Життєві історії

Ганна Іванівна поверталася з магазину із важкими пакетами у руках. Перш ніж піднятися на свій поверх, жінка вирішила відпочити, і присіла на лавку. У цей момент із під’їзду вийшов хлопчик, бачила Ганна його вперше. – Здрастуйте! – привітався він. – Привіт! – усміхнулася Ганна Іванівна. – Мене звуть Михайлик, – представилася хлопчик. – Я тепер тут живу. – Ось як… Приємно познайомитись. А ти, Михайлик, в якій квартирі живеш? – усміхнулася жінка. – У сорок п’ятій, – додав хлопчик. – Як в сорок п’ятій? Це ж моя квартира! – Ганна Іванівна здивовано дивилася на хлопчика, не розуміючи, що відбувається

Ганна Іванівна поверталася з магазину із важкими пакетами. Літня жінка йшла неквапливою ходою, подумки сварячи себе за те, що так навантажилася. І як би взяла всього потроху, а в результаті все одно вийшло пристойно …

Але останнім часом у неї часто били проблеми з ногами, що вийти з дому і пройтися до магазину ставало серйозною проблемою. Тому в ті дні, коли Ганна Іванівна почувала себе більш-менш нормально, вона намагалася зробити запас продуктів на тиждень, адже невідомо, яким буде завтрашній день.

Жила літня жінка одна, чоловіка давно не стало. Її єдиний син поїхав працювати в інше місто ще шість років тому, Петру зробили пропозицію, від якої було важко відмовитись. Ганна тоді дуже засмутилася, що єдиний син житиме так далеко від неї, Петрика свого вона обожнювала …

У Ганни з чоловіком довго не було дітей, вони вже й не сподівалися стати батьками, коли майже в сорок років Ганна раптом зрозуміла, що чекає на дитину. Це було просто дивом і великим щастям для зневіреної сімейної пари.

Петро виріс добрим хлопцем, закінчив інститут, влаштувався на роботу… А коли молодій людині виповнилося двадцять вісім, йому запропонували роботу у великому місті, розташованому за багато кілометрів від рідного міста… І Петро вирішив поїхати… Ганна плакала, але довелося змиритися. Вона розуміла, що не повинна втручатися у життя дорослого сина.

До матері Петро приїжджав раз на рік у відпустку, а одного разу приїхав не один.

– Ось, мамо, познайомся, це Ольга, моя дружина …

– Як дружина! – сплеснула руками Ганна Іванівна. – А що ж ти мені телефоном не сказав, що одружитися зібрався?

– Мамо, весілля ми не робили, адже це не головне, правда? Просто розписалися, бо кохаємо одне одного і хочемо бути разом. Ми всього місяць тому побралися, от я і не став тобі нічого говорити, вирішив, що приїду разом з Олею, і ви познайомитеся.

– Ну, привіт, дочко, – Ганна Іванівна хотіла обійняти невістку, але та відсторонилася і досить різко відповіла:

– Здрастуйте, Ганно Іванівно. Донькою називати мене не треба, просто на ім’я. І я вас мамою теж кликати не стану.

– Добре, як скажеш, Оля, – трохи розгубилася жінка.

Вона не зрозуміла, що зробила не так, чому невістка дуже холодна з нею… І що поганого в тому, що вона назвала її донькою? Ганна Іванівна давно для себе вирішила, що прийме будь-яку жінку, яку вирішить взяти за дружину її син, ніколи не втручатиметься і погано відгукуватиметься про невістку, навіть якщо обраниця Петра і не дуже їй сподобається…

Але тут свекруха не сподобалася невістці, так вирішила про себе Ганна Іванівна. Усі два тижні, поки син із дружиною гостювали в неї, жінка намагалася налагодити з Ольгою добрі стосунки, але та чомусь поводилася стримано і гордовито, у розмову вступала неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що говорити їм нема про що… Не розуміючи У чому справа Ганна Іванівна вирішила поговорити з сином.

