– Мамо, без вас ми не впораємося, – Дарина дивилася свекрусі прямо в очі, в голосі звучало щире, як тоді здавалося, прохання.
Надія перевела погляд на сина. Він сидів поруч і хмурився, ніби хвилювався почути відмову. Молоді були розгублені, схвильовані. Вони тільки-но почали вчитися жити разом, а тут дитина, іпотека, робота.
– Допоможу, – тихо пообіцяла вона.
Дарина радісно сплеснула руками, відразу схопилася з місця і обняла її.
– Дякую вам величезне! Ви наше сонечко!
Надія посміхнулася, але всередині відчула дивне занепокоєння.
Коли син одружився, вона не стала втручатися. Надія чудово пам’ятала свою нестерпну свекруху, яка роздавала поради навіть тоді, коли її не питали, постійно критикувала і примудрялася зіпсувати будь-яке сімейне свято. Жінка дала собі слово, що не стане такою.
Спочатку діти жили самі, з родичами зустрічалися тільки у свята. Надії хотілося частіше бачити сина, але вона поважала їхні межі. Тоді їй і на думку не могло спасти, що якось Дарина сама попросить її стати частиною їхньої родини.
Вагітність не входила до їхніх планів. Подружжя взяло іпотеку, працювало без відпочинку, рахувало кожну копійку. Дарина одразу зрозуміла: йти у декрет – не варіант. Без її зарплати вони не потягнуть щомісячні виплати та й підготуватися до поповнення сім’ї не зможуть.
– Ми дуже хочемо дитину, але ми не зможемо без вас, – Дарина взяла її за руку, переживаючи, що вона передумає. – Нам треба працювати, а вам невелика доплата до пенсії буде, чесно.
Надія подивилась на сина. Він мовчав, але з очей було видно, що він розраховує на неї.
Вона не почала довго роздумувати. Пішла з роботи, щоб доглядати онука, забирати його з садка, сидіти з ним на лікарняних, водити на додаткові заняття.
– Мамо, ви в нас найкраща! – Дарина завжди говорила це з усмішкою, не забувала про свята, приносила гостинці, писала милі повідомлення у месенджерах.
Надія відчувала себе потрібною. Вона вірила, що стала для Дарини не просто свекрухою, а по-справжньому рідною людиною.
Тоді їй і на думку не спадало, що все зміниться, коли її допомога більше не знадобиться.
– Бабуся, я сам! – онук впевнено перехопив ложку у Надії і почав їсти суп.
Вона сіла поряд, гордо спостерігаючи за тим, як він спритно справляється. Ще рік тому їй доводилося годувати онука, вмовляючи. Тепер він сам приходив зі школи, сам розігрівав їжу, сам збирав рюкзак. Здавалося б, радіти треба, що виріс. Але змінювався не лише він.
Чим самостійнішим ставав онук, тим холоднішала невістка.
Спочатку все було майже по-старому. Дарина дякувала за допомогу, але тепер вже без колишнього тепла. Розмови стали сухими, короткими, наче їх підтримували з ввічливості.
– Дякую, що забрали його сьогодні, – кидала вона через плече, поки збирала онука додому.
– Та нема за що, я ж… – починала було Надія, але Дарина вже зачиняла двері, навіть не дослухавши.
Раніше запрошувала на чай, а тепер м’яко поспішала з відходом. Раніше називала “мамою”, а тепер просто “ви”.
Спочатку Надія списувала це на втому. Ну робота, ну турботи, ну дитина росте, може часу немає на розмови. Але поступово стало очевидно: Дарина її уникає.
– Дарино, може, у вихідні візьму онука до себе? – запропонувала Надія одного разу.
– Ой, та він втомлюється, йому відпочинок потрібен, – відмахнулася невістка. – У них там стільки завдань задають.
– А в мене він не відпочине? Я йому з уроками допоможу.
– Ну, ви ж далеко живете, мотатися туди-сюди незручно… Та й у нього тепер секції, розклад щільний, – голос Дарини звучав роздратовано, ніби Надія просила про якусь немислиму послугу.
Свекруха ображено підібгала губи, але промовчала.
Потім почалося відверте хамство…
– Чого приперлися без дзвінка? – Дарина зустріла її на порозі з явним невдоволенням.
Надія застигла. Приперлася? Раніше вона не чула таких слів із вуст невістки.
За спиною Дарини радісно вигукнув онук.
– Бабуся!
– Ось, зайшла запитати, чи вам не потрібний… – вона зам’ялася, намагаючись не показувати розгубленість і розчарування.
– Та нічого нам не треба, дякую, – заявила Дарина і навіть не запросила її увійти.
Двері зачинилися швидше, ніж Надія встигла щось сказати.
Вона стояла в під’їзді, відчуваючи, як всередині розростається порожнеча. Ще рік тому вона була сонечком, а тепер їй уже не раді.
Найприкрішим було те, що син нічого не помічав.
– Бабуся, а коли ти до мене приїдеш? – голос онука у слухавці звучав радісно, але в ньому була якась невпевненість.
– Та хоч у ці вихідні, якщо мати дозволить, – відповіла Надія, відчуваючи, як відчайдушно хвилюється.
У трубці повисла пауза, а потім пролунав приглушений голос Дарини:
– Ти навіщо їй дзвониш? Дай телефон сюди.
Гудки. Виклик скинутий…
Надія довго тримала телефон у руці, намагаючись усвідомити те, що сталося. Ще недавно вона була невід’ємною частиною життя онука, а тепер… Тепер її ніби відсторонили.
У голові крутилися сумні картини майбутнього. Спочатку вони зустрічаються з онуком всього кілька разів на тиждень, поки Дарини немає вдома. Потім розмовляють лише по телефону. Поступово дзвінки стають все рідше, поки онук не починає згадувати про бабусю лише у свята. А потім… Якось він зовсім забуде про неї і не подзвонить, щоби привітати з днем народження.
Надія не хотіла залишитися на самоті. Вона була готова боротися. Боротися за рідну людину.
– Дарино, чому онук не приїжджає до мене? – спитала вона безпосередньо під час зустрічі.
– Так, у нього секції, школа, часу немає.
– Він завжди мав час.
– Ну, тепер немає, – сказала невістка, навіть не зводячи очей. – Він дорослішає. Це нормально.
– А поговорити телефоном теж часу немає?
Дарина стомлено зітхнула, схрестила руки.
– Надія Іванівно, що ви починаєте? Він дитина, йому ніколи розмовляти по телефону.
– Натомість йому вистачило часу, щоб подзвонити мені. Поки ти не відібрала телефон.
На обличчі Дарини з’явилося відверте роздратування.
– Ну, звичайно, я знову погана! Я, між іншим, мати і мені вирішувати, з ким і коли він спілкується!
– Ти забороняєш йому спілкуватися зі своєю бабусею!
– Я обмежую зайве спілкування.
Ці слова похитнули землю з-під ніг.
Надія повернулася додому з тяжкою душею. Онук, якого вона вирощувала, якого заколисувала ночами, якого водила за руку в дитячий садок… Тепер вона для нього «зайве спілкування».
Вона довго уникала цього, але настав час поговорити із сином.
– Мамо, ти знову за своє? – він роздратовано потер лоба, ніби Надія скаржилася йому не вперше.
Вона стиснула губи, намагаючись утриматися від різких слів. Скаржитися не хотілося, але вибору не було.
– Я просто хочу бачити онука. Хоча б іноді, – спокійно сказала вона. – Я його ростила, а тепер Дарина вдає, що мене не існує.
– Та ніхто не забороняє вам спілкуватися! – син стомлено зітхнув.
– Правда? Тоді чому він мені дзвонить потай і розмовляє пошепки, щоб Дарина не відібрала телефон? Чому я бачу його раз на місяць, а то й рідше? Чому я чую від твоєї дружини, що тепер я «зайве спілкування»?
Син підняв голову. В його очах промайнуло роздратування, ніби він уперше задумався про це.
– Дарино, а чому син не їздить до мами? – він поставив це питання за вечерею, коли дружина вже збирала тарілки.
Дарина застигла на мить, але швидко взяла себе до рук.
– А навіщо? У нього школа, секції, справ повно. Немає часу на розваги.
– Бабуся теж є частиною його життя. Вона стільки для нас зробила.
– Ну, зробила і що? Тепер вічно цим дорікати буде?
Чоловік кілька секунд мовчав, дивлячись на неї.
– Ти так кажеш, ніби вона чужа людина.
Дарина з гуркотом поставила тарілку у раковину.
– Слухай, давай без драми! Вона просто тисне на жалість, щоб залізти назад у наше життя!
– До нашого? Чи в життя свого онука?
Дарина різко обернулася до нього, її губи тремтіли від невдоволення.
– Я мати! Мені вирішувати, з ким він спілкуватиметься!
Чоловік глянув на неї з новим, незвичним для нього холодом.
– Ні, Дарино, вирішуватимемо ми разом.
Того ж вечора він сам подзвонив Надії і сказав:
– У суботу привезу онука. І так буде щотижня.
Його голос був твердим, впевненим, і у Надії всередині щось розмерзлося.
Дарина більше не посміхалася їй під час зустрічі. Тепер її обличчя було холодним, уривчасті «здравствуйте» і «до побачення» замінили усі минулі люб’язності. Але Надія навіть не намагалася вплинути на ситуацію.
Дарина ніколи не вважала її близькою, і тепер це стало очевидним. Але поряд був онук, а це найважливіше. І вона більше не відчувала себе зайвою.
