Андрійко давно вже знав, що Миколая не існує. Він уже ж не маленький – десять років виповнилося!
Але крім того, що він був дорослим, Андрійко ще був і хитрим…
Він швидко збагнув, що краще батькам не розповідати, що він не вірить у Миколая.
Тоді йому буде аж два подарунки на новий рік!
Як завжди, за два тижні до нового року Андрійко написав листа Миколаю.
Він попросив подарувати йому великий набір Лего.
Але щоб батьки так сильно не витрачалися, у мами з татом він попросив лише одну машинку, яка коштувала недорого.
Знав він, що нахабніти не треба, бо прикриється все це діло з Миколаєм швидко.
У листі він написав свої побажання, подякував заздалегідь за подарунок, а потім урочисто вручив його мамі.
– Відправиш, добре?
– Добре, – посміхнулася вона.
Тепер Андрійко був упевнений, що лист потрапив у надійні руки, і вже за кілька хвилин мама дізнається, що ж там Андрійко попросив.
Він уже й друзям у класі похвалився, що матиме великий набір конструктора.
– Приходьте на канікулах збирати! – покликав він друзів. – Разом веселіше. А потім підемо з гірки кататись.
Поступово тема розмови змінилася.
– Чудово, що ми на новорічних канікулах усім класом підемо на ковзанку! – сказав Микола, найкращий друг Андрійка.
– Так! Будемо кататися кілька годин! Я, до речі, добре вмію!
У цей момент за сусідню парту сіла дівчинка Таня. Таня подобалася Андрійку. Йому здавалося, що вона дуже гарна. А ще Таня була тиха, не така, як його інші однокласниці. Ті вічно щось галасували, про щось сперечалися і сміялися.
А ось Таня була іншою. Вона була як принцеса. Дуже скромна і сумна принцеса.
Андрійко, як і решта однокласників, знав, що у Тані в першому класі не стало мами.
Тоді вона майже місяць не ходила в школу. Вона й до цього була тихенька, але після такого і зовсім засумувала…
З нею мало хто дружив, але й не сварилися з нею. Вона була такою милою, але для більшості нудною. Ось із нею майже й не спілкувалися. Але тільки не Андрійко…
– А ти рада, що ми йдемо на ковзанку? – запитав він у Тані.
– Я не йду, – зітхнула вона.
– Як так?! – ахнув той. – Чому?!
Андрійко аж спохмурнів. Він уже уявляв, як вчить Таню кататися, бо чомусь думав, що вона не вміє, а тут таке.
– Просто… На цій ковзанці тільки дорослі ковзани видають. Мого розміру немає, тато дзвонив, дізнавався. А своїх ковзанів я не маю.
– А тобі не можуть купити? – запитав Андрійко.
– Ні, у нас грошей мало…
– Може, хтось дасть тобі. Мабуть, у когось знайдеться твій розмір!
– Тато питав, ні в кого немає. Ну, нічого, – посміхнулася Таня. – Тато сказав, що ми на канікули сходимо з ним на ковзанку. Туди, де є мій розмір. Нічого… Хоча тато багато працює, зазвичай він забуває, що ми про щось домовилися. Але, сподіваюся, цього разу не забуде.
Андрійку було дуже сумно. Він хотів, щоб Таня пішла. І справа не тільки в ньому, йому хотілося, щоб і його однокласниця взяла участь у веселощах. Андрійко уявляв, як їй прикро, що всі підуть, а вона не зможе. Це навіть якось несправедливо!
Після уроків він спитав, який у Тані розмір ноги, і вирішив попросити маму пошукати у знайомих. Але, на жаль, і серед їхніх знайомих ні в кого не було не те що таких, а взагалі ковзанів.
– Це дуже погано, – хмурився Андрійко. – Уявляєш, мамо, всі підуть, будуть веселитися, фото в наш класний чат скидати, а Таня сидітиме вдома і сумуватиме.
Мама посміхнулася. Їй подобалося, що син не байдужий до чужої проблеми. Але вона справді зробила все, що могла.
– На жаль, Андрійку, ми не можемо допомогти. Але раптом трапиться якесь диво і все складеться добре…
Андрійко чомусь зачепився за це слово «диво». Наче воно було ключем до чогось, тільки він поки що не міг зрозуміти, до чого.
Андрійку навіть заснути не виходило, хоча він зазвичай відразу засинав, як тільки лягав. Він усе думав, як допомогти Тані…
– От би Миколай і справді існував, – думав Андрійко. – Тоді Таня могла б попросити в нього ковзани, і він їй подарував би їх…
Але Андрійко знав, що Миколая немає, що подарунки дарують батьки. А у батька Тані не вистачає грошей. Хоча…
Андрійко аж підскочив. Йому хотілося просто зараз побігти і розбудити маму. Але, глянувши на годинник, він зрозумів, що уже за північ. Не варто заводити такі важливі розмови у такий час.
