Вони розлучилися через дитину. Катя не хотіла народжувати.
– Ми розлучимося, якщо ти таке зробиш, – сказав Павло.
– Та будь ласка!
Скориставшись відпусткою, Катя купила квиток у рідні краї.
Не прощаючись і не повідомляючи свого коханого чоловіка, вона вирушила на вокзал.
З рішенням щодо дитини Катя вирішила почекати – не тому що сумнівалася, а тому… Сама вона не знала чому, причин занадто багато. Вона не хотіла втрачати роботу, де її тільки-но почали цінувати як співробітника, але і Павло був людиною надійною, з ним легко і комфортно… Було досі.
Розмістившись на нижній полиці, Катя зручніше прилаштувала подушку і надягла навушники. Посадка у вагон ішла повним ходом і чути було, як торохтять вузьким коридором коліщатка валіз і протягуються сумки – інші пасажири теж поспішали зайняти свої місця.
Прямо за дверями купе застиг стукіт каблуків:
– У нас двадцять і двадцять один? – гукнув верескливий жіночий голос.
– Так! Іди далі! – відповів їй чоловічий баритон.
Катя сподівалася, що в її купе підсядуть якомога пізніше, хотілося якусь частину шляху провести на самоті. У коридорі тим часом командував дітьми жіночий голос.
– Дівчатка, не відставайте. Марійко, тримай за руку сестру!
Тільки-но Катя встигла засподіватися, що вони підсядуть не до неї (хай хто завгодно, аби не діти, з якими Катя взагалі не вміла спілкуватися і вважала, що вона не любить малечу), як двері її купе відчинилася і жінка, ще не стара, але вже явно бабуся, скомандувала двом дівчаткам-дошкільняткам заходити саме сюди.
Катя спохмурніла від побаченого.
– Здрастуйте! – сказала вона Каті, – попутниками, значить, будемо?
Катя пробурмотіла “добрий день”. Жінка пихкаючи, затягувала валізу і сумку в купе:
– Дівчатка, привітайте з тіткою, – і пояснила Каті: – Мої онучки. Вирішила взяти їх із собою до брата у гості.
Вона швидко розпихала по кутках сумки і посадила дітей на одну нижню полицю. Дівчатка смирно сиділи і хитали ногами в білих гольфиках. Очі так і бігали по всьому купе, затримувалися на Каті та її ноутбуці, перебігали на штори і вигляд за вікном, загалом, поводилися як звичайні виховані діти. Нарешті поруч із ними сіла й бабуся.
– Ну що? Готові до подорожі, мої маленькі?
– Так, бабусю, а коли ми рушимо? – спитала та, що старша.
– Ой, скоріше б уже! – вторила їй молодша і дрібно застрибала на сидіння.
Бабуся глянула на годинник:
– Відправлення за десять хвилин.
– А де ми будемо спати?
– Та ось на полиці де ви сидите і дві верхні ще.
– Я внизу! – сказала старша.
– Ні я!
– Та тихіше ви! – сказала бабуся. – Розберемося. Сидіть спокійно й дивіться у вікно. У вікно я сказала!
Дівчатка поштовхалися між собою, щоб зайняти найзручніше місце для огляду.
– Мене, до речі, Надя звуть, – звернулася жінка до Каті. – Надія Василівна.
– Дуже приємно. Я Катя, – натягнуто посміхнулася й Катя.
– А це внучки мої – Марійка, – поклала вона руку на голову старшої, – і Оксанка. Одній шість, а другій чотири. Ми намагатимемося вам не заважати. Ви куди їдете?
– До кінцевої.
– Треба ж, ми теж! Значить, встигнемо ще познайомиться як слід!
Цього разу Катя посміхнулася зовсім кисло і вклала навушники у вуха, давши зрозуміти, що спілкуватися не хоче. Перспектива провести всю дорогу із двома дітьми її не втішила. Подорож обіцяла бути “веселою”!
– Ого! Потяг рушив! Ми їдемо, бабусю! – застрибала Марійка.
– Не галасуй!
Діти поводилися пристойно і до вечора Катю ніхто особливо не чіпав. Перед тим, як лягати спати, бабуся, пом’явшись, звернулася до неї:
– Мені дуже незручно вас просити, але чи не могли б ви помінятися поличками з моєю старшою? Я просто нижні викупити не встигла. Боюся, що вона може вночі вислизнути звідти…
Цього питання Катя очікувала і знала, що відмовити не зможе. Вона глянула на дітей: дівчатка, вже з розпущеним волоссям і в піжамах, займалися розмальовками. Звичайно, поступатися своїм місцем їй не хотілося, але що якщо дитина дійсно не втримається з висоти? Надія Василівна розцінила її погляд по-своєму:
– Не зможуть вони удвох на одній полиці, штовхатимуться всю ніч, ми це вже проходили. Я вас дуже прошу… Вдень можете бути внизу скільки завгодно, нам би тільки на ніч…
– Ну гаразд. Тобто без проблем. Мені однаково де спати.