– Не подобаюсь я Олі твоїй, синку, так? Щось, може, не так роблю чи говорю не те… Ти скажи мені, я постараюся виправитись…

– Все нормально, мамо, – відповів Петро. – Просто Оля така у мене, стримана на емоції… Серйозна дуже. Вона в мене кандидат наук, в університеті викладає…

– Ого! Розумна дуже, значить…

– Розумна, – кивнув Петя.

– Ох, ну добре, синку, аби ти був щасливий… А діток не плануєте поки що?

– Ні, мамо, Оля ще не готова до материнства, вона вся в роботі. Встигнеться…

– Та як би пізно не було, – пробурчала Ганна Іванівна собі під ніс, розуміючи, що їй не до душі Ольга…

І навіть справа не в тому, що невістка не захотіла зближуватись зі свекрухою, а щось було в цій молодій і гарній жінці відразливе, неприємне… Материнська душа підказувала, що не буде Петро щасливий з нею… І від цього на душі ставало дуже тривожно …

У наступну відпустку Петро приїхав до матері один, без дружини, сказавши, що Ольга з подругами поїхала на море.

– А чому з подругами, а не з тобою? – здивувалася Ганна Іванівна.

– Тому що я до тебе поїхав… Я ж знаю, як ти на мене чекаєш.

– Неправильно це, синку… Те, що ви нарізно відпустку проводите, ми з твоїм татом завжди разом відпочивали.

– Мамо, все добре у нас, не хвилюйся. Відпочивати один від одного теж іноді треба, так Оля каже, і я з нею згоден.

А через рік Петро не приїхав, повідомив матері, що надто багато роботи, і йому поки що не дають відпустку.

– Але як тільки зможу, одразу приїду, – пообіцяв син.

– Я дуже чекатиму, – відповіла Ганна Іванівна. – Адже в тебе все добре? Як Оля?

– Все чудово, мамо, не хвилюйся, – відповів Петро.

Але не переживати Ганна Іванівна не могла, відчувала щось материнська душа за сина, тривожно було на душі, та й погані сни снилися… Жінка навіть хотіла зібратися і незважаючи на проблеми з ногами поїхати до сина, але коли повідомила йому про це по телефону, він заборонив приїжджати :

– Не треба, мамо, я цілими днями на роботі, Оля теж… Що тобі тут робити?

– Та хоч просто побачити тебе і обійняти, синку…

– Мамо, я незабаром сам обов’язково приїду, – знову пообіцяв син. Та тільки все не приїжджав…

Перш ніж піднятися на свій третій поверх, Ганна Іванівна вирішила відпочити та присіла на лаву біля під’їзду. У цей момент із під’їзду вийшов хлопчик років дев’яти, бачила його Ганна вперше.

– Здрастуйте! – Привітався він дзвінким голосом.

– Привіт! – усміхнулася Ганна Іванівна.

– Мене звуть Михайлик, – представилася дитина. – Я тепер тут живу.

– Ось як… Приємно познайомитись, а я Ганна Іванівна. А ти, Михайлик, з ким живеш і в якій квартирі?

– У сорок п’ятій. Ми з мамою винаймаємо цю квартиру. Мама багато працює, і я майже весь час один. Але сьогодні неділя, у мами вихідний, і ми йдемо у кіно.

І тут із під’їзду вийшла молода симпатична жінка. Вона теж привіталася з Ганною Іванівною і почала вибачатися.

– Вибачте мого Михайлика, він такий балакун, стомив вас, напевно …

– Та що ви, я з радістю поспілкувалася з ним, – відповіла Ганна. – Та й як дитина може втомити? Діти – це таке щастя… Вас як звати?

– Віра.

– А я Ганна Іванівна, живу в сорок четвертій квартирі. Я рада, що ми тепер сусіди.

З цими словами жінка похилого віку піднялася з лави і взяла свої пакети, маючи намір увійти в під’їзд.

– Давайте ми вам допоможемо, – вигукнула Віра.

– Та що ви, я сама, ви ж у кіно поспішайте, – почала відмовлятися Ганна Іванівна.

– До початку сеансу ще багато часу, – сказала молода жінка і взяла з рук Ганни Іванівни пакет, а другий підхопив Михайлик.

– Тяжкий, куди ти! – Ганна хотіла забрати у хлопчика пакунок, але він не дозволив.

– Я чоловік, і я сильний! – сказав він з таким серйозним тоном, що і Віра, і Ганна Іванівна засміялися.

З цього дня, дізнавшись, що літня сусідка живе одна, Віра та її синочок взяли над нею шефство. Майже щодня Михайлик стукався до неї в двері і питав, чи не потрібно чого. У магазин сходити чи в аптеку.

– Я й підлогу можу помити, якщо потрібно. І пропилососити. Я вдома все роблю, – сказав хлопчик.

– Дякую, Михайлик, але по дому я поки впораюся. А от якщо за хлібом сходиш, буду вдячна. Сьогодні щось знову так ноги хвилюють.

На вдячність за допомогу Ганна Іванівна іноді запрошувала Віру та Михайлика в гості на пироги, їй дуже подобалася ця привітна молода жінка та її чудовий веселий синочок. Поруч із ними вона вже не почувала себе такою самотньою…

Якось, коли Михайлик напився чаю і побіг у двір грати з хлопчиками, Ганна Іванівна зважилася поставити Вірі запитання:

– Вибач, що питаю, Вірочко, але чому ти одна? Така красуня та розумниця…

– Ви про батька Михайлика? – зітхнула Віра. – Його не стало три роки тому, а його мама, моя свекруха, після цього виставила нас із Михайликом з квартири, сказала, що ми чужі для неї.

– Як це чужі! – вигукнула Ганна Іванівна. – Рідний онук і чужий?

– Вона ніколи не любила Михайлика. Я не знаю, чому… Вважала, що я нагуляла дитину, хоч це не так. Андрій, чоловік мій, заступався за мене, і доки був живий, його мати нас терпіла.

– А чому ви з нею жили? Чому квартиру не винайняли?

– Андрій не хотів знімати, ми на своє житло збирали. Думали частину суми накопичимо, іншу в іпотеку… Коли Андрія не стало, незабаром після прощання свекруха попросила мене зняти гроші з нашого спільного з Андрієм рахунку. Вона сказала, що її молодшому синові, братові Андрія, терміново треба погасити якийсь борг…

– І ти віддала свекрусі гроші?

– Вона просила, на коліна падала і казала, що я зможу й надалі жити з нею в одній квартирі, а згодом вона мені всі гроші поверне… У неї дача є, обіцяла продати та повернути… Плакала та казала, що ми одна сім’я… І що вона не переживе, якщо й другого сина втратить… Мені її шкода стало, я повірила і віддала їй усі гроші… Ну а потім вона мене з Михайликом виставила з квартири… Гроші, звісно, ​​не повернула…

– Ой, Вірочко, у мене в голові не вкладається… Невже таке можливе? Скільки ж підлості буває в людях?

– Так, Ганно Іванівно, все так і було. З того часу ми з Михайликом по знімних кутах блукаємо … Я сама з села і повертатися туди не хочу, та й ніхто мене там не чекає особливо. Батько одружився вдруге, коли моєї мами не стало. Молода дружина йому двох дітей народила і мені з сином точно не зрадіє… Так що ось такі справи… Але я не впадаю в відчай, рада, що Михайлик в мене є, робота є, і я ще підробіток знайшла… Живемо скромно, але нам вистачає… Сподіваюся , що в цій квартирі ми затримаємося надовго, а то щось не щастило нам до цього. Тільки знімемо житло, як у господарів плани змінюються і доводиться терміново шукати щось інше…

– Погано без свого кута, – зітхнула Ганна Іванівна. – Але ти знаєш, Вірочко, якщо тобі раптом і тут відмовлять, ти до мене приходь, я вам з Михайликом одну кімнату віддам і житимете. Я вже точно вас не прожену. Син до мене все одно рідко приїжджає, таке почуття, що й не приїде вже… Або не стане мене і не дочекаюсь його… Два роки його не бачила…

Сказавши це, жінка похилого віку розплакалася.