Тож Андрійко дочекався ранку. Якраз і мама, і тато були ще вдома.
Він розумів, що дороги назад не буде. І що його зізнання обійдеться йому дорого – він назавжди втратить другий подарунок.
Але в Андрійку і так є все необхідне, та й батьки багато чого йому купують. Гріх скаржитися. А ось Тані складніше…
– Мамо, тату, мені треба вам в дечому зізнатися! – заявив Андрій за сніданком.
Батьки застигли від здивування.
– Звучить страшнувато, – хмикнув тато. – Ну, кажи, що вже наробив.
– Та нічого… – Андрійко зробив глибокий вдих, а потім сказав. – Я знаю, що Миколая не існує. І що це ви даруєте мені подарунки на новий рік.
Мама з татом перезирнулися. Андрійко бачив, що вони хочуть щось вигадати, тому одразу продовжив:
– І я не ображаюся, навпаки, я вам вдячний. І так, я написав листа, знаючи, що мама його прочитає, і ви купите мені Лего.
– Що ж, – зітхнула мама. – Шкода, що ти такий уже дорослий.
– Мамо, я зізнався не просто так. Можете не купувати мені Лего? Я хочу щось інше.
– І що ж? – запитала мама.
– Ковзани.
– Ковзани? Але ж у тебе є… А-а-а…
До мами, нарешті, дійшло, заради чого їхній розумний і добрий хлопчик у всьому зізнався.
Він хоче створити диво для іншої людини!
Хоче, щоб його однокласниця була щасливою!
– Які ковзани? – не зрозумів тато.
– Я тобі потім поясню, – ховаючи усмішку, сказала мама.
– То що, можна?
– І ти проміняєш Лего на річ для іншої людини?
– Так. У мене багато конструкторів. Переживу, – махнув Андрійко рукою.
Звичайно, було шкода розлучатися зі своїм подарунком, але воно було того варте.
– Гаразд, – усміхнулася мама. – Будь по-твоєму.
Напередодні новорічної ночі мама віддала Андрійку ковзани для Тані.
– Сподіваюся, вони підійдуть. Але я спеціально брала такі, щоб вона могла підігнати їх за розміром.
– Дякую, мамо. От тільки… Раптом вона не візьме?
Мама сіла навпроти Андрійка і посміхнулася йому.
– Ти сказав, що знаєш, що Миколая не існує. Але це не так. Він є просто не так, як ти собі уявляв.
– Ти про що? – не зрозумів Андрійко.
– Згадай свої відчуття, коли ти знаходив під ялинкою подарунок. Хіба на той момент ти задумувався, як виглядав Миколай? Тобі це було неважливо. Важливо лише те, що ти був щасливий, і навколо тебе була та сама атмосфера дива і чар.
І те, що створювали її ми, це нічого не змінює. Але тепер ти знаєш, що будь-яка, абсолютно будь-яка людина, може створити диво.
Андрійко посміхнувся. Він зрозумів, про що говорила мама.
Йому і не треба віддавати ковзани Тані особисто, соромлячись і бентежачи її. Нехай цей подарунок буде справжнісіньким дивом!
Андрійко знав, де живе його однокласниця. Він зайшов до неї в під’їзд, піднявся на поверх, а потім поставив коробку біля дверей.
На коробці був напис:
«З Новим Роком, Таню! Миколай».
Так, Андрійко подумав, що тепер і він має право представлятися справжнім Миколаєм. Бо ж він робить справжнє диво.
Хлопчик подзвонив у двері, а потім піднявся на проліт вище, щоб упевнитись, що коробку забрали.
Він бачив, що Таня відкрила двері, а потім помітила коробку.
Вона нахилилася, взяла її, прочитала напис, а потім розгублено подивилася на всі боки.
Андрійко про всяк випадок присів – не дай Боже, помітить!
Але Таня не помітила. Вона радісно помчала додому розпаковувати подарунок. А Андрійко, почекавши ще трохи, вийшов з під’їзду.
Увечері Таня написала йому, що йде на ковзанку. Що сам Миколай приніс їй подарунок і залишив під дверима.
Андрійко відповів, що дуже за неї радий.
А сам відчував якусь гордість і щастя… Виявляється, робити дива дуже приємно!
А в новорічну ніч, коли Андрійко зайшов у свою кімнату, він побачив під ялинкою подарунок.
– Лего, – прошепотів він. – Мамо, ми ж домовилися…
– Ми тут ні до чого, – знизала вона плечима. – Це Миколай. Він завжди дарує подарунки хорошим дітям.
– Дякую, Миколаю, – прошепотів Андрійко.
І так, він у нього вірив.
Бо ж він і сам цього року попрацював разом з ним…
