– Ну, не будь ти такою черствою! – дорікала мати. – Це ж твоя сестра! Їй нема куди йти! Ти що, хочеш, щоб вона з дітьми на вулиці опинилася?
Ганна втомлено потерла скроні. Ця розмова тривала вже півгодини, і вона відчувала, як її терпіння тане з кожною секундою.
– Мама, вона ж доросла людина, орендує житло. З чого раптом їй нема куди йти?
– Кажу ж, господарка її виселяє! – сплеснула руками мама. – У неї грошей не вистачає, вона й так завжди з останніх сил викручується. А в тебе все одно одна квартира порожня, без діла простоює.
Ганна закотила очі. Марії все життя було тяжко, і чомусь це одразу ставало проблемою всіх оточуючих.
– Сама її пустити до себе не хочеш? Чи я сама повинна віддуватися? – невдоволено спитала дівчина.
– Я б і пустила. Але ти знаєш, що я теж знімаю. Господиня розраховувала лише на одного мешканця. Та й місця там… Точно не для двох дітей. Марії потрібно більше простору.
– А працювати вона не пробувала? Чи чоловіків своїх знайти, щоби аліменти платили?
Мати обурено пирхнула, ніби дочка сказала щось блюзнірське.
– Ти взагалі розумієш, у якому вона стані? Вона одна із двома дітьми. Їй просто ніколи!
– А в мене, значить, багато часу, так? – Ганна схрестила руки. – У мене теж є дитина, робота та ще й іпотека. Тільки ось чомусь я ніколи не бігала і не випрошувала житло у родичів.
Мати замовкла, свердливши дочку засуджуючим поглядом. Ганна зітхнула. Вона знала, що ця розмова неминуча. Знала, що відмовитися не вийде: мати тиснутиме до останнього.
– Гаразд, – нарешті сказала вона. – Нехай живе. Але лише комуналка на ній.
– Звичайно! – мати одразу пожвавішала. – Вона все сплатить, ти навіть не хвилюйся.
Ганна хмикнула. Вона вже переживала.
Коли Ганна передавала ключі, сестра навіть не подякувала. Просто взяла їх із кам’яним обличчям, пробурмотіла чергове “зрозуміло” у відповідь на умови і пішла. Ганна вирішила не звертати уваги: що менше спілкування з Марією, то краще.
– Я простежу, щоби все було добре, – запевняла мати. – Ти навіть не помітиш, що вона живе там.
Ганна лише кивнула, але всередині вона мала якесь неприємне передчуття. Вона надто добре знала свою сім’ю, щоб вірити обіцянкам.
Інтуїція не підвела.
– Ганно, привіт. Вибач, що турбую, але в тебе з квартири знову вода ллється, – голос сусідки в телефоні звучав стомлено, без агресії, але твердо.
Ганна застигла, міцніше стискаючи трубку.
– Що означає “знову”? – вона спантеличено спохмурніла.
– Та не вперше вже. Ми з чоловіком якось допомагали перекривати воду, але сьогодні вже просто озеро на сходовому майданчику, а двері ніхто не відчиняє. Думаю, ти маєш про це знати.
Ганна заплющила очі і сердито видихнула. Рік тому вона піддалася на вмовляння матері і пустила Марію пожити у її квартирі. І всі ці місяці мама запевняла, що все йде чудово, сестра справно платить за комуналку, а діти нічого не ламають. Тепер з’ясовується, що квартира “плаває”, та ще й не вперше, а вона дізнається про це від сусідки.
– Гаразд, дякую, – Ганна різко встала з-за столу. – Я зараз приїду.
До матері вона не додзвонилася: гудки йшли, але відповіді не було. Спробувала набрати сестру, але її телефон теж вперто мовчав. На душі ставало все тривожніше.
Запах вогкості відчувся ще на сходах. Вода вже перестала текти, але темні плями на підлозі нагадували про те, що сталося. Вона вставила ключ у замкову щілину, провернула, відчинила двері і застигла.
У коридорі валялася гора брудних дитячих речей упереміш зі сміттям. Лінолеум був зіпсований так, ніби каталися на ковзанах. Шпалери розмальовані фломастерами та порвані. У туалеті плитка, що тріснула, вкрилася жовтими плямами від потоків води.
Дивлячись на цей хаос, Ганна відчувала, як усередині щось розривається від злості.
Вона зробила крок углиб квартири, стримуючи бажання ще раз зателефонувати матері і насваритися на неї. В одній із кімнат стояло порожнє ліжечко, поряд були розкидані дитячі іграшки, але виникло дивне відчуття, що тут вже давно нікого немає. Вона пішла далі, зазирнула на кухню і раптом здогадалася: квартиру покинули.
Навряд чи хтось став би жити у такому «сараї». Крім того, холодильник був порожнім, якщо не брати до уваги брудний посуд.
Різко схопивши телефон, Ганна знову спробувала додзвонитися до сестри, та не відповідала. Пальці тремтіли, доки вона набирала номер матері. Гудки. Один. Два. П’ять.
– Ну… – видихнула дівчина, вчепившись у телефон.
Нарешті мати взяла слухавку, але навіть не встигла нічого сказати, як Ганна вже сказала:
– Де Марія?! Що тут взагалі відбувається?
На тому кінці дроту повисла напружена тиша. Потім мати тяжко зітхнула.
– Дочко, ну чого ти так сваришся…
– Тому що я зараз стою у зіпсованій квартирі, а Марії тут немає! Ти мені весь рік розповідала, що все гаразд!
Мати зам’ялася, а потім невпевнено пробурмотіла:
– Ну… Вона тиждень тому з’їхала.
– А ти мені коли збиралася про це сказати?!
– Та яка різниця! Ти все одно не цікавилася, як вона там живе!
Ганна відчула, як її злість закипає. Зруйнована квартира – лише верхівка айсберга. Тепер мати також звинувачувала її.
Ганна поняття не мала, скільки ще неприємних сюрпризів на неї чекає.
– Вона просто взяла та з’їхала?! – голос дівчини тремтів від злості.
– Ну… Так, – мати зам’ялася, але потім продовжила з докором. – Ти так кажеш, ніби вона зробила щось страшне.
Ганна стояла посеред безладу, намагаючись не дивитись на забруднені стіни та зіпсований лінолеум. На очі наверталися сльози. Вона почувала себе використаною.
– Вона й зробила! Вона залишила по собі розруху та борги, мамо! – Ганна зробила крок у бік столу, на якому лежав стос квитанцій. – Ти взагалі знаєш, що комуналка весь цей час майже не оплачувалася?!
На тому кінці дроту повисла мовчанка, а потім мати недбало кинула:
– Ну, у неї були труднощі. Ти б знала, якби хоч трохи цікавилася її життям.
Ганна різко стукнула рукою по столу і тяжко видихнула.
– Ти смієшся?! – у її голосі лунав подив. – Це моя квартира, Марія обіцяла платити! Я пустила її безкоштовно, але не обіцяла утримувати її! Чому мені ніхто не сказав, що вона не платить?
– Вона думала, що ти розлютишся… – мати тихо зітхнула.
– Ага, а тепер, мабуть, я не розізлюся? По-твоєму, я маю покрити цей борг?! – Ганна підняла квитанцію і пробігла по цифрах. – Сімдесят тисяч, мамо! Скажи мені чесно, ти взагалі хоч раз перевіряла, чи вона платить?!
– Я їй вірила, – відповіла мати. – Вона ж не навмисне, їй було тяжко.
Ганна схопилася за голову, намагаючись заспокоїтись. Це просто немислимо. Сестра влаштувала у квартирі сарай і нахабно звалила, залишивши їй неоплачені рахунки замість подяки. А мати не хотіла визнавати, що її дочка – безвідповідальна нахлібниця, і продовжувала її виправдовувати.
– Тобто мені тепер треба розгребти цей бардак, сплатити її борги, а ти мені ще й розповідатимеш, яка я погана сестра та дочка?!
Мати важко зітхнула.
– Ганно, ну не будь ти така… зло пам’ятна. Це лише гроші, розберешся. А ось сестра – це родина.
Ганна відчула, як усередині щось клацнуло.
– Ні, мамо. Сім’я так не робить.
Вона скинула дзвінок і кинула телефон на стіл. Тепер усе стало зрозуміло. Вона все життя була для них просто “зручною”, а її межі стали річчю, через яку можна переступити. Але цього більше не буде. Вона розбереться з боргами, зробить ремонт та знову здасть квартиру.
З добрими справами покінчено. Вартість її досвіду перевалила далеко за вартість боргу, але він того вартував.
Минуло кілька місяців. Борг було погашено, ремонт закінчено. Тепер квартира виглядала так, ніби в ній ніколи не жили ті, кому вона колись допомогла через свою наївність. Ганна знайшла орендарів – дорослих, платоспроможних людей без нескінченних відмовок.
Увечері вона сиділа у затишній вітальні своєї квартири і пила чай. Телефон, який раніше не заспокоювався від маминих дзвінків із проханнями “допомогти Марії”, мовчав. Вона більше не цікавилася долею сестри, не відправляла гроші матері, не відчувала себе винною.
Вперше за довгі роки її ніхто не використав. І це було найкращим рішенням, яке вона колись приймала.