– Ганно Іванівно, він обов’язково приїде, не плачте, – сказала Віра і обняла сусідку. – Дякую за вашу добру душу… Ви для Михайлика як бабуся тепер, а для мене як мама…

– Так по віку то я тобі, швидше, у бабусі пригоджуся, а  Михайлику в прабабусі, – крізь сльози посміхнулася Ганна Іванівна…

Минуло три місяці. І одного разу в двері Ганни Іванівни постукали. Літня жінка була впевнена, що це Михайлик і поспішила відкрити, не подивившись у вічко. Але на порозі стояв Петро… Він змінився, сильно схуд…

– Доброго дня, мамо, – сказав він.

– Петро … – У Ганни Іванівни раптово закружляла голова, і вона ледве втрималася на ногах, але сильні руки сина вчасно її підхопили …

– Мамо, я зараз у швидку подзвоню, – заметушився Петро, ​​віднісши Ганну Іванівну на диван.

– Ні-ні, синку, не треба! Це я від хвилювання і від радості, що тебе, нарешті, побачила… Вже все добре… Сідай поряд, розкажи мені, чому так довго не приїжджав… І не обманюй, я давно здогадалася, що зовсім не в роботі справа…

– Ти маєш рацію, мамо. Пробач мені, я просто не хотів тебе засмучувати, але зараз розповім усе, як є, – Петро обійняв маму. – Як же я скучив за тобою… Пробач, що не приїжджав… Я не міг…

– Синку, та що ж це я! – схаменулась Ганна Іванівна. – Накинулася на тебе з розпитуваннями. А ти ж голодний з дороги… У мене суп є твій улюблений, я як відчула сьогодні щось і зварила розсольник, хоч сто років не готувала його. Будеш?

– Буду, мамо! Смачніше за твій розсольник я нічого ще не їв.

Ганна Іванівна з насолодою дивилася, як її дорослий, тридцяти чотири річний син, за обидві щоки уплітає наваристий розсольник і не могла стримати сльози щастя.

А коли Петро наївся, він розповів матері, чому насправді так довго не приїжджав до неї. Виявилося, що з молодим чоловіком трапилася біда, коли він повертався на машині додому, і якийсь час він навіть підводитися не міг.

– Мені зробили кілька процедур, мамо, перш ніж я встав… Ольга пішла від мене одразу ж, як я опинився в палаті, подала на розлучення. У неї, як з’ясувалося, давно був роман із одруженим професором із її університету. Зараз вони разом, він пішов від дружини. Але мені все одно, нікого не засуджую і не звинувачую, життя саме все по місцях розставить.

– Господи, синку… ну чому ж ти мені нічого не розповів? Та я б приїхала до тебе, я ж відчувала, що з тобою робиться щось недобре, але ти запевняв мене по телефону, що все добре.

– Мамо, не хотілося мені, щоб ти побачила мене таким… Але я впорався, допомогли спеціалісти та друзі, які там у мене з’явилися. В одного друга дружина медсестра, ось вона мене буквально заново ходити вчила … Мамо, ти не плач, все вже позаду. Бачиш, я тут перед тобою. Живий та здоровий! І я більше нікуди не поїду.

– Правда, синку? – витираючи сльози, спитала Ганна Іванівна.

– Ну, звісно. Роботу там я все одно втратив через тривалі проблеми, з дружиною розлучився, і тому вирішив повернутися додому… Не хочу більше залишати тебе одну, мамо…

Надвечір Ганна Іванівна напекла пирогів і запросила в гості Віру та Михайлика. Їй хотілося відсвяткувати повернення сина, а ще вона дуже хотіла познайомити Віру та Петра. Жінка чомусь не сумнівалася, що вони сподобаються однин одному… Так і сталося.

