Ганна Петрівна всоте перечитувала чернетку заповіту, акуратно виведену її тремтячою рукою. Вісімдесят шість років – вік серйозний, жінка вирішила, що настав час подумати про те, щоб діти не пересварилися після її відходу.
– Все правильно вирішила, – прошепотіла бабуся, поправляючи окуляри. – Будинок поділю на трьох – Михайлу, Олені та Тані. Все справедливо.
У цей момент двері в кімнату відчинилися, і на порозі з’явилася невістка Світлана – жінка енергійна, гучноголоса, з фарбованим волоссям та вічно незадоволеним виразом обличчя.
– Мамо, я вам сиру принесла! Домашній, від Ніни Степанівни!
Ганна Петрівна поспішно сховала листок під скатертину.
– Дякую, Світлано. Поклади в холодильник.
Світлана, брязкаючи підборами, пройшла на кухню. Її чіпкий погляд миттєво помітив краєчок паперу.
– Що це там, мамо? Документи якісь? – зацікавилася жінка.
– Так, старі квитанції розбираю, – спробувала відмахнутися бабуся.
– А чому ховаєте? – Світлана рішуче потягла за листок. – Дайте я гляну!
Ганна Петрівна зітхнула. Адже все одно дізнаються.
Невістка пробігла очима текст, і її обличчя почало наливатися фарбою.
– Це що таке? Ви що надумали?! Дім на трьох ділити? – голосно спитала невістка.
– А що такого, Світлано? Вони всі мої діти, – зітхнула Ганна Петрівна.
– Які діти? – заводилася Світлана. – Де були ваші доньки усі ці роки? Це мій Михайло тут працював! Сарай будував, паркан міняв, дах перекривав. А що вони? Приїдуть раз на півроку, шашлики посмажать – і додому!
– Світлано, але ж, – намагалася було заперечити бабуся.
– Жодних «але»! Ми стільки грошей у цей будинок вклали! Михайло кожні вихідні тут пропадав! А тепер що ділити з ними?
У цей момент задзвонив телефон. Ганна Петрівна з полегшенням зняла слухавку:
– Оленко, доню! Як я рада тебе чути, – сказала Ганна Петрівна в слухавку, радіючи, що можна закінчити неприємну розмову з невісткою.
Світлана вийшла, демонстративно гримнувши дверима.
Увечері розмова тривала вже за участю Михайла.
– Мамо, ти що робиш? – похмуро запитав син. – Я, значить, все життя тут…
– Михайле, але сестри теж мають право на моє майно, – невпевнено сказала мати.
– Яке право? – Заступила Світлана. – Де вони були, коли ви злягли? Хто вас доглядав? Я! День та ніч. А вони навіть не приїхали! – швидко тараторила невістка.
– Приїжджали, – тихо заперечила Ганна Петрівна. – Олена тоді відпустку взяла.
– Ха! На три дні! А я місяць не відходила! І це не рахується? – єхидно сказала Світлана.
– Мамо, – Михайло присів поряд з матір’ю, – ти зрозумій, я ж не для себе стараюся. У мене син росте. Діма незабаром інститут закінчить. Думав, продамо твій будинок згодом, йому на квартиру вистачить.
– Ах ось воно що! – сплеснула руками Ганна Петрівна. – Вже й продати вирішили?
– А що такого? – стрепенулась Світлана. – Ви що, думаєте, ми тут будемо жити? У цій глушині?
– Не дуже й хотіли, так? – раптом розгнівалася бабуся. – А я думала – любите ви цей будинок.
– Любимо! – вигукнув Михайло. – Але зрозумій…
Шум у коридорі перервав напружену розмову. За хвилину на порозі кімнати стояла молодша дочка Ганни Петрівни Тетяна – маленька, худенька, в окулярах.
– Мамо, привіт! А я повз їхала, думаю – загляну!
Світлана пирхнула:
– Треба ж, який збіг! Тільки про заповіт заговорили – і ось вона!
– Про який заповіт? – Тетяна розгублено переводила погляд із брата на матір.
– Та ось, мама вирішила дім на трьох поділити! – уїдливо повідомила Світлана. – Справедливості захотілося!
– Мама має право розпорядитися своїм майном, як вважає за потрібне, – сказала Тетяна.
– Ах, як благородно! – сплеснула руками Світлана. – А те, що ми тут двадцять років працювали – це нічого?
– Світлано, перестань, – відмахнулася Таня.
– І не подумаю! Ми стільки сил вклали! Стільки грошей! А тепер що ділити з вами? – Звернулася вона до зовиці з запитанням.
– Ніхто нічого не просить, – Тетяна підібгала губи. – Залишіть собі цей будинок, тільки не сваріться.
– Таня! – тут вже не витримала Ганна Петрівна.
– Вибач, мамо. Я краще поїду. Не можу це слухати, – почала вставати Тетяна.
Щойно жінка вийшла за двері, Світлана переможно посміхнулася.
– Ну от однією претенденткою менше! Тепер ваша черга, мамо. Перепишіть заповіт.
– Не буду я нічого переписувати! – раптом твердо сказала Ганна Петрівна. – Це мій дім. Я тут все життя прожила. І я сама вирішу, кому що дістанеться.
– Ну і будь ласка! – Світлана схопила сумку. – Ходімо, Михайло! Нехай тут сидить. Подивимося, як вона без нас упорається.
Минув тиждень. Михайло, підбурюваний дружиною, не з’являвся в матері і не дзвонив. Ганна Петрівна сиділа біля вікна, вдивляючись у знайому доріжку, якою зазвичай приходив син.
– Може, зателефонувати? – думала старенька. – Ні, самі мають зрозуміти.
Увечері пролунав дзвінок від старшої доньки Олени:
– Мамо, ти як там? Світлана мені все розповіла. Наговорила такого…
– Так вже, – зітхнула Ганна Петрівна. – Каже, ви тут нічого не робили, тільки шашлики смажили.
– А пам’ятаєш, мамо, як ми з Танею шпалери клеїли? Коли Михайло служив?
– Пам’ятаю, доню.
– Ось-ось! А коли тато нездужав, хто його доглядав? Я ж три місяці у вас жила!
– Ти завжди була гарною донькою, Олено.
– Мамо, я приїду у вихідні. Із Танею домовилися.
У суботу сестри справді приїхали. Сусідка Ганни Петрівни, побачивши їхні машини біля воріт, негайно зателефонувала до Світлани, а та вже почала «обробляти» чоловіка.
– Михайло, твої сестрички вже приїхали! Мабуть, матір налаштовуватимуть проти тебе! Терміново їдь туди.
Михайло, змучений докорами дружини, неохоче поїхав до матері. У хаті пахло пирогами. Сестри з матір’ю сиділи за столом, пили чай.
– А, прийшов! – сказала Олена. – Що, Світлана послала перевірити?
– Олено, не починай, – попросила Тетяна. – Сідай, Михайле, чаю попий.
– Не буду я з вами чаї ганяти! – буркнув брат. – Мамо, ти вирішила щось?
– Вирішила, синку. Все залишиться як є. Будинок поділю на трьох.
– Ну і будь ласка! Тільки не дзвони потім, не проси допомоги!
– Михайле, ти що несеш? – Схопилася Олена. – Це ж наша мама!
– Все, годі! – Михайло гримнув дверима.
Ганна Петрівна заплакала:
– Що це робиться, дівчатка? Все життя вас ростило, думала – дружно жити будете.
– Це все Світлана, мамо! – сказала Тетяна. – Вона Михайла налаштувала!
– Та я знаю, – зітхнула мати. – Але ж він сам дозволяє їй.
Минув місяць. Михайло перестав з’являтися в матері. Світлана тріумфувала:
– Правильно! Нехай відчує, як без нас тяжко!
Але Ганна Петрівна несподівано розцвіла. Дочки, наче схаменувшись, почали приїжджати частіше. Олена привезла нову пральну машину замість зламаної старої:
– Що ти, мамо, руками пратимеш? У тебе ж спина!
Тетяна найняла жінку із сусідньої вулиці для прибирання:
– Мамо, нехай приходить раз на тиждень, підлогу помиє, пил протре.
Дізнавшись про це від сусідки, Світлана в’їдливо помітила:
– Заметушилися дівчатка, як спадком запахло! Мабуть, переживають, що мама передумає.
А потім сталося непередбачене. Ганна Петрівна злягла, її відвезла Тетяна – вона саме гостювала у матері. Світлана теж одразу дізналася про цю інформацію через свого «таємного агента».
– Михайло, маму в палату поклали, – повідомила вона чоловікові. – Може, поїдеш?
– Не поїду! Нехай її доньки відвідують! – Злісно відповів чоловік.
– Ой, дивись, як би не пошкодувати потім, – раптом засумнівалася жінка.
Але Михайло вперся. А сестри чергували у матері по черзі. Олена навіть відпустку взяла.
За місяць Ганну Петрівну виписали. Тетяна привезла її додому. У квітнику цвіли жоржини, які колись посадив Михайло.
– Краса якась! – прошепотіла бабуся. – Шкода, Михайло не бачить.
Увечері зненацька з’явився син. Один, без Світлани.
– Мамо, пробач мені, – він опустився навколішки перед материнським ліжком. – Я як не розумний поводився.
– Михайле! – Ганна Петрівна гладила його посивілу голову. – Синочку.
– Це Світлана мене накрутила. А я і повівся, навіть соромно.
– Нічого, синку. Головне – сам зрозумів.
Наступного дня Михайло привіз інструменти:
– Ганок підправлю, бо дошки прогнили.
Сестри переглянулися, посміхнулися, але нічого не сказали.
А за місяць Світлана несподівано подала на розлучення.
– Уявляєте, – розповідала потім Олена подругам, – виявляється, вона вже давно з якимсь бізнесменом крутила. Думала, будинок продамо – і їй від цього щось дістанеться. А тут облом вийшов!
Ганна Петрівна ж тільки хитала головою:
– Бог все бачить, діти мої. Все бачить і всіх розсудить справедливо.
