, щоб я тобі допомогла з приготуванням до весілля, – почула вона голос за дверима. Світлана відкрила двері, запросила майбутню свекруху на кухню, пригостила чаєм. – Може, краще не робити весілля! – раптом сказала Марія Василівна. – Олег і так витратився, коли купив цю квартиру! – Ви краще присядьте. У мене для вас погана новина, – Світлана пройшла в кімнату і повернулася з якоюсь папкою в руках. – Ось, помилуйтеся. Марія Василівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого

Ганна прокинулася від того, що її безцеремонно трусили за плече. – Ганнусю, прокинься, мені потрібно в тебе дещо спитати! – звучав просто біля вуха хрипкий голос. – Га?.. Що?.. Хто це?.. – пробурмотіла вона невдоволеним сонним голосом. – Як це хто? Це я, Борис! – вигукнув обурено чоловік. – Ганно, прокинься негайно! – Що таке? – ніяк не могла прокинутися дружина. – Я хочу дізнатися – де лежить наше свідоцтво про шлюб? – несподівано запитав Борис. – Борисе, навіщо тобі посеред ночі наше свідоцтво про шлюб? – Ганна повільно прийняла в ліжку сидяче положення, і здивовано подивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається