Життєві історії

Галина Олександрівна поїхала жити в село. Поїхала тимчасово. Її син з невісткою мали зробити в міській квартирі ремонт. Пройшло пару місяців. Галина Олександрівна вирішила зʼїздити у місто – перевірити, що там і як. Перше, що впало їй у вічі в квартирі – новий коридор. Замість старої вішалки – вбудована шафа-купе із дзеркальними дверима. На підлозі – світла плитка з підігрівом. І жодних слідів ремонту! Ні пилу, ні будівельного сміття… – Як же ж так?.. – прошепотіла Галина Олександрівна. У спальні молодих панувала ідеальна чистота. А ось і її спальня… Галина Олександрівна так і стала на порозі від побаченого. – Цього не може бути… – аж побіліла вона

– Я з села, то й що? – Інна підняла підборіддя, дивлячись на своє відображення у дзеркалі офісного туалету. – Це в минулому! Зате тепер я міська!

Її взяли секретаркою у будівельну компанію три місяці тому.

Віталій працював там же ж – молодий перспективний юрист. Трикімнатна квартира в центрі, уважна дбайлива мати – все як у телевізійних серіалах.

– Інночко, занеси документи Віталію Сергійовичу, – попросила начальниця. – І затримайся, допоможи йому зі звітом.

Віталій підвів голову від паперів:

– О, дякую! Бо я тут зовсім втомився.

Він усміхнувся – відверто, по-доброму. У Інни тьохнуло серце.

Потім було перше побачення у кафе неподалік офісу. Віталій розповідав про матір – та викладала у школі, тепер на пенсії.

– Знаєш, вона в мене приголомшлива, – говорив він ніжно. – Після відходу батька все на собі тягнула. І мене в люди вивела, і квартиру зберегла…

Інна кивала, подумки малюючи картини майбутнього життя.

Ось вони з Віталієм у величезній спальні…

Ось вона готує на просторій кухні…

А там і дитяча кімната з’явиться – треба ж онуків народити улюбленій свекрусі…

Галина Олександрівна зустріла майбутню невістку насторожено. Окинула уважним поглядом, трохи спохмурніла:

– І де ви познайомилися?

– На роботі, мамо, – Віталій обійняв Інну за плечі. – Інна у нас незамінна співробітниця!

«Нічого, – думала Інна, награно посміхаючись. – Я доведу, що гідна. Стану хорошою дружиною, хазяйкою…

А потім можна і про свій дім подумати. Не все ж зі свекрухою жити!

…Галина Олександрівна застигла з чашкою в руках, прислухаючись до звуків із сусідньої кімнати.

Невістка знову щось пересувала, шаруділа, постукувала.

А всього ж другий місяць живе, і вже весь порядок у домі переінакшила.

– Мамо, ти не бачила синю папку з документами? – у кухню зазирнув Віталій, скуйовджений, з краваткою набік.

– У серванті подивися, верхня полиця, – озвалася Галина Олександрівна, крадькома роздивляючись сина.

Змарнів, під очима кола. Невже так завантажують на роботі? Або… Від думки, що синові може бути незатишно в рідному домя, защеміло серце.

Стіни їхньої трикімнатної квартири пам’ятали інші часи. Ось тут, біля вікна, стояло крісло чоловіка – він любив читати газету, поглядаючи на бульвар внизу.

У вітальні досі красувався старий буфет з дорогого дерева – пам’ять батьків.

А тепер все ніби чужим стає, невпізнанним.

Зі спальні молодих почувся дзвін – щось упало.

– Нічого, нічого! – квапливо гукнула Інна. – Я вже підняла.

Галина Олександрівна скривилася. Наче й акуратна дівчина, а все з рук валиться.

І готує не так, і прибирає не так. Хоча старається, звісно, цього не відібрати.

– Галино Олександрівно! – пролунав голос невістки. – А можна вас на хвилинку?

У спальні молодих панував ідеальний порядок – ні порошинки, ні складочки на покривалі. Інна стояла біля вікна, нервово смикаючи край фіранки.

– Я тут подумала… – почала вона, уникаючи дивитись свекрусі в очі. – Може, нам зробити ремонт? Шпалери зовсім вицвіли, підлога скрипить.

Галина Олександрівна поволі сіла в крісло. Ремонт? Зараз?

– І коли ви зібралися? – обережно поцікавилася вона.

– Та хоч із травня почнемо! – пожвавішала Інна. – Ви ж на дачу збиралися? От і чудово! Ми б тут усе оновили, а ви відпочили би від міської задухи.

Щось у голосі невістки насторожило Галину Олександрівну. Надто вже гладко все виходило, надто продумано.

– А гроші звідки? – спитала вона прямо.

– Ми з Віталієм назбирали, – нарешті Інна подивилася на неї. – І батьки обіцяли допомогти. Ви ж не проти?

Галина Олександрівна обвела поглядом кімнату. Справді, шпалери вицвіли, і паркет здувся. Та й люстра ця стара – скільки разів збиралися змінити.

– Гаразд, – повільно сказала вона. – Тільки щоб усе зі мною погоджували. Це все-таки мій дім.

– Звичайно, звичайно! – Інна засяяла. – Ми все разом виберемо і колір, і матеріали. Ось побачите, як гарно буде!

Переїзд на дачу пройшов сумбурно. Віталій з Інною допомогли перевезти речі, розставили меблі, розвісили фіранки.

Інна навіть квітку на підвіконня поставила – точнісінько як у міській квартирі.

Але щось було не так. Галина Олександрівна не могла позбутися якогось поганого передчуття…

Молоді приїжджали все рідше – то робота, то справи якісь. А коли приїжджали, говорили про ремонт неохоче.

– Та все нормально, мамо, – відмахувався Віталій. – Ти ж сама просила без деталей, щоб сюрприз був.

– Я такого не просила, – хмурилась Галина Олександрівна.

Інна одразу починала метушитися, розливати чай, діставати варення. І розмова якось сама собою переходила на інше.

У суботу ввечері Інна якось особливо метушилася, постійно поглядаючи на годинник.

– А ми, Галино Олександрівно, двері поміняли, уявляєте? – заторохтіла вона, нервово перебираючи вміст сумочки. – Старі зовсім розхиталися.

Ось нові ключі зробили.

Вона дістала зв’язку – три однакові ключі виблискували у світлі коридору.

– Один вам обов’язково передамо, – пообіцяла невістка, квапливо кладучи зв’язку назад.

Але чи то замок сумки заїло, чи руки тремтіли – ключі зачепилися за підкладку і повисли ззовні. Інна, захоплена розмовою з Віталієм, цього не помітила.

Галина Олександрівна проводила поглядом зв’язку, що гойдалася. Щось тьохнуло всередині – ніби саме провидіння підказувало їй рішення…

Вранці вона встала вдосвіта. Молоді ще спали – з їхньої кімнати чулося мирне сопіння. Сумочка Інни так і стояла в коридорі, ключі так само звисали збоку.

Галина Олександрівна обережно зняла їх. Майстерня через два будинки біля ринку якраз працювала.

“Встигну”, – подумала вона, стискаючи в долоні ключі.

І, накинувши легку куртку, нечутно вислизнула за двері.

А ще за кілька днів таксі зупинилося біля під’їзду рівно о другій годині дня – час, коли і Віталій, і Інна мають бути на роботі.

Галина Олександрівна розплатилася, дістала з сумки зв’язку ключів. Новий дублікат тьмяно виблискував серед старих, потертих ключів.

Ліфт повз повільно, натужно гудів. На майданчику пахло свіжою фарбою – сусіди теж затіяли ремонт.

Галина Олександрівна сповільнилася біля дверей, прислухалася. Тиша. Ключ зайшов у замок м’яко, без зусиль.

Перше, що впало у вічі в квартирі – новий коридор. Замість старої вішалки – вбудована шафа-купе із дзеркальними дверима. На підлозі – світла плитка з підігрівом. І жодних слідів ремонту – ні пилу, ні будівельного сміття.

– Як же ж так… – прошепотіла Галина Олександрівна, повільно просуваючись вглиб квартири.

Вітальня змінилася, що й не впізнати. Стіни у бежевих кольорах, модні світильники, величезний плазмовий телевізор.

А буфету з дерева немає! Зник, наче й не було ніколи!

– Куди ж вони?.. – вона заметушилася по кімнаті жінка. – Де мої речі?!

У спальні молодих панувала ідеальна чистота. Ліжко з балдахіном, туалетний столик, шовкові портьєри.

На стінах – чорно-білі фотографії Інни та Віталія. Весільні, мабуть.

А ось і її спальня… Галина Олександрівна так і стала на порозі від побаченого.

– Цього не може бути… – аж побіліла вона.

Замість її спальні – був кабінет!

Письмовий стіл, шкіряне крісло, книжкові полиці. І ні сліду її меблів і її речей.

Вона сіла на краєчок дивану у вітальні. У скронях стукало.

Значить, он як? Ремонт давно закінчено. І кімнати для неї не передбачено.

Виходить, на дачу її відвезли не тимчасово?

Руки тремтіли, коли вона набирала номер майстра по замках. Голос теж тремтів:

– Терміново… Так, зараз… Доплачу за швидкість.

Новий замок поставили за годину. Галина Олександрівна заплатила, отримала ключі. Сіла у крісло чекати.

Дзвінок у двері пролунав близько сьомої.

– Мамо, ти чого тут?! – почувся здивований голос сина з-за дверей. – А чому ключ не підходить?

– Тому що замок новий, – сказала вона, відчиняючи двері.

Віталій застиг на порозі. За його спиною маячила розгублена Інна.

– Проходьте, – Галина Олександрівна відсторонилася. – Поговоримо.

Вони сиділи у вітальні – Віталій з Інною на дивані, вона в кріслі навпроти.

Як чужі…

– І давно ви закінчили ремонт? – спитала вона, дивлячись синові в очі.

Той відвів погляд:

– Місяць тому…

– А мені сказати не вважали за потрібне? І куди мої речі поділи?

– Вони в коморі, – сказала Інна. – Ми хотіли…

– Що ви хотіли? – зупинила її Галина Олександрівна. – Щоб я сиділа на дачі до зими? А що потім?

– Мамо, – Віталій встав. – Ми думали, що так буде краще. Ти ж сама казала – тобі на дачі подобається…

– Краще? – вона теж встала. – Для кого краще, Віталю? Для тебе? Для неї? А для мене?

Інна скочила:

– Галино Олександрівно, ви не так зрозуміли! Ми збиралися…

– Все я правильно зрозуміла, – зупинила її свекруха. – І рішення я ухвалила. Збирайте речі. На орендовану квартиру, я вважаю, грошей вистачить?

– Мамо! – встав і Віталій. – Ти ж не серйозно?

– Цілком серйозно, синку. Це мій дім. І житиме тут той, кого я захочу бачити.

Вони складали речі мовчки. Інна схлипувала, Віталій хмурився. Галина Олександрівна стояла у дверях, спостерігала.

Вже біля порога син обернувся:

– Мамо… Пробач нас. Я не повинен був…

– Не повинен, – кивнула вона. – Іди. Подзвониш, коли порозумнішаєш.

Двері зачинилися. Галина Олександрівна повільно сіла на пуфик у коридорі.

У новому, чужому коридорі. Розплакатися б, та сліз немає – тільки пустка всередині.

Телефон у сумці завібрував. Повідомлення від сина:

«Мамо, я все виправлю. Обіцяю».

Вона невесело посміхнулася. Може, й виправить. Потім, коли зрозуміє. Коли подорослішає по-справжньому.

А поки що… Поки що треба розібрати речі з комори. Повернути на місце буфет.

І квітку – квітка обов’язково має стояти на підвіконні, як раніше.

І все одно на модні світильники і шовкові портьєри.

Це її дім! І вона знає, яким він має бути…

Вам також має сподобатись...

Вадим був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив батько і попросив терміново приїхати. Після роботи Вадим заїхав до батьків. – Що сталося? До чого такий поспіх? – сказав Вадим, коли зайшов у батьківську квартиру. – Батько на кухні. Він все пояснить, – відповіла мати. Вадим зайшов на кухню. – Ну що, розповідай, чому ти нам онуків не привозиш? – одразу запитав батько. – Катя проти, – тихо відповів Вадим. – Не обманюй! Ми бачили Катю і вона все нам розповіла! – не витримала мати. – Ви про що? Що розповіла? – Вадим здивовано дивився на батьків, нічого не розуміючи

– Подаруй мені на новий рік гроші, – сказав Петро дружині Валі. – А ти мені новий телефон! – відповіла та. Петро промовчав. Звісно, він нічого купувати дружині не збирався, тим більше телефон… Новий рік вони зустріли тільки вдвох. Перед цим Валя привітала своїх родичів, вручила їм подарунки. Петру про це вирішила не говорити. Вона приготувала йому гроші в гарному конверті. Але це було на той випадок, якщо чоловік подарує телефон. Але дива не сталося. Він навіть не став нічого вигадувати… Валя подарувала чоловікові конверт. Петро відкрив його й радісне обличчя змінилося здивуванням

Сергій привіз наречену Ірину жити в село. Там йому залишилася у спадщину хата його бабусі. Молоді освоїлася, обжилися, завели хазяйство… Аж тут раптом до Сергія в гості приїхала з міста його сестра Олена. З собою вона взяла своїх трьох дітей. – А я тут теж раніше жила! – сказала Олена брату. – До бабусі приїжджала колись. А зараз я вирішила на морі відпочити! Вам діток залишу мабуть у селі. – А хто ж за ними стежитиме?! – здивувався Сергій. – Ми на роботі… Раптом почувся якийсь галас. Сергій визирнув у вікно і застиг від побаченого

Марина йшла додому і з цікавістю дивилася у вікна будинків. Там вирувало життя, а на неї вдома ніхто не чекає… Марина завернула в провулок, де був її будинок, і аж зупинилася від подиву! У всіх вікнах світилося світло! І це було дуже дивно… – Що робити?! – подумала вона. – Напевно, треба комусь подзвонити! Нікого до себе в гості Марина не чекала. Підійшовши ближче, жінка побачила, як в одному з вікон промайнув якийсь силует. Вона придивилася і ахнула від побаченого. – Цього просто не може бути! – тільки й подумала Марина. – Яка ж ганьба! Вона не вірила своїм очам