Юля поверталася додому пізно. Вечір був холодним, а нові туфлі тиснули.
День на роботі видався шалений – купа справ, а під кінець ще й довелося затриматись.
Вона мріяла тільки про одне – прийняти душ і лягти на диван із книжкою!
Але всі плани були зіпсовані, як тільки вона відчинила двері своєї квартири…
У вітальні світилося світло, а з кухні чувся знайомий голос.
Свекруха…
Знову прийшла без попередження! Зі своїми ключами, які вони на вимогу чоловіка Юлі, Дмитра видали їй «на всяк випадок».
За три роки шлюбу таких «випадків» набралося вже кілька десятків.
– Ну ось що, Юлечко, я тут подумала і все вирішила, – Галина Сергіївна поправила окуляри і подивилася на невістку тим особливим поглядом, від якого завжди мурашки бігали по спині. – Тетянка з дітьми житиме тут.
Юля застигла в дверях, не вірячи своїм вухам. На секунду їй здалося, що втома зіграла з нею злий жарт, і вона просто не дочула.
– Галино Сергіївно, – вона повільно зняла пальто, – може, для початку “доброго дня”?
– Ой, облиш ці церемонії! – свекруха нетерпляче махнула рукою. – Тут таке діло… Таке діло…
Вона пройшлася кімнатою, поправляючи і без того ідеально рівні фіранки – звичка, яка завжди дратувала Юлю. Щоразу, приходячи в гості, свекруха насамперед бралася наводити “порядки” у чужому домі.
– А можна детальніше? – Юля поставила сумку на підлогу, відчуваючи, як усередині наростає погане передчуття. – Що значить “житиме тут”?
– Ой, та що тут пояснювати! – Галина Сергіївна зупинилася посеред кімнати. – Сама знаєш, у неї з Ігорем все скінчено. Уявляєш, який – виставив дружину з дітьми! А квартиру на нього записано. Ось нехай і поживе в брата, доки не влаштується.
– У брата? – Юля оторопіла. – Тобто у нашій квартирі?
– Саме так! – свекруха розправила плечі, всім своїм виглядом показуючи, що рішення остаточне. – Я ж на неї гроші давала, між іншим. Чималі! Тож маю повне право вирішувати.
Юля заплющила очі, рахуючи до десяти. Три роки тому, на їхньому весіллі з Дмитром, Галина Сергіївна справді вручила їм конверт із грошима.
“Це вам, діти, на квартиру! Щоб жили в достатку, щоб все у вас було!” – оголосила вона тоді, картинно вручаючи подарунок перед усіма гостями.
Саме подарунок – не позику, не інвестицію, не частку нерухомості.
– Зачекайте, – Юля присіла на краєчок дивана, – ті самі гроші, які ви на весіллі подарували? При всіх гостях? З промовою, як ви раді за своїх дітей?
– Не подарувала, а дала! – свекруха різко розвернулася, і її голос задзвенів від обурення. – Щоб Дмитрик зміг квартиру купити. А то так би й знімали все життя. Я, між іншим, останні відкладені віддала!
– Галино Сергіївно, але ж ви тоді самі сказали…
– Неважливо, що я сказала! – відмахнулася свекруха. – Важливо, що ці гроші я дала. І коли моя дочка опинилася в біді… У такій ситуації… З двома дітьми на руках…
– А чому не до вас? – зупинила її Юля, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. – У вас трикімнатна квартира. І район хороший, і місця багато.
Галина Сергіївна на мить застигла, явно не чекаючи такого питання. Потім підібгала губи:
– У мене ремонт!
– Який ремонт? – здивувалася Юля. – Ви ж його торік закінчили.
– Ну… Я збираюся почати новий! І взагалі там Тані буде незручно. А тут і зупинка поряд, і школа хороша для дітей.
– А ми з Дмитром де житимемо?
Це питання свекруха явно вважала несуттєвим:
– Ну, не знаю. Орендуєте щось. Або до твоєї мами переїдете. Зрештою, Дмитро все одно у відрядженні. А ти одна у такій квартирі… Це ж нераціонально!
Юля побіліла. Дмитро справді був у відрядженні – вже другий місяць. Вони спілкувалися щовечора, і він постійно говорив, як сумує за домом, як чекає на повернення. За їхнім домом – який вони обирали разом, облаштовували разом, перетворювали на свій особливий простір.
– Так, стоп, – вона дістала телефон. – Давайте ми Дмитрика запитаємо, що він думає з цього приводу.
– А давай спитаємо! – свекруха підняла підборіддя. – Тільки це вже нічого не змінить. Я Тані ключі віддала, вона через годину приїде.
– Що ви зробили? – Юля застигла з телефоном в руці, не вірячи своїм вухам.
– Ключі віддала, – повторила Галина Сергіївна з якоюсь дивною сумішшю урочистостей та виклику в голосі. – Запасні. Ті, що ви дали мені. І вона вже зібрала речі, і дітей зі школи забрала…
Юля набрала номер чоловіка, вмикаючи гучний зв’язок. Гудки в телефоні видалися нескінченними. Нарешті Дмитро відповів:
– Привіт, сонечко! Вибач, тільки звільнився, тут такий день… Слухай, я дуже скучив.
– Дмитрику, – Юля намагалася говорити спокійно, але голос тремтів, – тут твоя мама цікаві новини розповідає.
– Мама? – у голосі чоловіка з’явилися насторожені нотки. – Що трапилося?
– Ой, Дмитрику, ну що ти зразу – трапилося! – защебетала Галина Сергіївна зовсім іншим тоном. – Просто у Тетянки з Ігорем все… ну, ти розумієш. І я подумала – якщо вже у вас така простора квартира…
– Мама вирішила, що твоя сестра житиме у нас, – сказала Юля. – І вже віддала запасні ключі.
У слухавці запала важка тиша. Потім пролунав звук стільця, що відсувається, і чиїсь приглушені голоси – мабуть, Дмитро вийшов з кабінету.
– Мамо, – його голос став якимось чужим, залізним, – ти це зараз серйозно?
– А що таке? – Галина Сергіївна підвищила голос. – Я, між іншим, на цю квартиру свої власні…
– Подарувала, – зупинив її Дмитро. – На весіллі. При шістдесяти свідках. З промовою про те, як ти рада за своїх дітей і як хочеш, щоб у нас було своє гніздечко.
– Але ж я…
– Відкрий телефон, – голос Дмитра став ще жорсткішим. – Я щойно переказав тобі всю суму. Із відсотками за три роки. Тепер ми точно нічого не винні один одному.
– Дмитро! – ахнула Юля. – Але ж це гроші на машину! Ми ж цілий рік збирали…
– Купимо потім, – сказав чоловік. – Наразі важливіше розставити всі крапки над «і». Мамо, а тепер слухай уважно. Ти зараз ідеш з нашої квартири. Коли прийде Таня – передаси їй, щоб повернула ключі Юлі. І щоб вас я тут більше не бачив.
– Що ти таке кажеш! – Галина Сергіївна сплеснула руками. – Я ж мати! Я тебе виховувала, я тобі все життя віддала! А Таня – рідна сестра! Невже ти дозволиш їй блукати по чужих кутах?
– По-перше, не по чужих кутах, а в тебе. Або в орендованій квартирі – вона начебто непогано заробляє. А по-друге…
Його зупинив дзвінок у двері. На порозі стояла Тетяна – висока блондинка у модному пальті, з двома об’ємними валізами.
За її спиною маячили десятирічний Миколка з планшетом у руках і семирічна Аліса у рожевій куртці.
– О, Юлько! – Таня картинно цмокнула повітря біля щоки невістки. – А ми тут, уявляєш…
– Уявляю, – Юля схрестила руки на грудях. – Ключі поверни.
– Які ключі? – Таня здивувала. – Мама ж сказала…
– Мама сказала неправду, – пролунав з телефону голос Дмитра. – Таню, це наша квартира. Моя і Юлі. Шукай інше житло.
– Але Дмитрику! – Таня зайшла в коридор, цокаючи підборами. – Ти ж не залишиш рідну сестру на вулиці? У мене діти, між іншим! Їм потрібен дім, стабільність.
– А нам не потрібні? – тихо спитала Юля.
– Та облиш ти! – Таня недбало махнула рукою. – Ви молоді, бездітні, можете й пожити поки що у твоєї мами. Або орендувати щось…
– Діти, не розувайтеся, – твердо сказала Юля. – Ви йдете.
– Нікуди ми не підемо! – втрутилася Галина Сергіївна. – Я на цю квартиру грошей дала…
– Які я щойно повернув, – нагадав Дмитро. – Із відсотками.
– Мамо, – Таня повернулася до Галини Сергіївни, – а що правда? Він повернув?
– Ну… так, – свекруха зам’ялася. – Тільки це нічого не означає! Ми ж сім’я! Рідня!
– Мамо, а я пити хочу, – сказала Аліса. – І в туалет…
– Звісно, сонечко! – пожвавішала Таня. – Іди на кухню, там…
– Ні, – Юля загородила прохід. – Ніхто нікуди не йде. Ви всі зараз ідете.
– Не вказуй моїм дітям! – вигукнула Таня. – Мамо, скажи їй!
– Юлю, май совість! – Почала Галина Сергіївна. – Дитині в туалет треба…
– За рогом торговий центр, – сказала Юля. – Там є туалет. І кафе де можна попити.
– Яка ти… безсердечна! – сказала Таня. – Дмитрику, ти чуєш, як твоя дружина звертається до нас?
– Чую, – спокійно відповів той. – І повністю її підтримую. Мамо, Таня, я повторюю востаннє: забирайте речі і йдіть.
– Але куди ми підемо? – Таня приклала руку до грудей. – Я вже з квартири виїхала! І речі зібрала!
– А де ти до цього жила? – поцікавилася Юля.
– Ну… у мами…
– Ось туди й повертайся.
– Там ремонт! – вигукнула Галина Сергіївна.
– Який ремонт, мамо? – Здивувалася Таня. – Ти ж учора казала…
– Так, все, – сказав Дмитро. – Юлю, викликай таксі. Оплачу з картки. Нехай їдуть до мами, коли вже зібралися. А я замовлю заміну замків. На завтра.
– Дмитро! – ахнула Галина Сергіївна. – Ти що ж, рідну матір без ключів залишиш?
– Залишу. Тому що ти своє право мати ключі від нашої квартири щойно повністю втратила.
– Це все вона! – свекруха вказала пальцем на Юлю. – Це вона тебе проти сім’ї налаштувала! Проти рідні!
– Ні, мамо, – голос Дмитра став стомленим. – Це ти намагаєшся зруйнувати мою родину. Мою справжню сім’ю – ту, яку я сам створив і вибрав. Все, розмова закінчена. Юлю, викликай таксі.
Юля дістала телефон, краєм ока спостерігаючи, як Таня про щось шепочеться з матір’ю. Діти переступали з ноги на ногу біля дверей, не розуміючи, що відбувається.
– Знаєш, що, – раптом сказала Таня, – не треба таксі. Ми самі впораємося. Але запам’ятай, Дмитрику – ти пошкодуєш. Усі пошкодуєте.
– Про що? – спокійно спитав брат. – Що захищаємо свій дім? Або про те, що не дозволяємо ним маніпулювати?
– Який ти черствий став, – процідила Галина Сергіївна. – Це вплив…
– Мамо, – сказав Дмитро, – ще одне слово про Юлю – і я кладу слухавку. І заблокую усі номери. Вирішувати вам.
Таня мовчки підхопила валізи. Галина Сергіївна, підібгавши губи, попрямувала до виходу. Біля дверей вона обернулася:
– Запам’ятай, синку, прийде ще час – зрозумієш.
– Вже зрозумів, – обізвався Дмитро. – Тільки не так, як хотілося б.
Коли двері за непроханими гостями зачинилися, Юля повільно сіла на пуфик у коридорі. Ноги не тримали.
– Ти як? – пролунав стривожений голос чоловіка.
– Нормально, – вона намагалася вгамувати тремтіння в руках. – Просто… якось це все…
– Я знаю, – лагідно сказав Дмитро. – Слухай, я подумав – може, мені взяти відпустку? Приїду, розберемося з цим…
– Не треба, – Юля похитала головою. – У тебе робота у розпалі. Впораємося. Краще розкажи, як робота.
– Почекай із роботою, – сказав Дмитро. – Я зараз замовлю заміну замків на завтра на ранок. І ще – зателефонуй у банк, нехай тимчасово заблокують картку, з якою я мамі гроші переказав. Мало що вона вигадає.
– Думаєш, може?
– Після сьогоднішнього – впевнений.
Телефон Юлі дзенькнув – надійшло повідомлення від свекрухи:
“Ми ще поговоримо про це. Всі поговоримо.”
– Дмитрику, тут твоя мама пише…
– Блокуй номер, – сказав чоловік. – І Тані також. Я вже свої заблокував.
Юля мовчки додала номери до чорного списку. У двері знову подзвонили.
– Не відкривай! – швидко сказав Дмитро.
– І не збиралася, – Юля підійшла до дверей. – Хто там?
– Служба доставки! – пролунав незнайомий чоловічий голос. – Замовлення для Тетяни Дмитрівни!
– Нема такої, – сказала Юля. – Помилилися адресою.
– Ні, не помилилися! – пролунав голос Тані. – Я спеціально замовила! Нехай забирає свої речі!
– Таня, – голосно сказав Дмитро, – ще одна така витівка – і я дзвоню куди треба.
За дверима запала тиша, потім почулися кроки, що віддалялися.
– Слухай, а вона реально могла замовити доставку на нашу адресу, – зауважила Юля. – І не одну.
– Вже скасував усі картки, – обізвався Дмитро. – Замовлю нові. І ще – перевір всі документи. Особливо на квартиру.
– Думаєш, можуть і з документами щось…
– Після сьогоднішнього – я нічому не здивуюся.
У цей момент телефон Дмитра дзенькнув.
– Так, – сказав він. – Повідомлення від тітки Олени. Мама вже всім родичам роздзвонила, які ми… невдячні.
– І що пишуть?
– А знаєш… – у голосі чоловіка з’явилися нотки сміху. – Тітка Олена пише, що нас повністю підтримує. Виявляється, вона мала схожий випадок з моєю мамою років п’ятнадцять тому.
– У якому сенсі?
– Вона тоді купила квартиру. І мати теж намагалася там когось поселити. Щоправда, тоді не вийшло – тітка Олена відразу відвадила. А тепер пише – якщо потрібна буде допомога, вона готова бути свідком. У неї, виявляється, всі мамині витівки записані.
– Слухай, а це ідея, – пожвавішала Юля. – Треба все записувати. Мало що вони ще вигадають.
– Вже вигадали, – Дмитро хмикнув. – Тітка Олена пише – мама всім розповідає, що ми її “останні гроші забрали”.
– Ті, які вона три роки тому при всіх подарувала?
– Ага. І ще – що ти мене проти сім’ї налаштувала.
– Знаєш що, – Юля підійшла до шафи, – а давай я зараз дістану наш весільний відеозапис. Де твоя мама урочисто вручає конверт і говорить про подарунок дітям.
– І відправимо копію тітці Олені. Про всяк випадок.
Телефон знову задзвонив. На цей раз – міський номер.
– Добрий вечір, – пролунав у слухавці ввічливий голос. – Доставка меблів. Ви оформили замовлення на…
– Ні, – сказала Юля. – Жодних замовлень не оформлювали.
– Але ж у нас є заявка від Тетяни Дмитрівни…
– Це обман, – сказала Юля. – Подаємо заяву.
Дзвінки від різних служб доставки тривали ще годину. Далі пішли повідомлення від родичів – хтось осуджував, хтось підтримував, хтось намагався примирити.
– А знаєш, – сказав раптом Дмитро, – я радий, що так сталося.
– У сенсі?
– Тепер хоч ясно, хто є хто. І, до речі, завтра я візьму день вихідного. Приїду зранку.
– Навіщо? У тебе ж робота…
– Треба дещо зробити. По-перше, змінити замки. По-друге, встановити відеоспостереження. По-третє, забрати з маминої квартири усі наші документи, які там зберігалися.
Наступного ранку, коли замки було вже змінено, а камери встановлено, у двері знову подзвонили. На порозі стояла Галина Сергіївна.
– З’явилася совість? – почала вона, але осіклася, побачивши сина.
– Мамо, – спокійно сказав Дмитро, – у тебе є вибір. Або ти зараз ідеш, і ми більше не спілкуємося. Або ти визнаєш, що була неправа, вибачаєшся перед Юлею, і ми спробуємо почати все спочатку. Але вже за моїми правилами.
– За твоїми правилами? – свекруха ахнула від обурення. – Та як ти…
– Виходить, перший варіант, – кивнув Дмитро. – Прощавай.
Двері зачинилися. За ними пролунав галас та нехороші слова, але вони це вже не слухали.
Через місяць з’ясувалося, що Таня помирилася з чоловіком і повернулася у свою квартиру. Ще через місяць Галина Сергіївна почала писати листи каяття – мабуть, зрозуміла, що син не жартує. А через пів року до них у підʼїзд переїхали нові сусіди – сім’я з дітьми, з якими вони швидко подружилися…
…– Знаєш, що найцікавіше? – сказав якось Дмитро, розвішуючи нові штори. – Мама досі не розуміє, що справа не в грошах.
– А в чому?
– У тому, що не можна прикриватись родинними зв’язками, щоб отримати те, що тобі не належить. І в тому, що свій дім треба захищати. Від кого б там не було.
Юля мовчки кивнула.
З того часу минуло два роки. Вони купили машину – іншу, не ту, про яку мріяли раніше. З Галиною Сергіївною спілкувалися лише на свята, і то формально. Таня іноді писала у соцмережах, але вони не відповідали.
А днями Дмитро повернувся з роботи із загадковим виглядом: – Вгадай, що? Мене підвищили. Тепер можемо взяти квартиру побільше.
– Навіщо? – здивувалася Юля. – Мені й ця подобається.
– Бо скоро нас буде троє, – посміхнувся чоловік. – Чи ти не збиралася мені говорити?
Юля почервоніла. Вона тільки думала, як сказати про вагітність чоловіку.
А той отак сам і здогадався. Сміх та й годі!
– Тільки давай одразу домовимось, – додав Дмитро. – Жодних запасних ключів. Нікому!
– Навіть твоїй мамі? – усміхнулася Юля.
– Особливо мамі! Досить із нас сімейних драм. Пора жити своїм життям…