У дорозі у Каті було два заняття: вишивання хрестиком і ноутбук. Дівчатка допитливо стежили за рухом її голки, їм дуже хотілося побачити, що ж виходить у Каті.
– А можна ми, будь ласка, поруч посидимо й подивимося? – чемно запитала Марійка.
– Ну, звичайно! Сідайте по обидва боки від мене.
– Ой, це котик! – ахнула Оксанка.
– Не котик, а тигр. Це ж тигр, тітко Катю?
– Правильно.
Каті подобалися ці діти. Бабусю вони у всьому слухалися, тримала вона їх строго. Такі ж ввічливі та виховані, як і старше покоління. Щоправда, діти є діти – активність, веселість та допитливість нікуди з них не поділися.
Катя простягла голку Марійці.
– Хочеш спробувати?
– Хочу, але я не вмію.
– А я тебе навчу! Подивися на тканину. Бачиш, на ній нитки переплітаються квадратиками? Потрібно у кожному квадратику вишити хрестик. Давай спочатку разом – продовжимо оформляти “лапку”.
Обидві дівчинки спробували себе у вишиванні. Виходило у них непогано.
Незабаром і їсти сіли разом, складалися у кого що є. Так і подружилися. Дізналася Катя, що Надія Василівна родом із Полтавщини, та там і живе донині.
У неї є рідний брат – до нього і їде в гості. Внучки – щоліта з бабусею.
На своїй другій полиці Катя любила дивитись фільми. Дівчата кружляли внизу, поглядали на Катю. Старша Марійка, скориставшись тим, що бабуся вийшла, залізла на верхню зазирнути в ноутбук Каті. Тут і бабуся прийшла:
– Марійко! Спускайся негайно!
Катя зняла навушники, дивиться на дівчаток із посмішкою. Вони, бідні, вже не знали, чим зайняти себе.
– А давайте до мене? Хочете мультик? – запропонувала вона.
– Та що ви! Не звертайте на них уваги, хай сидять! – заперечила бабуся. – Ану!
Дівчата смирно сіли і знову захитали ногами від нудьги.
– Я теж люблю мультфільми. “Рапунцель” дивилися?
– Ні!
– Так!
– Лізьте до мене! А ви, Надія Василівно, відпочиньте поки що.
– Ой, ой, унизу краще!
Внизу Катя спорудила справжній будиночок: почепила простирадло, підібгавши його зверху під матрац другої полиці. Вийшло таємниче місце.
Ноутбук вона поставила собі на коліна, з обох боків її знову обліпили дівчата.
Дивились захоплено. Іноді Катя ловила себе на думці, що таким чином вона могла б проводити час і зі своєю дитиною разом із Павликом. Покладе вона руку на живіт – вона ще там. А у телефоні штук двадцять пропущених від Павла.
“Не дзвони! Я сама потім наберу. Їду до батьків.” – написала вона йому коротко.
І Павло перестав дзвонити.
Катя подивилася у вікно, на пейзажі, що пропливали повз. Вона думала про те, що кожна мить життя змінює нас: робить краще чи гірше, дурніше чи мудріше.
– Знаєте, така цікава вийшла у мене поїздка… Начебто і з двома чужими дітьми в одному купе. Здавалося б, що може бути гірше? А мені розлучатися з усіма вами не хочеться. Запам’яталася подорож як щось приємне.
– Все в твоїх руках, – сказала ласкаво Надія Василівна, – скоро тобі нудьгувати не доведеться: дитина, клопіт… Але це щастя – сім’я, чоловік, діти.
Катя поклала руку на живіт. І відповіла:
– Так. Ви маєте рацію. Вибачте, мені потрібно декому терміново подзвонити.
Вона вийшла в тамбур і набрала номер Павла. Чи підніме він слухавку? Вони ніколи не розлучалися так надовго.
– Та невже… – з буркотливим занепокоєнням відповів той.
– Не кажи поки нічого, – занервувала Катя, – просто вислухай. По-перше, вибач. Я винна, знаю. По-друге… я, знаєш, ще до ладу не придумала імені для нашої дитини, але “Сашко” звучить непогано, так?
– Універсальне, – погодився Павло і Катя відчула його усмішку.
– Може, ти приїдеш до мене? Я скучила… Познайомишся з моїми батьками.
– Я, власне, вже в дорозі… – зізнався Павло.
– Як?
– Стою на вокзалі. Вирішив наздогнати тебе й повернути.
Катю охопила радістю.
– Он як!
– Ну, тому що я такий класний і ти не захочеш мене втратити, хе-хе, жартую. Та й взагалі я теж розізлився, а потім подумав: ну не хочеш ти зараз дітей і гаразд. Я все одно на тобі одружуся.
– Ні, я хочу. Я цю дитину вже полюбила.
– Ось бачиш. А я одразу полюбив, як тільки дізнався, що ти вагітна.
– Ми ж будемо щасливі, правда? – запитала вона з надією.
– Правда. Але нам не завадить навчитися бути терпимішими і добрішими один до одного.
– А мене тут дечому навчили в дорозі. У мене була дуже добра супутниця. І онучки у неї – дивовижні. Я тобі потім все розповім…
