Життєві історії

Поліна була на роботі, коли їй зателефонував чоловік. – Поліно, ти сьогодні о котрій закінчуєш? – поцікавився Максим. – Як завжди, – відповіла вона. – А що сталося? – Нічого особливого, – відповів Максим. – Просто мати подзвонила, і навіщось попросила сьогодні після роботи до неї заїхати. – Максиме, вона, напевно, тебе бачити хоче, я їй навіщо. Їдь один, – сказала жінка. – Ні. Вона хоче нас разом бачити, – сказав чоловік. – Справа у неї до нас якась важлива. – Зрозуміло. Гаразд, заїдь за мною біля шостої години, – погодилася дружина. Але Поліна навіть уявити не могла, що задумала її свекруха

Чоловік зателефонував Поліні на роботу у другій половині дня.

– Поліно, ти сьогодні о котрій закінчуєш?

– Як завжди, – відповіла вона. – А що сталося?

– Нічого особливого, – відповів Максим. – Просто мати навіщось попросила сьогодні після роботи до неї заїхати.

– Максиме, вона, напевно, тебе бачити хоче, я їй навіщо. Їдь один.

– Ні, я їй сказав, що ми разом приїдемо. Дуже серйозний тон був у неї, напевно, знову щось придумала, тож разом відмовлятимемося, – пожартував чоловік.

– Зрозуміло, хочеш сховатись за мою спину і виставити проти натиску твоєї мами слабку жінку, – підхопила жарт Поліна. – Гаразд, заїдь за мною до шостої, поїдемо разом.

Вони обидва чудово розуміли, що подібне офіційне запрошення «на розмову», швидше за все, означає, що від них будуть потрібні серйозні грошові вкладення.

Перед тим як їхати до свекрухи, Поліна запропонувала повечеряти у сусідньому кафе.

– Якщо Антоніна Петрівна настроїлася на серйозну розмову, вона навряд чи нас годуватиме, може, чаю запропонує. А вдома теж нічого немає – готувати треба, – сказала вона.

Повечерявши, вони приїхали до Максимових батьків.

Поліна як у воду дивилася – Антоніна Петрівна, запрошуючи їх до кімнати, заявила:

– Годувати вас нема чим. Якщо хочете, чай наллю.

Але Максим та Поліна від чаю теж відмовилися і попросили Антоніну Петрівну пояснити, навіщо вона їх покликала.

Припущення Максима справдилися – їм запропонували зробити подарунок молодшому братові.

– Вадиму через місяць виповнюється вісімнадцять років, а через три місяці він закінчить коледж. Ось ми з батьком і вирішили на таке подвійне свято подарувати йому машину, – сказала мати. – Батько вже придивився до однієї, щоправда, з пробігом. За триста тисяч. Нехай на цій повчиться, потім, може, щось краще купимо.

– Самим нам усю суму не подужати, – додав батько, – тож ми пропонуємо, щоб ви теж внесли половину. Ви ж з іпотекою вже розрахувалися, а Максим казав минулого разу, що на відпустку збираєте. Купимо Вадиму машину, а на відпустку до вересня ви собі ще встигнете назбирати.

Поліна хотіла щось заперечити, вдихнула, але так і лишилася сидіти з відкритим ротом.

А Максим, посміхнувшись, сказав:

– Мамо, щось я не пам’ятаю, щоб мої успіхи чи святкові дати винагороджувалися та відзначалися так широко. У день мого повноліття ви з батьком подарували мені сорочку. Білу. Я її потім у свята одягав. А отримання мною червоного диплома в університеті ми відзначили сімейним чаюванням із моїм улюбленим пирогом. До речі, ти давно його не пекла!

– Синку! Зараз зовсім інший час. Адже минуло майже десять років. Багато знайомих Вадима вже мають свої автомобілі, а він має із заздрістю дивитися на них! – вигукнула мати. – І ти маєш машину!

– Так, машина є, а ще невелика різниця є: я її сам купив. На ті гроші, що заробив. Якщо й Вадим заробить на машину та купить її, я слова не скажу. Але викладати сто п’ятдесят тисяч із свого сімейного бюджету я не збираюся, – відповів Максим.

– Я так і знала! Але все-таки сподівалася, що не будеш таким жадібним, – образилася мати.

– Причому тут, жадібний я чи ні. Вадиму зараз не потрібна машина, йому треба починати підшукувати собі роботу. Ви з батьком машини у трьох його приятелів помітили, а те, що половина хлопців з його групи вже працюють за фахом, не бачите. Ось куди треба дивитися, – сказав Максим і підвівся.

Дорогою додому він ще довго обурювався:

– Щось батьки зовсім вже палицю перегнули. Так, Вадима завжди балували – маленька, пізня дитина. Але не настільки ж!

Цілий тиждень було тихо. Потім Максимові зателефонував батько:

– Синку, мама ось що пропонує: ми свою половину вкладемо, а ви з Поліною, якщо вже так переживаєте, що не встигнете знову на відпустку накопичити, візьміть кредит на рік чи два. І у відпустку поїдьте, і братові подарунок зробите. А за кілька років кредит непомітно виплатите.

– Тату, ніякого кредиту ми не братимемо. Нам треба ще у Микити у дитячій ремонт робити. Тож на всякі нісенітниці я гроші спускати не маю наміру, – відповів син.

