– Мамо. У мене до тебе є серйозна розмова.
– Лізо, що трапилося, тобі потрібна допомога? Ти ж доросла дівчинка.
– Доросла, і давно не дівчинка. І допомога мені не потрібна. Я ж сказала про розмову.
– Навіщо ти мені кажеш таке.
– Мамо, це ти думаєш не зрозуміло про що, а мені тридцять п’ять років, у мене чоловік і дитина. Я буду в тебе за пів години…
…За тиждень до того.
Ліза, Борис та їхній дев’ятирічний син їздили подорожувати.
Ліза згадала, що її дядько Микола живе якраз у місті, через яке вони їхали. Дядько Микола був брат матері.
Зазвичай з ним спілкувалася лише мати Лізи, передаючи від усіх вітання.
У соціальних мережах його не було, але Ліза вирішила його розшукати. Подзвонила матері.
– Ні, я не знаю його адреси. Навіщо тобі? Не варто до нього заїжджати й відволікати його? Він дуже зайнята людина. Дзвонити теж не треба, роботи у нього багато, та й не любить він гостей.
– Просто продиктуй мені його номер.
Номер виявився неактивним, але Ліза знайшла його через інших далеких родичів.
Дядько Микола зрадів, але якось дивно подивився на їхню машину.
І взагалі він дивився на родичів, ніби оцінюючи.
Він мав шикарний будинок, дорогий автомобіль. Бізнес у нього був.
– А мама про вас нічого не розповідала.
– А що розповідати. Мені ніколи по гостям їздити, а матері твоїй проблеми вибратися до мене не дають. Ми більше десяти років не бачилися вже з нею. Ти й не пам’ятаєш, я приїжджав, а ти навчалася в іншому місті. Здобула освіту чи даремно мої гроші витратила?
– Які ще гроші? – Ліза оторопіла від почутого.
– Ти б дякую сказала, що я тобі всі ці роки допомагав. Мати на твоє навчання просила. А мені не шкода, гроші є, чому б не допомогти…
– Я сама вступила… Мама мені не допомагала майже. Адже я давно працюю. Як вступила, так і знайшла роботу. Мама мені нічого не надсилала, – розгублено почала говорити Ліза. – Вона тоді Марійці допомагала, а мені сказала самій крутитися. Я дівчинка велика, а Марійка має сім’ю…
– Ти нічого не плутаєш? Мати сказала, що ти на бюджет не вступила, бо не дуже вчилася, ледве витягла на трійки.
– Звичайно, за школу я відзнаку не отримала, але трійок у мене ніколи не було. Це Марійка вчилася погано. Ви напевно щось переплутали.
– Як я міг переплутати? Я ж усі роки тобі переказував гроші на освіту.
– Не було цього! Я сама працювала. Ось і Борис це може підтвердити. Ми з ним із першого курсу разом. Вчилися, працювали, йому також ніхто не допомагав.
– Так. Ми вчилися і працювати разом почали. А потім уже й квартиру винайняли. У мене одна мати була, вона слаба була постійно, мене не могла забезпечити.
Ми до неї їздили, ще й на городі допомагали. Можна сказати для себе старалися, овочі потім собі везли. Ми самі всього досягали. Дім матері, коли її не стало, довелося продати. Взяли кредит…
– І зараз вам гроші не потрібні?
– Ні. Ми просто побачити вас заїхали. Невже по нам не видно? Ми досить забезпечені.
– Видно. Ось це й дивно… Мати твоя інакше каже. І гроші просить. Мені не шкода, я радий допомогти рідні. Тим більше, у мене нікого немає. Я залишився сам і з головою пішов у бізнес. А куди мені гроші ще?
– Мама просить?!
– Так. Для Марійки, для себе, а для тебе найбільше. Ти найнещасніша, безробітна, тулитесь по орендованих квартирах з дитиною.
Вона не просила, але натякнула на покупку квартири для тебе. Вже не вперше.
А я як вашу машину побачив, то збентежився. Машини у нас однакові. А квартира орендована?
– Ні. В кредиті поки що, але хороша…
– Значить це моя сестра бреше. І чому я їй увесь час вірив?
– Вибачте, дядько Миколо, але я теж нічого не знала. І не дізналася б, якби до вас не заїхали. Саме тому мама була проти. Вона й адресу вашу не дала, і телефон не той продиктував. Щоб ми справді не дізналися.
– Як же ж так?
– Вона і в дитинстві брехала. Не думав, що вона такою й залишилася. Більше не віритиму їй.
– Огидна історія…
…Ліза зайшла у квартиру матері.
– Я чай поставила! А тортик ти не принесла?!
– Ні, я не чай пити прийшла, а побалакати.
– Про що? У мене теж розмова до тебе є. А тортик могла б купити, та й цукерок для матері захопити.
– Мамо, звідки в мене гроші, я ж бідна нещасна, по орендованих квартирах бігаю. Ми ж сидимо в тебе на шиї.
А як ти мене вчила, освіту мені оплатила. Молодець, мамо. Супер! Дякую!
А я, невдячна, тортик пожалкувала. А маю право! Я ж безробітна! Та й чоловік мій мало чим відрізняється від мене, теж на твоїй шиї сидить.
А ще дитина, якій потрібно все, а ми нічого їй дати не можемо, бо безвідповідальні. За що, мамо?
– Лізо…
– Я вже тридцять п’ять років Ліза. Ти весь цей час брехала?
– Ні, поки у Миколи була сім’я нічого цього не було. А куди йому гроші? Він же ж один? А нам усе потрібне.
– Кому? Тобі та Марійці? А навіщо ти про мене кажеш?
– Я для всіх просила.
– Тільки я нічого не отримувала. Як поїхала на навчання, так і все. Ось звідки у Марійки квартира.
– Зовсім невелика студія. Хіба це квартира? Їм би більшу, як у вас.
– Ми самі досягли всього, а ви обманом. Мені соромно за тебе.
– У кого ти у нас така чесна?
– Сама в себе!
– Якщо ти все знаєш, то могла б і сама допомогти. Я в тобі самостійність виховала. Це завдяки мені ти всього досягла. Квартира, машина, а Марійка теж хоче.
– Ти їй теж дала чудову освіту – інститут брехні. Ви чудово цим користуєтеся.
– Твоє спілкування з Миколою залишило нас без грошей. Він навіть говорити не хоче зі мною.
– А чого ти чекала? Марійці працювати пора.
– Куди вона піде без освіти? А моєї зарплати на всіх не вистачить. Ось тепер ти й допомагай нам. Ліки дорогі, комуналка подорожчала, а продукти…
– Скромніше харчуйтесь, готуйте самі, а не доставкою із ресторану користуйтеся. Грошей не дам! Самі розбирайтеся з усіма платежами. Ви добре жили за чужий рахунок, а тепер спробуйте за свій.
– Ти не можеш кинути нас. Все через тебе сталося.
– Можу!
Ліза підвелася і пішла. Мати так і не встигла налити чай, та й не хотіла Ліза його пити.
З дядьком Миколою Ліза та Борис почали спілкуватися.
І звісно ж, не через гроші…
