Життєві історії

Вероніка готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її найкраща подруга Катя. – Привіт! Рада тебе чути! – сказала Вероніка, піднявши слухавку. – Привіт, подруго! Можеш мене привітати! Я розлучаюся з Віктором, – з іронією сказала Катя. – Як розлучаєтеся? – здивувалася Вероніка. – Та все банально… Він завів собі коханку, – сумно додала Катерина. – Але це все нісенітниця…Ти не уявляєш, що ще викинув Віктор! – В сенсі? – не зрозуміла подруга. – Ой, там така історія, навіть в голові не вкладається, – важко зітхнула Катя, зібралася з духом і все розповіла подрузі. Вероніка вислухала Катерину і…ахнула від почутого

– Катю, що ти вирішила? – запитала у подруги Вероніка.

– А що тут вирішувати? Вітя вже оголосив, що подасть на розлучення, тож це без варіантів, – відповіла Катерина.

– Не знаю, але все це якось неправильно. Скільки ви прожили? П’ять років? І раптом звідки не візьмись ця Алла. Вона хоч знає, що він має дітей? – обурено спитала Вероніка.

– Мабуть, знає. Вони працюють разом – Алла до них минулого року прийшла, – сказала Катя.

– Так, закрутилася історія, – підвела підсумок Вероніка.

Катя вийшла заміж за Віктора п’ять років тому. Виходила, так би мовити, з розплющеними очима – знала, що він вдівець і має дворічну дочку – Дарину. Віктор із дочкою жив у квартирі своїх батьків, він і його батьки працювали, а бабуся займалася онукою.

Катя розуміла, що їй доведеться виховувати Даринку. Віктор та його батьки хотіли, щоб вона одразу удочерила дівчинку, але мама порадила Каті не поспішати.

– Ще невідомо, як Дарина тебе прийме, поки незрозуміло, зживетеся ви з Віктором чи ні. А удочеріння – справа серйозна. Якщо ти це зробиш, то вийде, що повністю візьмеш на себе відповідальність за цю дівчинку, яка зараз тобі ще, по суті, чужа.

Катя прислухалася до поради мами, хоча Віктор не раз переконував її, що удочеріння дівчинки, поки вона ще маленька, це правильний крок.

Спочатку молодята з Дариною жили у квартирі батьків Віктора, а коли мама та вітчим Каті добудували свій заміський будинок, мама оформила свою двокімнатну квартиру на Катю, і вони переїхали в окрему квартиру. Їхній син Матвій народився вже тут.

– Слухай, Катю, – продовжила розпитувати подругу Вероніка, – Вітя та його дочка були зареєстровані у твоїй квартирі?

– Ні. Він із Дариною як був зареєстрований у батьків, так і залишився. А я з дитинства була прописана у маминій квартирі. Тут і Матвія зареєструвала. А чому ти питаєш?

– Про всяк випадок. Якби ти Дарину в себе зареєструвала, клопоту було б більше. Але я все одно не розумію, чому Віктор вирішив, що ти маєш залишити його дочку собі. Розумний хлопець! Ти виховуватимеш його дітей, а він кинеться у вільний політ! Разом зі своєю Аллою. Здорово захотів улаштуватися. І які у нього аргументи?

– Аргументів у нього безліч. По-перше, те, що Дарина за п’ять років до мене звикла, сказала Катя.

– А до рідного батька за сім років вона не звикла? – здивувалася Вероніка.

– По-друге, Алла має однокімнатну квартиру, і там ліжко та стіл для дівчинки поставити ніде, а їй цього року до школи йти. І поселити Дарину у батьків Віктора теж не можна – вони вже старі та нездужають.

– Ну, правильно, навіщо самому напружуватись і когось зі своїх напружувати, коли є ти – колишня дружина Катя, – посміхнулася Вероніка.

– І третій – найважливіший аргумент: «Я ж тобі аліменти платитиму»! Уявляєш, він вважає, що третини його зарплати цілком вистачить на те, щоби виростити двох дітей. Матвій – гаразд, він і мій син теж. А Дарина? Та річ не тільки в грошах. Він не розуміє різниці – одну дитину піднімати чи двох.

– І що тепер? – Запитала Вероніка.

– Увечері в п’ятницю зберу Дарині речі та відвезу її до бабусі з дідусем. А там нехай уже у своїй сім’ї вирішують, – відповіла Катя.

Вона так і зробила. Який ураган закидів та звинувачень обрушився на неї!

І першим у цьому численному хорі рідні був Віктор.

– Дарина ж мамою тебе називала! Адже ти з двох років її виховувала! Я взагалі не хотів повідомляти їй про наше розлучення, Вона не мала знати про це. Ну, приходив би я пару разів на місяць – можна було б сказати, що я часто їжджу у відрядження. А ти все зіпсувала! – шумів Віктор.

До нього приєдналися його батьки та інші родичі. Чого тільки не дізналася про себе Катя!

– Ти пам’ятаєш слова Хемінгуея: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили»?! – Запитувала в неї колишня свекруха.

– Ніколи не думала, що ти така егоїстка! – заявила їй зовиця.

– Як тобі не соромно скидати такий важкий вантаж на свекрів – адже вони старенькі, їм складно справлятися з маленькою дитиною! – обурювалася одна з тітоньок Віктора.

– Ти розумієш, що розлучати брата та сестру – це неприпустимо? Їх навіть у дитячих будинках не поділяють! – Висунула наступний аргумент інша тітонька.

І чого вже зовсім не очікувала Катя – Віктор після розлучення ще двічі звертався до суду: вперше він намагався домогтися визначення місця проживання дітей. Але він просив не віддати йому Матвія, а зобов’язати Катю взяти Дарину. У нього навіть не ухвалили заяву.

Вдруге суд відбувся: Віктор просив скасувати аліменти – адже у кожного з них лишилося по одній дитині. Коли ж йому й у цьому відмовили, Віктор почав вимагати зниження частки аліментів, бо він один виховує дочку. Але йому нагадали про пенсію, яку отримує дівчинка.

Коли, нарешті, епопея розлучення з Віктором та його сім’єю було закінчено, Катя вільно зітхнула. Якось вона та Вероніка сиділи на кухні та розмовляли.

– Так, Катю, можна сказати, що ти дешево відбулася. Хоча нервів тобі потріпали пристойно. Одні тільки суди чого коштували! Але твоя мама дала тобі абсолютно вірну пораду. Уявляєш, що було б, якби ти вдочерила Дарину. Віктор просто пішов би без жодних наслідків, залишивши тобі двох дітей. Але тепер у тебе досвіду – повна коробочка. Наступного разу в таку ситуацію не потрапиш, – міркувала Вероніка.

– Ти знаєш, я переживаю, що наступного разу взагалі не буде. Адже я не тільки свій досвід набула, а й стільки в Інтернеті начиталася історій інших жінок, що навряд чи колись ризикну ще раз вплутатися в подібну авантюру, – сказала Катя.

– Ти маєш рацію. Мені ось Ігор вчора пропозицію зробив. Я спочатку зраділа, а потім захвилювалася. Так йому і сказала: переживаю мовляв, а раптом у нас щось не вийде, і я залишусь сама з дитиною. Але ж у мене навіть квартири своєї немає, я досі винаймаю, – зізналася Вероніка.

– А він що?

– Що? Став говорити, що він мене любить, що ніколи не допустить, щоб його дружина та діти потребували, загалом наговорив всього. Але впевненості мені це не додало, і я дійшла висновку, що ті, хто складає шлюбний контракт, не так вже й безглуздо роблять. Це спочатку рожеві окуляри і метелики в животі. А як доходить до того, що треба майно ділити або брати на себе відповідальність за дітей, тут все змінюється. Я все це Ігорю й видала, а він мене назвав меркантильною, – сказала Вероніка.

– Тебе? – Здивувалася Катя.

– Ну, не особисто мене, а взагалі заявив, що жінки останнім часом стали меркантильними. А я йому сказала, що в цьому чоловіки винні і навела в приклад твій випадок – як Віктор з тобою судився. І ще згадала, як у нас одна колега розлучалася: у неї двоє дітей залишилося, а цей її чоловік із квартири всі меблі вивіз – навіть дитячі ліжка.

– Так, – сказала Катя. – Якщо з цим порівнювати, то я справді легко відбулася. Але все одно думаю, що ще довго буду відходити.

Вам також має сподобатись...

Рита вийшла з автобуса і поспішила на роботу. Вона вже запізнювалася. Раптом на її шляху зʼявилася якась незнайома молода жінка… – Здрастуйте, – сказала вона Риті. Рита зупинилася і трохи роздратовано глянула на незнайомку. – Здрастуйте, – відповіла жінка. – Вибачте, а це ви дружина Миколи? – раптом запитала незнайомка. Питання було настільки несподіваним, що Рита аж розгубилася. – Ну, я… – пробурмотіла вона. – Так, мого чоловіка звуть Микола. – А мене звуть Світлана, – з викликом сказала незнайомка. – І ми з Миколою любимо один одного! Рита аж побіліла від почутого

Поліна повернулася додому раніше ніж зазвичай. Жінка припаркувала автомобіль біля свого будинку, дістала ключі, зайшла у під’їзд. В підʼїзді пахло свіжою випічкою. – Знову сусідка, тітка Зіна пече пироги, – усміхнулася Поліна. Жінка швидко піднялася на свій поверх, тихенько відчинила двері квартири і застигла. З кімнати долинали гучні голоси та сміх. Чоловічий сміх. – А це ще що таке? Григорій в цей час ще на роботі! – здивувалася жінка. – Невже хтось чужий пробрався?! Поліна навшпиньки підійшла до прочинених дверей кімнати, заглянула всередину і…застигла від побаченої картини

Від Ані пішов чоловік. Прийшов, зібрав речі і сказав, що йде. Жінка не могла прийти до тями. Аня вирішила написати подрузі, про те що з нею відбулося. Раптом жінка помітили, що до неї в друзі попросився якийсь незнайомий чоловік. Після цього від нього надійшло повідомлення: – Аня, привіт! Це Сергій! Ти не пам’ятаєш мене? Нарешті я знайшов тебе! А наступного дня у двері подзвонили

Люба прийшла на роботу. Вона підробляла в клінінговій фірмі – прибирала квартири. На цей раз квартира була невелика. Господарі обоє старенькі, але такі доглянуті, охайні. – Ви проходьте, це нас донька вмовила, – сказала бабуся. – Турбується за нас, що нам самим тяжко… Її чоловік сором’язливо посміхався. Старенькі пішли на кухню, а потім господар повернувся. – Вибачте, Любо, нас донька після обіду ще хотіла в поліклініку відвезти, ви встигнете? – запитав він. Люба кивнула… Вона закінчила прибирати і вони втрьох вийшли на вулицю. Дочка чекала батьків біля під’їзду. Раптом з машини вийшов чоловік у костюмі. Люба придивилася до нього й застигла від несподіванки