– Добре, тоді ви візьміть кредит, а виплачуватимемо його ми з мамою. Тільки тоді вже треба не на два роки брати, а років на п’ять, – висунув батько таку пропозицію.

– Не робіть цього, – зупинив батька Максим. – Вадим не вміє цінувати ні речі, ні гроші, бо сам ані копійки не заробив. Він і машину берегти не буде. Ви ще кредит не виплатите, а він автомобіль уже на смітник відправить. Добре, якщо сам вціліє. Не додавайте собі клопоту!

Більше батьки Максима та Поліну не турбували, поки випадково не дізналися, що ті допомогли своїм друзям, позичивши їм велику суму на процедуру дитині, яка раптово занедужала.

Мати шуміла найбільше:

– Рідному братові грошей пошкодували, а чужим людям – будь ласка! Розповісти кому, то не повірять! У ваших друзів хіба родичів немає, щоб дитині на процедуру зібрати?

– Мамо, ти не бачиш різниці в ситуаціях: по-перше, друзі взяли у нас у борг, а ви просили подарувати Вадиму гроші. Вони виставили на продаж дачу, щоб сплатити процедуру, але продаж нерухомості – справа не така швидка, а процедуру треба було робити терміново. Продадуть дачу – повернуть борг. По-друге, не треба порівнювати здоров’я людини і забаганку – хочу машину. І взагалі, якщо ми з Поліною самі заробили ці гроші, то дозвольте нам самим вирішувати, як їх витрачати. До речі, Вадим диплом уже одержав, а роботу він знайшов?

– Шукає. Поки що нічого потрібного немає.

– Немає роботи для автомеханіка? – здивувався Максим. – Нехай учнем поки що йде. Головне – розпочати, а потім уже піде.

– Вадим щойно склав іспити. Нехай він трохи відпочине! Встигне ще, напрацюється, – відповіла мати.

Максим зрозумів, що сперечатися марно.

Минуло літо. Першу половину вересня Поліна, Максим та їхній син Микита провели на морі. Друзі, продавши дачу, повернули борг, тож проблем із фінансами у них не було – два тижні купалися, засмагали, їздили на екскурсії.

А коли повернулися додому, дізналися, що батьки все ж таки взяли кредит і купили Вадиму автомобіль. Якраз напередодні їхнього від’їзду на море.

А позавчора, коли Максим із сім’єю був у дорозі, Вадим вирішив взяти участь у перегонах, які влаштовували на шосе такі самі нероби, як він.

Щойно пройшов дощ, дорога була ще мокра, але «гонщикам» це здалося навіть цікавим. В результаті Вадим та ще один хлопець не впоралися з керуванням.

Автомобілю “пощастило” менше, ніж Вадиму. Його продали як автобрухт на запчастини.

З Максимом та Поліною батьки те що сталося не обговорювали, і Максим шкодував їх і теж не торкався цієї теми, хоча йому дуже хотілося нагадати матері, як вона хотіли купити Вадиму машину.

Але кожен з них думав, що хлопець ще досить легко відбувся.

А ще Максим і Поліна сподівалися, що ця історія стане Вадиму уроком і він, нарешті, стане відповідальнішим і серйознішим.

Вам також має сподобатись...

Олена Юріївна вирішила зробити в своїй квартирі ремонт. Вона найняла робітників по-знайомству. Хлопці швидко демонтували все старе. – Ну все, хазяйко, наступного разу прийдемо, то вивеземо будівельне сміття! – сказав бригадир Віктор Михайлович. Олена Юріївна стала думати, що вона ще й штори замінить. Купить тканину і сама вже пошиє… Жінка так розмріялася, що від несподіваного гуркоту в коридорі мало не підскочила. – Господи, що там знову відвалилося?! – ахнула вона. Олена Юріївна увімкнула світло й оторопіла від побаченого

Олена прокинулася рано, чоловіка вдома вже не було. Жінка швидко приготувала сніданок, нагодувала сина, відправила в школу, а сама поспішила на роботу. Додому Олена повернулася ближче вечора. – Привіт Ілля, а де тато? – запитала вона у сина, зрозумівши, що чоловіка вдома ще немає. – Не знаю. Я як повернувся його не було, – відповів син. Олена зателефонувала до Івана, але він не відповідав. – Та що ж це таке! – захвилювалася жінка. Але за декілька годин, на мобільнику висвітився номер Івана. Олена взяла слухавку і застигла від почутого 

– Мамо, я в тебе тиждень поживу? – На порозі квартири Олени Борисівни стояла її дочка Оля. – В сенсі поживеш? А як же Вадим? – здивувалася мама. – Я від нього пішла. Не можу більше! – пояснила Оля. – Що означає не можеш? Він – твій чоловік! – не витримала Олена Борисівна. – Ще той чоловік! – тихо промовила Оля. – Так пустиш чи ні? Але Ольга навіть уявити не могла, що скаже їй мама

Ольга Іванівна ліпила вареники на кухні, коли у двері подзвонили. Жінка пішла відкривати. На порозі стояв її син Юрій, він був добряче “веселий”. – Що сталося синку? – захвилювалася жінка. – Сталося, мамо, сталося, – пробурмотів Юрій. Чоловік пройшов на кухню, і кілька хвилин, стояв біля вікна з акуратною папкою в руках і розмахував нею, немов у ній було все – і погане і гарне відразу. – Що це? – не витримала мати. – А це якраз те, що сталося, – тихо промовив Юрій. – Візьми, подивись! Ольга Іванівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого