– Що це ти, Вітю, останнім часом ходиш, як у воду опущений? Сталося щось? – поцікавився сусід по дачі. – І дружини твоєї давно не видно. Невже розійшлися?
– Роз’їхались, – зітхнув Віктор.
– Ну, ви даєте! На старості літ! – ахнув сусід.
– Та ні, ти не так зрозумів, – сумно посміхнувся Віктор. – Тетяна у жовтні до дочки поїхала, у Львів.
– Так вже весна на дворі! Загостювалася дружина… І як це вона тебе одного залишила так надовго? Не схоже на неї.
– Так виходу в нас не було, – знову зітхнув Віктор. – Доньку треба було рятувати.
***
Настя, дочка Віктора та Тетяни, поїхала у Львів за мрією.
З раннього дитинства вона вважала себе винятковою: найкрасивішою, найрозумнішою, найулюбленішою.
Тато з мамою все життя поклали до ніг своєї донечки. Працювали день і ніч, щоб Настя мала все найкраще. Дихати на неї боялися.
Допомагати по дому? Що ви? Ще напрацюється! Нехай насолодиться дитинством, потім юністю.
Настя грубить татові з мамою? Ні, це її хтось образив.
Вчитися не хоче? Вона просто втомилася.
Вдома не ночує? Це вона у подруги затрималася.
Чому не зателефонувала, не попередила? Телефон забула зарядити…
Словом, виросла Настя повною егоїсткою.
Батьки самі того не бажаючи навчили її думати тільки про себе і вимагати, щоб інші теж думали тільки про неї. І не просто думали.
Усі завжди були Насті щось винні…
Періодичні «ночівлі у подруги» дали очікуваний результат. Настя народила сина.
Заміж її не взяли, з дитиною ні його тато, ні його батьки допомагати не збиралися.
Настю це не налякало. У неї були батьки. Вони їй допоможуть, молода мама не сумнівалася.
Віктор і Тетяна не промовили жодного слова докору. Настя подарувала їм онука, і вони ніби здобули другу молодість.
Василько став для бабусі та дідуся світлом у віконці.
Вони виховували онука, Настя – намагалася влаштувати особисте життя.
У рідному місті нічого не виходило.
Чоловіки в її житті з’являлися і зникали із завидною постійністю.
Коли Василько підріс, стало очевидним, що він не зовсім звичайна дитина. У малюка виявили деякі порушення.
Настя була в не собі! Як? У неї! У такої жінки! І такий син!
Вона остаточно скинула хлопчика на батьків і збиралася в… Львів.
Батькам сказала:
– Тут я нормального чоловіка не знайду. Мені що, все життя одній кукувати? Поїду. Там місто велике. Можливості. Василька з вами залишиться. Він… Ну, коротше, не треба його показувати нікому. Тут сорому вистачає…
– Настя, який сором? – мало не плакала Тетяна, – Василько – добрий, розумний хлопчик. Він усе розуміє. Ось побачиш: підросте і всі його дивацтва зникнуть.
– От і чудово, – сказала Настя, – а до того часу він житиме з вами.
Вона поїхала. Зняла у Львові кімнату, влаштувалася на роботу. Працювала, зрозуміло, руками: дипломів із собою до культурної столиці Настя не привезла.
Зате симпатичне личко завжди було при ній.
За рік Настя вийшла заміж. Батькам про це не сказала. Додому нареченого, а потім і чоловіка не привезла. Навіщо?
Батьки не сперечалися, але душа за доньку хвилювалася:
– За що вона така з нами? – переживав Віктор.
– Я так думаю, що вона не сказала чоловікові про Василька, – задумливо припустила Тетяна.
Як у воду дивилася…
Настя вдома не з’являлася, і Віктор не витримав:
– Поїду до неї. Не можу більше. Я маю побачити її чоловіка. Збирай, матір, посилку.
– Зберу, – зраділа Тетяна. – Тільки одного я тебе не відпущу. Разом поїдемо.
– А Василько?
– Василька моя сестра догляне. Я домовлюсь.
– Добре. Два дні на збирання. І не кажи їй нічого. Нехай буде сюрприз. Адреса в тебе є?
– Є. Посилки щомісяця відправляю…
У Львів поїхали машиною. Завантажилися продуктами мало не під самий дах. Усе везли: картоплю, моркву, буряки. Гарбузи захопили. Цибулю, часник! Ну, як же? Дача своя. Усе літо працювали. Для дочки, для онука.
Їхали всю ніч, втомились. Начебто 400 км – не так вже й багато, але хвилювання робило свою справу. Не жарт: їхали, навіть не попередивши! А раптом дочка із зятем переїхали?
Тетяна подзвонила у двері. Почувши сонне: – Хто там? – Видихнула: вдома Настя. Вже добре.
Ну а далі все було як у кіно.
Спочатку Настя кинулася батькам на шию, потім обурилася, що вони приїхали без запрошення, і лише після цього познайомила із чоловіком. Той неохоче підвівся, щоб привітатись.
Потрібно було розвантажити машину.
Настя сказала чоловікові:
– Ігоре, давай, піднімайся. Ти ж не хочеш, щоб я тягала важкі сумки?
Чоловік скривився, але за тестем пішов.
А потім сталося те, на що батьки ніяк не очікували. За дві-три години Настя з безневинним виглядом запитала:
– Сподіваюся, ви сьогодні їдете? У нас просто нема де вас покласти.
Віктор, розгубився, знизав плечима. Тетяна – здригнувшись, підхопила:
– Звісно, сьогодні. Тато ще трохи відпочине, і поїдемо. А ти про сина зовсім нічого не спитаєш?
Тетяна не збиралася нічого такого говорити, але «гостинність» Насті вивела її з себе.
– Якого сина? – здивувався Ігор. – У тебе є син? – Він з подивом дивився на Настю, – а чому я про це нічого не знаю?
Довелося Насті зізнатися. Розповісти про Василька, про те, що за рік він піде до школи.
– Я хочу з ним познайомитися, – заявив Ігор, – і взагалі: дитина повинна жити з матір’ю. Хіба ж ні?
З одного боку, Тетяна та Віктор навіть поважали зятя, але й злякалися одночасно: що, якщо вони справді заберуть хлопчика? Адже про його особливості вони не сказали ні слова.
Дорогою додому посварилися:
– Ну, хто тебе просив говорити? – Обурювався Віктор, – ось що тепер буде?
– На знаю, – кинула у відповідь Тетяна, – а сказати треба було. Зате тепер все зрозуміло і жодних таємниць. Нічого, розберуться.
Додому їхали значно довше. Зупинялися кілька разів. Віктор спав на задньому сидінні, Тетяна ходила навколо машини, щоб хоч якось розім’яти ноги, що затекли.
Про вчинок дочки не говорили. Сил не було обговорювати…
За місяць Настя та Ігор приїхали самі. Зять буквально наполягав на знайомстві з дитиною.
Дивно, але він швидко знайшов із хлопчиком спільну мову. Вони навіть встигли потоваришувати.
Виїжджаючи, Ігор заявив:
– Наступного разу заберемо Василька. А поки потрібно квартиру поміняти, з садком визначитися. І це – не обговорюється. Я завжди мріяв про сина.
Настя мовчки знизала плечима.
Василька справді незабаром забрали.
Віктор та Тетяна дуже сумували за онуком, переживали: як він там? Як Настя з ним справляється? Адже вона майже не займалася дитиною.
Але, як би важко не було, обидва розуміли: зять має рацію. Василько має жити з матір’ю.
За два наступні роки батьки їздили до Насті кілька разів. І завжди: туди та назад.
Настя лише раз перейнялася з цього приводу:
– Зняли б номер у готелі, відпочили б, ми б вам місто показали…
Тетяна лише зітхнула. Схоже, дочка не уявляла, скільки коштували такі подорожі. Скільки грошей вкладалося у продукти, які їй привозили, плюс суми, які дідусь із бабусею залишали для Василька.
Про який готель можна було говорити?
Напередодні школи Тетяна запропонувала залишити Василька у них. Мовляв, невідомо, як там у нього будуть справи, а в них недалеко спеціалізована школа…
– Тут цих шкіл штук сто, – відмахнулась Настя, – з нами житиме. Інакше Ігор мене зі світу зживе.
Не зжив. Одного разу він… подав на розлучення і пішов. Сказав, що наївся Настіних примх і її синочка.
Це було велике потрясіння. Настя залишилася сама. А тут ще школа…
Вона була зовсім поряд, десять хвилин ходьби, але Настя не встигала вчасно забрати Василька.
Вихователька вже неодноразово висувала претензії.
І тоді Настя зателефонувала матері.
Батьки довго не думали. Приїхали машиною за два дні. Тетяна залишилася у Львові, Віктор повернувся додому. Він, на відміну дружини, на пенсію ще вийшов.
І ось із жовтня місяця чоловік живе один.
Як живе, розказувати не треба.
І справа навіть не в приготуванні чи пранні: з цим Віктор легко справляється.
Самотність замучила…
Ні, Тетяна, звичайно, дзвонить мало не щодня, але це зовсім не те…
Все частіше на думку батька сімейства приходять думки про те, що вони з Тетяною зробили щось неправильно.
І Настя…
Ну, запізнювалася вона на п’ятнадцять хвилин до школи, і що? Знайшла б вихід із становища! Найняла б когось Василька зі школи забирати!
Так ні: розлучила батька з матір’ю і навіть не переживає.
А те, що вони тридцять років разом і один без одного жити не можуть, це для неї нісенітниця.
Дізнавшись, що Ігор пішов від Насті, Віктор зрадів: може, тепер вона додому повернеться? Чи хоч би Василька віддасть?
Коротше, голова кругом.
***
– Весело живеш, – посміхнувся сусід, вислухавши Віктора.
– Так вже, – сумно погодився той, – не знаю, що робити.
– Як на мене, все просто! – Усміхнувся той, – навчальний рік закінчується, немає сенсу смикати дитину. А потім висувай ультиматум. Скажи, що Василько житиме з вами. Якщо Настя не захоче, попередь, мовляв, якщо така самостійна, нехай на вашу допомогу більше не розраховує! Зовсім! Ось і все. Потім головне слово стримати. Виховання грошима дуже швидко допомагає.
Я б її ще й додому повернув. Ось чого їй, питається, вдома не живеться? Принца шукає? Знайде на свою голову…
Віктор слухав сусіда і думав:
– Може, він і правий. Що це змінює? Таня ніколи не погодиться на такі заходи.
Доведеться змиритися…