Між Петром та Вірою відразу ж виникла симпатія, і вже за місяць чоловік переїхав від матері до Віри. А незабаром вони розписалися і тепер чекають поповнення. Михайлик, якому нещодавно виповнилося десять, дуже пишається тим, що скоро стане старшим братом… Він дуже прив’язався до Петра і називає його татом…

Ганна Іванівна щаслива, адже тепер у неї є не тільки син, а й донька, а ще й онук… Вона полюбила Віру та Михайлика, як рідних і дякує долі за те, що так вчасно Віра винайняла квартиру в її під’їзді і так вчасно додому повернувся Петро …

У житті багато чого відбувається вчасно, хоча ми часом цього не розуміємо і нарікаємо на те, що обставини складаються не так, як нам хотілося б. А потім переконуємося, що йшли, хай і важким, але все ж таки правильним шляхом… Як і герої нашої історії, які зіткнулися з труднощами, але в результаті здобули любов, сім’ю та щастя…

Вам також має сподобатись...

Ліда Василівна сиділа за столом біля вікна та розглядала фотографії. Раптом пролунав дзвінок у двері. – Знову, напевно, щось продають, – подумала Ліда. Жінка встала, подивилася у вічко. На порозі стояв незнайомий молодий чоловік. -Хто там? – запитала вона. – Ліда Василівна! – сказав незнайомець. “Ім’я знає, пройдисвіти різні на ім’я не зверталися б”, – подумала вона, і відкрила. – Ліда Василівно, доброго дня! Я хочу вибачитися перед вами! Простіть мене, – несподівано сказав чоловік, переступивши поріг. Ліда Василівна придивилася до незнайомця і застигла на місці

Марія одягла красиву сукню, зробила зачіску та легкий макіяж. Аякже ж!? Сьогодні у неї побачення. Вона йшла на побачення, хвилюючись, – вперше за кілька років самотності мала зустрітися з чоловіком. І ось Марія вже майже прийшла на місце зустрічі. Ще здалеку помітила чоловічу постать із букетом. На душі розлилося тепло. – Молодець, прийшов не з порожніми руками, – подумала жінка. Марія наблизилася ще ближче, чоловік помахав рукою. Вона придивилася до нього і застигла від несподіванки, а потім голосно розсміялася так, що аж перехожі оберталися

Ліда вийшла з роботи. – Вибачте, а ви не з паспортного? – молода дівчина, зрівнявшись із Лідою, зупинилася. – Так, а що? – посміхнулася Ліда. – Значіть запізнилася. Нікуди не встигаю. Чоловік на двох роботах, я теж, відпроситись дуже важко, – пояснила дівчина. – Нічого, буває. Ходімо віддам ваші документи, – посміхнулася Ліда і запитала. – А як ви встигаєте працювати на двох роботах? – Основна робота у мене в магазині, а вечорами букетики роблю, а чоловік перед роботою біля метро їх продає, – усміхнулася вона. Ліда застигла почувши це, вона ніяк не могла повірити у таке співпадіння

Катерина готувала на кухні вечерю, коли у двері подзвонили. – Доставка, – почула Катерина за дверима і відчинила їх нічого не підозрюючи. Вранці вона зробила замовлення в інтернет-магазині та чекала на свою покупку. Сходовий майданчик перед квартирою був заставлений коробками. Речі були всюди, коробки стояли одна на іншій вже вище за людський зріст. Катя розгубилася, почувши щось недобре. – Невже я щось наплутала і замовила вміст усього кошика в інтернет-магазині, а не чобітки та сукню, – захвилювалася вона. Раптом з поміж коробок визирнула якась постать. Катерина придивилася до неї і застигла від побаченого