Валерій повільно їхав своєю машиною, поглядаючи на магазини і згадував сьогоднішній день на роботі.
Його викликав начальник…
– Здрастуйте, Миколо Васильовичу!
– Привіт, Валерію! Заходь, сідай! – начальник посміхнувся. – Знаєш навіщо я тебе викликав?
Валерій здогадувався, але непевно знизав плечима.
– Замісником моїм будеш?
– Звичайно, Миколо Васильовичу! Дякую! Я не підведу.
– Знаю, що не підведеш. От і наказ вже підписав. Значить так, твій кабінет, навпроти мого. Шукай, кого поставиш замість себе начальником відділу. Це зроби сьогодні, а з понеділка берися до своїх нових обов’язків! – начальник ще раз оглянув його. – Валерію, і одягайся офіційніше. Я розумію, що в тебе дружини нема… Нічого, знайдеш, тобі ж тільки тридцять сім.
…– Здається нормальний магазин. Тут і одягнуся… – подумав Валерій.
Легко сказати – одягнуся. А якщо зовсім немає смаку?
Він довго блукав, вибираючи костюм. Зрештою, наче знайшов. Все ж таки вирішив проконсультуватися, але продавця поряд не було.
Натомість Валерій побачив усмішку, якоїсь молодої жінки.
– Дівчино, мені цей костюм підійде?
Та зупинилась оглянула його з голови для ніг і спитала:
– А вам навіщо костюм?
– Щоб на роботі солідно виглядати.
Та переглянула кілька інших костюмів і вказала на один із них:
– Ось цей підійде.
– Добре! Зараз приміряю! – і раптом попросив: – Ви оціните?
– Гаразд!
…Через п’ять хвилин Валерій вийшов із примірювальної кімнати із задоволеною усмішкою. Жінка чекала на нього.
– Ну як?
– Вам дуже пасує! – посміхнулась вона.
Валерій перевдягнувся, розплатився. І знову побачив ту жінку.
– А вас, як звуть? – запитав він.
– Олена.
– А мене – Валерій. Давайте на «ти»? Я тобі якось маю віддячити за допомогу. Давай додому підвезу?
– Тільки я неблизько живу, на Сонячній.
– Нічого страшного, і мені в той бік…
…Машина рушила з місця. З хвилину мовчали, видно вирішуючи з чого розпочати розмову. Першою спитала жінка:
– А де ти працюєш, що костюм знадобився?
– В офісі одного великого підприємства невеликим начальником.
– Нещодавно підвищення отримав, може, навіть сьогодні.
– Як здогадалася? – Валерій з цікавістю глянув на неї.
– Новий костюм і настрій щасливий.
– Тоді і я спробую відгадати.
– Спробуй! – на обличчі жінки засяяла посмішка.
– Думаю, ти незаміжня.
– Ну так, обручки в мене нема, це правда, – засміялася та. – Думаю, і ти неодружений, – впевнено сказала жінка, але знизала плечима.
– А ти як визначила.
– Дружина давно б одягла тебе, як годиться.
– Справді, неодружений, – з сумом у голосі сказав Валерій. – Точніше, розлучився років десять тому. Залишила вона мені сина і поїхала до іншого.
– Як це залишила?!
– Ось так.
Обоє замовкли, поки жінка не сказала:
– Он мій дім. Можеш зупинити.
– Говори, який під’їзд.
– Третій.
– Олено, давай номерами телефонів обміняємось. Завтра субота, може зустрінемося?
– Записуй…
…Валерій повернувся до себе в квартиру. На кухні дзвеніли каструлі і пахло чимось смачним.
– Доброго дня, мамо! – гукнув він з порога.
– Доброго дня, чого так довго?
– Мене підвищили! – Валерій підійшов і обійняв свою маму!
– Вітаю! – сказала Тетяна Василівна. – Рада за тебе!
– А Володя де?
– На вулиці бігає, – настрій у жінки зіпсувався. – За ним же ж батько не стежить, мами не має, а бабусю він не слухається.
– От же ж, зараз йому влаштую…
– Влаштуєш? А не забув, що синові вже п’ятнадцять років. Він з тебе зростом і на змагання їздить. І в школі постійно на нього жаліються. Зауваж, висловлюють все це мені. Ти за все своє життя жодного разу до нього на збори не ходив. Вчителі від нього натерпілися. Його класна керівничка сьогодні дзвонила, виказувала мені. Заодно і батьків його звинувачувала. Тебе.
– А що він накоїв?
– Посварився там з якимось хлопцем.
– Ясно, я з ним поговорю.
– Мені вже шістдесят років, а в мене все ще дві малі дитини на руках, – зітхнула жінка.
– Які дві дитини, ти про що?
– Ти й він! Ти, коли одружишся? Я що з вами довіку няньчиться буду.
– Мамо, ну, одружуся коли-небудь.
Глянувши уважно на сина, мати запитала:
– Що є у тебе хтось на прикметі?
– Поки що ні.
– Довгоногих красунь навіть не наводь. Одна вже була. Зникла і про сина навіть не згадує.
– Гаразд, мамо.
– Сідай їсти…
Валерій із сином Володимиром жив у трикімнатній квартирі.
Дружина пішла від них, коли синові було п’ять років, залишивши квартиру.
Валерій мав молодших брата і сестру, тому він запропонував матері жити з ним, але та відмовилася.
Тут сусіди по сходовому майданчику почали продавати свою однокімнатну. Він купив цю квартиру для матері, а батьківську квартиру поділили брат із сестрою.
І ось уже десять років мати живе поряд, допомагаючи сину й онукй. Гроші Валерій завжди заробляв хороші і вважав, що цього достатньо, але щось останнім часом, усі йому почали говорити, що настав час йому вдруге одружитися.
Ось він і почав про це замислюватись…
…Син повернувся додому, лише після того, як Валерій йому подзвонив. Мати вже пішла до себе.
Він зайшов на кухню. Батько сидів за столом.
– Володю, чому на тебе бабуся скаржиться?
– Тату, з бабусею я ніколи не сварюся і завжди їй допомагаю.
– А у школі що?
– Нормально все, як завжди, – відповідаючи на запитання батька, хлопець встигав наминати все, що приготувала бабуся.
– Вчителька на тебе скаржиться. З кимось ти там посварився.
– Тату, звичайні шкільні справи. А наша класна керівничка сама по собі така шкідлива, а мене вона зовсім не любить. Тільки й шукає, до чого б причепитися.
– Хочеш сказати, що без причини причіпляється.
– Ну, причини, звісно, є іноді, але її вони не стосуються. Коротше, тату, шкідлива вона.
– Може, просто справедлива.
– Може й справедлива, але шкідлива.
…Наступного ранку після сніданку, приготовленого Тетяною Василівною, Володя почав збиратися:
– Синку, ти куди? – запитав Валерій.
– Тату, дай трохи грошей!
– Так я не зрозумів, куди ти зібрався?
– З дівчатами погуляємо, морозива поїмо, – буденним голосом сказав син.
– А чи не зарано тобі з дівчатами гуляти?
– Тату, не повірю, що ти в моєму віці іншим був і на дівчат не звертав уваги.
– Ось, – батько дав дві купюри. – Але щоб це не кожного дня було.
Син пішов. Батько зайшов у свою кімнату. Дістав телефон і набрав номер, який тільки вчора з’явився у його адресній книзі:
– Привіт, Олено!
– Валерію! – почувся її радісний голос. – Привіт.
– Я через пів години заїду.
– Краще через годину і без машини. Просто погуляємо.
– Ну, добре.
Валерій став перед дзеркалом одягати новий костюм. У кімнату зайшла мати і строго запитала:
– Володька куди пішов?
– Каже, з дівчатами погуляти.
– Ось бачиш? Йому п’ятнадцять років, а вже дівчата в голові, а тобі тридцять сім…, – тут вона уважно подивилася на сина. – А ти куди зібрався?
– Теж погуляти.
– Невже з якоюсь жінкою? – у голосі матері почулася неприхована цікавість.
– Із жінкою.
– І хто ж вона така?
– Поки що не знаю. Вчора познайомився. Вона допомогла мені вибрати цей костюм.
– Гарний, і ти одразу красенем став, бо ходив вічно в старих джинсах.
– Як я виглядаю?
– Чудово. Ти її ввечері запросив би в гості.
– Побачимо.
– Якщо надумаєш, хоча б за годину мене попередь. Я щось приготую.
– Добре! – він поцілував маму. – Я пішов.
…До вечора гуляли Валерій з Оленою. Їм було цікаво один з одним. Навіть про свої роботи не хотілося говорити. Працює він у якійсь фірмі, і добре, працює вона у якійсь школі, і добре. Бо ж стільки є тем для розмов цікавіших.
Гуляли у парку. Там же ж їли морозиво, пили каву. Ближче до вечора Валерій запропонував:
– Олено, ходімо, до мене в гості. Познайомлю тебе з мамою і з сином, він у мене вже великий
– Валерію, як ти це собі уявляєш?
– Зараз подзвоню мамі. Вона щось приготує.
– Я не знаю…
– Все я дзвоню.
Валерій подзвонив і радісно сказав:
– Олено, за годину ми маємо бути вдома!
– Щось мені лячно.
– Нічого, познайомишся! Попʼємо чаю.
– Раптом я їм не сподобаюся?
– Мамі ти точно сподобаєшся, – Валерій посміхнувся. – Думаю і сину теж…
Володимир зайшов у квартиру і одразу пішов на кухню:
– Бабусю, а є щось їсти!
– Почекай трохи! Зараз твій тато з жінкою прийде.
– З якою ще жінкою? – здивувався онук.
– Батько твій не старий ще. Чоловік не може все життя один бути.
– А-а-а… Це, що в мене ще одна мама з’явиться? – він спохмурнів. – Мені однієї вистачило. Я вже й не пам’ятаю, як вона виглядає.
– Володю, мамою ти її можеш не вважати. Просто поводься нормально. Розмовляй без зарозумілості.
– Гаразд, бабусю, я зрозумів. Все буде нормально…
…Через пів години двері відкрилися і в квартиру зайшли Валерій з Оленою.
Олена глянула на матір Валерія, яка вийшла в коридор і оторопіла від несподіванки.
– Тетяна Василівна?! – здивовано сказала вона.
– Олена Миколаївна?! – не менше здивувалася та.
– Ви що знайомі? – запитав Валерій.
І тут він побачив в очах своєї подруги якийсь страх:
– Володя?
– Олена Миколаївна?! – син Валерія затиг з відкритим ротом.
Першою отямилася господиня:
– Олено Миколаївно, проходьте! – і махнула рукою онукові: – Іди поки що до себе в кімнату. Тут і без тебе є про що поговорити.
Той одразу зник у своїй кімнаті.
Сіли за стіл і Тетяна Василівна, на правах господині взяла нитку розмови у свої руки:
– Олено Миколаївно, ось уже не думала, що ми з вами так зустрінемося. Можна я вас Оленою називатиму?
– Звісно, звісно! – сказала вчителька з якимось полегшенням
– Я здається, почав розуміти, – нарешті сказав Валерій.
– Олено, у мене син хороший, тільки у нього на першому місці робота.
– У мене – також.
– Валерію, поряд з тобою жінка сидить. Ворушися трохи!
– Олено, ось ці пиріжки найсмачніші. Краще за маму їх ніхто не готує.
– Смачні, – сказала гостя, спробувавши. – У мене також є свої рецепти.
– Колись поділимося секретами…
…Вже годину Володя сидів, не рухаючись, на ліжку у своїй кімнаті. Думки йшли, одна неймовірніша за іншу:
«Це, що, якщо тато одружиться з нею, вона з нами житиме? А що в класі буде, коли дізнаються! Цілий рік, відколи вона стала у нас класною керівничкою, ми з нею тільки сварилися. А тепер? Здається, йде. Треба хоч вийти, попрощатися…»
Він вийшов у коридор. З усмішкою подивився на батька і весело сказав:
– До побачення, Олено Миколаївно!
– До побачення, Володимире!
Вони вийшли. Тетяна Василівна, кивнула на стіл:
– Сідай поїж!
– Бабусю, вона, що з нами житиме? – запитав онук.
– Не знаю. Нехай це батько вирішує. А ти їй у школі більше нерви не псуй!
– Гаразд. Я вже зрозумів…
…Батько повернувся пізно, але на нього всі чекали.
– Сідайте чай пити! – сказала бабуся.
Всі сіли за стіл, з хвилину помовчали і Тетяна Василівна почала серйозну розмову:
– Валерію, то в тебе з нею все серйозно?
– Поки не знаю, ми ж тільки познайомилися, але, думаю, може бути серйозно.
– Ось і одружуйся з нею. Жити вам є де. Ти ж Володимире, не проти?
– Ні, не проти.
– Володю, – сказав батько серйозним голосом. – Щоб у школі з Оленою Миколаївною було все гаразд.
– Зрозумів я вже…
…Продзвенів дзвінок на урок. Олена Миколаївна вийшла з учительської і попрямувала на урок.
Вона зайшла в клас, всі дружно встали.
– Сідайте! Почнемо урок…
Двері відкрилися і зайшов Володя.
– Олено Миколаївно, можна?
– Заходь.
Він сів на своє місце і приготувався слухати.
– Як Володимир змінився за останні пів року, відколи я стала з ними жити, – раптом подумала Олена. – Не грубіянить, не свариться… Тепер ми одна сімʼя…
