Життєві історії

В Тамари не стало чоловіка. Пройшов якийсь час. – Ти що це вигадала?! – дочка Настя заїхала до Тамари випадково. Вона проїжджала повз її будинок і побачила, як у машину вантажать речі. – Мамо, я з тобою розмовляю! – гукнула дочка. – Куди ти зібралася? Тамара глянула на Настю і спохмурніла. – Тобі яке діло? – сказала вона. – Не заважай мені… Мати хотіла пройти повз дочку, тримаючи в руках якусь велику коробку. Але Настя її зупинила. – Ні, почекай, – сказала вона. – Я мушу знати, куди ти зібралася їхати з речами. Тамара уважно пильно подивилася на неї і видала несподіване

Тамара Степанівна все своє життя присвятила сім’ї: чоловікові й дітям. Сім’я була забезпечена, нічого не потребувала.

Жінка сиділа вдома і, як часто казав її чоловік, відпочивала.

– Ваша мама, – казав Геннадій про жінку. – Як на курорті. Холодильник повний, кімнати просторі. Знай – відпочивай, і телевізор дивись.

До речі, Тамара ніколи не відпочивала. І відпочинок, який репрезентував її чоловік, був просто неможливий.

Чоловік приїжджав додому на обід і вимагав усе гаряченьке і свіженьке, після обіду приходили діти зі школи, вони теж сідали за стіл і вимагали те саме.

Потім діти (син і дочка) розбігалися по кімнатах, а мати залишалася на кухні готувати вечерю та мити посуд.

Тільки зі справами було закінчено, як приїжджав чоловік після роботи. І знову, погодувати, поговорити, прибрати, уроки з дітьми вивчити, на завтра все приготувати. Ось і вечір пролітав.

Полегшало, коли діти виросли. Син вступив у інститут, дочка Настя навчалася у десятому класі. Але тоді чоловік став по трохи гульбанити, а веселий він був ще примхливішим.

– Дай, принеси, прибери! Ти мені зобов’язана, все життя на моїх харчах!

Тамара мовчки терпіла і, коли чоловіка не стало, чого вже приховувати, полегшено видихнула. Діти дорослі: Настя на третьому курсі, живе окремо, Роман працює в іншому місті.

Можна і про себе подумати, пожити для себе, спокійно, без сварок, нервів і вимог.

Але де там. Настя зібрала речі і повернулася.

– Відрахували? – невдоволено дивилася на дочку мати. – Чого з речами?

– Житиму з тобою. Ти ж сама залишилася, тобі нудно стало, самотньо.

– З чого це ти вирішила? Я ремонт почала, перестановку.

– Ось я й допоможу.

Мати мовчала спочатку, Настя взяла на себе керування домом. Командувала робітниками, вибирала матеріали для ремонту й меблі. Тільки оплачувала усе мати. А вечорами Настя сідала на кухні.

– Втомилася, – говорила вона серйозно, приймаючи від матері чай. – Цілий день для тебе старалася.

Тамару це стало трохи дратувати. Настя намагалася командувати матір’ю, наче зайняла місце батька.

Жінка спочатку мовчала, все-таки дочка, рідна людина. А потім сказала прямо.

– Ти чого приїхала? Мене контролювати?

– Мамо, ти чого? Я подумала, тобі нудно та самотньо.

– І зайняла батькове місце, стала мною командувати, як прислугою, – зупинила її мати.

– Та ж за тобою слідкувати треба! – раптом видала дочка. – Ти не самостійна, правильно батько казав!

Тільки одна залишилася, як почала хату переробляти! Це треба до такого додуматися.

Тільки батька не стало, а ти кинулася все міняти! А він сюди гроші вкладав і душу!

Тамара розгубилася від таких одкровень дочки. Не очікувала. Та що там не очікувала, навіть і подумати не могла – донька в батька пішла.

Настя продовжила, тільки спокійніше.

– Ти навіть не цінуєш грошей, я вже мовчу про пам’ять. Сама в житті жодного дня не працювала, батькові гроші тільки так розбазарюєш!

Тамара зробила глибокий вдих. Вона ніколи не підвищувала голосу, але, мабуть, тепер виходу не було.

– Зібрала свої речі і пішла звідси! – прошипіла мати. – Зараз же! Не потерплю від тебе таких висловів і такого відношення.

– Ти не виставиш мене, – Настя все ще не вірила, що мати розізлилася.

– Це мій дім і я десять разів повторювати не буду. Сама не підеш, доведеться тобі допомогти!

Мати відкрила кімнату дочки, зібрала її речі у валізи, викотила надвір. Повернулась до дочки.

– Таксі сама замовиш.

Настя йшла з батьківського будинку зі сваркою. Вона вважала, що мати не має права виставляти її на вулицю, не має права взагалі командувати будинком.

Тому перше, що зробила дочка, зателефонувала братові.

– Уяви, вона ремонт у хаті затіяла, хоче пам’ять про батька стерти! Напевно, вже й заміж зібралася. Жила все життя на всьому готовому.

А ще мене виставила!

– І що? Вона доросла, має право, – спокійно відповів брат.

Він давно не ліз до матері з порадами.

– Та ти думаєш, про що говориш? Вона ж наш спадок розбазарює!

– Ну, гроші дісталися їй, а не нам. Тож і спадок її.

– Ну, знаєш, після неї вони можуть дістатись і нам…

– Зрозумів я, зрозумів. За мамою треба доглянути. Приїду в гості, одразу як зможу.

Тамара тільки заспокоїлася. У будинку тиша і спокій. Ремонт було закінчено. Настя не з’являлася.

Жінка думала з нею зустрітися і поговорити, обговорити все, порозумітися зрештою. Але не зараз, пізніше.

Зараз вона хотіла насолодитися своїм тишею та спокоєм.

Та не встигла. Приїхав син із нареченою.

– Мамо, ми хочемо розписатися, – розповідав Роман. – І вирішили, що відзначатимемо це тут.

Тамара тільки зітхнула. Хочуть перекласти все на її плечі…

– Добре, тільки організовуйте все самі. У мене плани, – заявила жінка.

– Ще чого! Ми, думаєш, сюди приїхали відзначати, бо нам так хочеться? – раптом огризнувся Роман. – Ти маєш усе зробити.

– Романе, я тебе виростила, освіту ти здобув, хорошу роботу знайшов. Все, я тобі нічого не винна!

– Ви не праві,– втрутилася невістка. – Батьки все життя зобов’язані допомагати дітям.

– Тоді ви можете звернутися до твоїх батьків, Таня, – Тамара намагалася відстояти себе, але виходило це не дуже.

– Мої батьки працюють, на відміну від вас. Мені Роман все розповів. Ви ніколи не працювали, так що й візьметеся за наше весілля.

– Ні, – зберігаючи спокій, заявила жінка. – Я не займатимуся вашим весіллям, не розміщуватиму ваших гостей у своєму будинку, не витрачатиму гроші.

Ви дорослі люди. Хочете весілля, будь ласка, будь-де і як завгодно, але без мене.

– Романе, – Таня повернулася до нареченого. – Ти ж мені сказав, що вона все зробить, а я тільки їй напишу свої побажання.

Я писала, старалася, стільки часу витратила, а ти навіть не спромігся з нею домовитися?

Роман, розуміючи, що мати може їх зовсім виставити, трохи заспокоївся.

– Ну мамо, тобі що, шкода для нас чи що? Ми старалися, тобі приємно хотіли зробити. Думали, порадієш.

– Пораділа. Тільки я на святах хочу бути не організатором, а гостем. І хамство у свій бік чути не хочу. Поваги хочу.

– Хіба ми не з повагою? Мамо, ми дуже з повагою. Нам потрібна твоя допомога.

Тамара трохи заспокоїлася, все ж таки погодилася допомогти. До того ж гроші, справді, на урочистості були.

Таня видала майбутній свекрусі величезний список побажань і пішла.

А вже ввечері Тамара випадково підслухала розмову Романа та Насті по телефону.

– Так, вона погодилася. Доведеться таки тут весілля робити. Так, звісно, ми не планували. Навіщо нам у цьому селі свято?

Що ми скажемо гостям? Соромитись тільки будемо. Але ти не хвилюйся. Таня зайняла маму на два місяці, не менше.

– Он як, – пробурмотіла Тамара. – Вирішили мене контролювати і заняття придумали. Доведеться йти на крайні заходи.

Два місяці Тамара вдавала, що займається весіллям. Навіть подзвонила батькам нареченої та запросила їх сама.

– Отже, – розповідала Тамара. – Приїжджає лімузин і ви вирушаєте вдвох на фотосесію. Години на дві, не менше.

Там гарні місця, я переглянула, мені сподобалося. Потім ЗАГС…

У ЗАГСі зберуться гості за три години. Ігристе, побажання і нарешті реєстрація.

Потім усе повертаєтеся, тут уже столи накриті і все організовано.

– Що значить тут? – скривилася Таня. – Я хотіла у ресторані.

– І жодної копійки не дала.

– Як це не дала? Я ж переказала вам 5 тисяч, ми з Романом обговорили і вирішили, що цього достатньо!

Тамара не хотіла спочатку робити зовсім погано, але своєю поведінкою вони просто змусили її вчинити так.

У день весілля молодята поїхали, залишивши матір одну в домі. І та почала здійснювати задумане.

– Ти що вигадала? – дочка заїхала до матері випадково, вона проїжджала повз, прямувала у ЗАГС і побачила поряд з будинком, як вантажать речі в машину.

Забігла в будинок, де активно щось перебудовувалося, прибиралося і виносилося.

– Мамо, я з тобою розмовляю! Куди ти зібралася?

У жінки, в якої ще хвилину тому на обличчі була усмішка і очі сяяли від щастя, настрій миттєво зіпсувався.

– Тобі яке діло? Не плутайся під ногами.

Мати хотіла пройти повз, вона тримала в руках велику коробку. Але дочка її зупинила.

– Ні, почекай. Я мушу знати, куди ти з речами.

Тамара уважно пильно подивилася на дочку.

– Від вас подалі, зрозуміло?

Настя щось хмикнула, хотіла відповісти, але мати сіла в автомобіль і поїхала, за нею рушила і вантажівка.

Коли повернулися наречений із нареченою та гостями, великий святковий торт стояв на порозі, двері були зачинені. На торті була записка.

Наречений взяв її і побілів від прочитаного.

“Вітаю. Фотосесія була моїм подарунком на весілля.

Будинок продано. Відзначайте весілля самі, як хочете і гостей своїх розважайте самі”.

Куди поїхала мати, ніхто так і не дізнався. І не хотіли, злилися на неї.

Настя, яка сказала, що бачила матір, виправдовувалася.

– Я думав у ресторані відзначати будемо… Я ж не знала, що вона й справді назовсім поїхати зібралася…

Вам також має сподобатись...

Від Ані пішов чоловік. Прийшов, зібрав речі і сказав, що йде. Жінка не могла прийти до тями. Аня вирішила написати подрузі, про те що з нею відбулося. Раптом жінка помітили, що до неї в друзі попросився якийсь незнайомий чоловік. Після цього від нього надійшло повідомлення: – Аня, привіт! Це Сергій! Ти не пам’ятаєш мене? Нарешті я знайшов тебе! А наступного дня у двері подзвонили

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого

Віра ще спала, коли у двері подзвонили. Жінка подивилася на будильник – сьома ранку. – Може, сусіди? Чи сталося щось? – крутилось у неї в голові, поки вона квапливо одягала халат і йшла до дверей. Дзвінок повторився. Віра відкрила і побачила на порозі свою тітку Люду. – Щось сталося? – здивовано запитала Віра. – Віро, а ти, що, спала? – похитала головою тітка Люда. – Я до тебе у справі! – У якій ще справі?- не зрозуміла Віра. Тітка Люда зайшла в коридор, сіла на пуф і все розповіла племінниці. Віра вислухала її і застигла від почутого

Ольга Данилівна готувала на кухні обід, коли у двері подзвонили. На порозі стояла невістка з дітьми. – Доброго дня! – привіталася Світлана. – Доброго дня, – відповіла свекруха. – Можна дітям побути у вас пару днів? – прощебетала молода жінка. – Усього два дні. Мене відправляють у відрядження, а Василь повернеться тільки за тиждень. – Гаразд, але тільки два дні! – процідила Ольга Данилівна. Першого ж дня, повернувшись додому, Світлана поїхала за дітьми. – З’явилася! – зустріла її у дверях ображена свекруха. – Онуки були в мене вперше і востаннє! – Що сталося? – Світлана здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається