– Ліза, ти будеш каву чи чай? – спитав Вітя дружину, зазираючи у спальню.
Розвалившись на ліжку і обклавшись подушками, Ліза невдоволено сказала:
– Ти ж знаєш, що вранці я не п’ю чаю. Кава, звісно.
– Зараз зроблю, – покірно кивнув Віктор. – А ти не лежи довго, вставай, бо на роботу запізнишся.
Ліза кинула подушку, але та не долетіла.
– Іди давай! – гукнула вона.
І тільки-но Вітя зник за дверима, пробурмотіла собі під ніс: – Нероба.
Але робити нічого, справді треба вставати. Ліза працювала бухгалтеркою у великій рекламній компанії. Строге начальство не любило, коли підлеглі запізнювалися навіть на хвилину.
Невдоволено бурмочучи, Ліза вилізла з м’якого і затишного ліжка і попрямувала в душ. Віктор на кухні тим часом готував вівсяну кашу.
– Канапки ще мені зроби, з помідором і сиром, – наказала Ліза. – Тільки довго в мікрохвильовці не грій, а то вийдуть розплавлені.
Вітя кивнув головою.
Стоячи під струменями гарячої води, Ліза думала: чому її Вітя такий ніякий? Ну хіба може чоловік на шостому десятку бути таким?
«Розбалувала я його, – дійшла висновку Ліза. – Багато дозволяла, ось він на шию і сів. Коли слабий був, я навшпиньки навколо Віті бігала. А він звик до хорошого і тепер зовсім розлінився».
Віктор не працював майже рік. На заводі втратив здоров’я, а потім довго ходив по лікарях. Ліза тоді злякалася, що чоловікові діагностують щось недобре. Але обійшлося, нічого серйозного.
У свій цех Вітя вже не повернувся, влаштувався вдома. Виклав в інтернеті оголошення, де пропонував послуги “майстра на всі руки».
Іноді виїжджав до клієнтів: кому шафу зібрати, кому пральну машинку полагодити, а кому і полицю причепити. Заробляв рідко, але бувало непогано. Лізу такий формат роботи не влаштовував, але потихеньку вона змирилася.
На кухні смачно пахла кава. Чоловік у старому фартуху з жовтими курчатами накривав на стіл.
– Що за нісенітниця! – пирхнула Ліза. – Навіщо ти цей мотлох старий вдягнув?
– А мені подобається, – усміхнувся Вітя, підсуваючи їй ближче цукор. – Пам’ятаєш, ти мені його на нашу п’ятирічну річницю подарувала?
– Викинути цей фартух давно пора. Навіщо барахло зберігати?
– Лізонько, у тебе поганий настрій? – співчутливо спитав Вітя. – Чи щось трапилося?
– Ти трапився на мою голову! – раптом розізлилася Ліза.
Вітя з його вічною посмішкою, повільними рухами та неквапливою ходою сьогодні дратував більше, аніж зазвичай. – Втомилася я так жити!
– Як? – здивувався він.
– Як ми зараз живемо!
– А що тебе не влаштовує? Розкажи, давай розберемося.
Вітя був готовий вислухати всі претензії, але Ліза, кинувши погляд на годинник, відставила тарілку з недоїденою кашею, швидко встала зі стільця і вийшла в коридор взутись.
– Нема часу з тобою розмовляти, я запізнююся! – сказала вона через плече. – Поки мене не буде, попери фіранки й постільне. На вечерю я хочу лазанью.
Вітя провів дружину сумним поглядом. Коли за ними зачинилися двері, він зітхнув і повернувся на кухню, щоб прибрати зі столу.
А Ліза поспішала працювати. До офісу всього три зупинки на метро. Вона сиділа і думала про те, що їхні стосунки з Вітею треба закінчувати.
«Пройшло кохання, – звучали в голові слова. – Я ще молода, мені почуття потрібні, емоції. З Вітею нас уже нічого не пов’язує. Син зрозуміє, він дорослий. А я собі іншого чоловіка знайду».
Лізі було сорок чотири роки, її чоловікові п’ятдесят два. Різниця не дуже велика – у молодості, коли одружувалися, вона зовсім не відчувалася. Але зараз Ліза відчувала, що її з Вітею ніби розділяють десятиліття. Двадцять років шлюбу тиснули, іноді хотілося, щоб їх зовсім не було.
Чоловік сильно здав після своєї недавнього нездужання, посивів, став менш активним, небагатослівним і більше не мріяв про подорожі. Став більше цінувати здоровий сон, хорошу книжку і спілкування з сином, який жив окремо. Зміни в ньому не подобалися Лізі, вона хотіла бачити чоловіка таким же ж енергійним, як і раніше.
Сама вона у сорок чотири виглядала на тридцять п’ять. Стежила за зовнішністю, двічі на тиждень ходила в басейн і навіть полюбила модний у молоді оверсайз – треба сказати, він справді їй пасував.
Їй здавалося, що перед нею все життя, сповнене нових вражень і пригод. І тільки Вітя все псує, не дає зітхнути на повні груди і розкрити крила.
В офіс Ліза встигла, пройшла через прохідну за п’ять хвилин до початку робочого дня. Коли вона вмикала ноутбук, до неї підійшла колега Іра.
– Лізо, ти бачила нашого нового юриста?
– Ні. А він сьогодні має прийти?
– Вже прийшов. Спочатку у директора в кабінеті сидів, тепер по офісу ходить.
Як тільки вона це сказала, до них у кабінет зайшла, сміючись, начальниця відділу кадрів Олена Павлівна, а разом із нею високий незнайомий чоловік.
– Дівчатка, прошу знайомтеся, – почала Олена Павлівна. – Це наш новий співробітник Михайло Андрійович. З цього дня він працює у юридичному відділі.
– Ну, треба ж, сама начальниця до нас юриста привела, – прошепотіла Іра Лізі на вухо.
Але Ліза її не чула – вона округливши очі дивилася на Михайла. Це ж Мишко – її колишній однокурсник з інституту і перше кохання!
Ліза навчалася на економічному, а Мишко на юридичному, вони часто стикалися один з одним у коридорах та спільних компаніях. Лізі тоді відразу сподобався веселий, дотепний хлопець. Вона мріяла, що одного разу він зверне на скромну приятельку увагу, подарує лагідний погляд блакитних очей і запросить у кіно… Але ось тільки Мишко був уже зайнятий – поряд з ним постійно крутилася невисока блондинка Рита, і його блакитні очі завжди дивилися тільки на неї.
Ліза відмели у бік спогади і ввічливо привіталася з Михайлом, як і інші. Той ніяк не дав зрозуміти, що вони знайомі, мабуть, не хотів бентежити її перед колегами. Але по очах було видно – впізнав.
Трохи згодом, впоравшись із терміновою роботою, Ліза пішла до Мишка. Знайшовши в його кабінет, вона обережно постукала у двері і, отримавши дозвіл, зайшла.
– Лізо! – Мишко ступив уперед, щоб обійняти давню знайому. – Скільки років!
– Ой, навіть не нагадуй, – захихотіла Ліза. – З випуску не бачились. Ти куди зник?
– За кордон поїхав. Батьки по роботі, а я за компанію. Нова країна, сама розумієш, закрутилося. І одружився там, троє дітей тепер. Дочка моїм шляхом пішла, теж на юридичному вчиться.
Серце Лізи стрепенулося. Ні, вона, звісно, не думала, що такий цікавий чоловік, як Мишко, буде до сорока років у холостяках сидіти. Але все так несподівано…
– А ти сама як? Одружена? – хитро поцікавився він. І Лізі здалося, що від її відповіді залежить їхнє майбутнє.
– Поки що одружена, – байдуже кивнула вона. – Але розлучатися буду.
– А що так? Проблеми? – поспівчував Мишко.
– Та ще й які! Чоловік не працює, вдома цілими днями сидить. Поспілкуватися з ним нема про що, навіть новини не дивиться, не в курсі, що у світі відбувається. Іноді ніби різними мовами говоримо, – поскаржилася Ліза.
– О, таке в кожному шлюбі буває. Навіть ми із дружиною через труднощі проходили. Складно це все.
«Проходили? А тепер не проходять? Значить, розлучилися? Якщо все складно у них», – гарячково думала Ліза, наповнюючись внутрішньо радістю. Як же ж добре, що Мишко в її житті з’явився! Може, в них щось і тепер вийде? Хотілося б у це вірити.
Повернувшись додому, Ліза посварилася з чоловіком за непопрасовану після прання постільну білизну. І, із задоволенням з’ївши смачну лазанью, раніше лягла спати, щоб зранку вистачило часу зробити гарну зачіску.
А Віктор до пізньої ночі читав книжку. Йому було прикро, що дружина з ним сьогодні практично не розмовляла, на запитання відповідала однозначно. Він розумів, що між ними з кожним днем збільшується безодня, але зробити з цим нічого не міг. Ліза була головною в їхній сім’ї, і все залежало від неї.
Наступного дня на роботі Ліза знову прийшла в кабінет до Михайла. І наступного дня теж. А поверталася на своє місце з червоними щоками, блискучими очима та посмішкою до вух.
Вона ходила до приятеля так часто, що колега Ірина це помітила і підійшла поговорити.
– Що ти маєш з начальником юридичного? – спитала в лоба.
Здивувавшись, Ліза відповіла:
– Ми давні знайомі, навчалися в одному інституті.
– І що це привід фліртувати з ним? – строго запитала Іра.
– Який флірт, ти чого?! Просто спілкуємося, минулі часи згадуємо, жартуємо. І взагалі, тобі яке тобі діло?
– Лізо, некрасиво. У нього дружина є, вони люблять один одного.
– Ти помиляєшся, – нервово засміялася Ліза.
Адже Михайло сам їй казав, що у них з дружиною були труднощі, а зараз все складно. Та й чи одружений чоловік так мило зі знайомою жінкою спілкуватиметься, компліменти казатиме і її роботу хвалитиме? Давно виставив би з кабінету. Бреше Ірина все!
– А ось і ні, – насупилась Іра. – Я вчора в ресторані була з подругою, а через два столики від нас Михайло Андрійович з дружиною сидів. Дивились закоханими очима, один на одного з ложечки годували. Ще він їй руку поцілував! А на пальці обручка блищала.
– Бач ти, – підібгала губи Ліза.
Сперечатись із колегою не хотілося, тим більше крити було нічим. Та жінка в ресторані, може, й не дружина зовсім, а сестра якась двоюрідна. А якщо коханка? Думати про це не хотілося.
На роботі вдалося зайняти голову справами. Але дорогою додому голова гула від думок.
– Лізо, будеш їсти? – зустрів її чоловік, збираючись одягати той самий фартух з курчатами.
Знову цей фартух!
– Викинь цей мотлох, я кому сказала! – вигукнула Ліза, вихоплюючи у Віті фартух. – Бачити не можу цих курчат!
– Лізонько, ти чого? – Вітя злякано зробив крок назад. – Ти чого така зла? На роботі щось не виходить?
– Розлучення я хочу, розлучення! – сказала Ліза і заплющила очі. – Не люблю я тебе, навіть більше скажу – ти нервуєш мене! Толку від тебе ніякого! Навіть у ресторан мене не можеш зводити!
– Якщо хочеш, то давай сходимо, – пробурмотів Вітя. – На сусідній вулиці кафе відкрилося. Сусід каже, що там смачні сирники.
– Фу, сам їж таке! – вигукнула Ліза. Вона пішла на кухню, кинула у відро для сміття нещасний фартух і закрилася в спальні.
Віктор ще трохи постояв на місці, ніби чогось чекав. А потім дістав з відра зім’ятий фартух. Він дбайливо погладив долонею майже вицвілих курчат.
Коли на їхню п’яту річницю Ліза урочисто вручила йому фартух, то сказала, що курча з бантиком – це вона, а той, що з краваткою – це Вітя. І щоб чоловік ретельно беріг подарунок і стежив, щоб із курчатами нічого не сталося. Це було так до смішного зворушливо, що Вітя досі пам’ятав той момент, вважаючи його одним із найкращих у їхньому сімейному житті.
А зараз Ліза не хоче з ним розмовляти і хоче розлучення. Віктор зітхнув. Значить, втомилася, і треба дати їй відпочити від його присутності.
Вранці Ліза одразу поїхала на роботу, не стала снідати. А Вітя, схоже, спав у вітальні – у спальні його вночі точно не було. Ну і добре, хоч очі не муляє.
В офісі Ліза трохи охолонула, стала посміхатися колегам. Як завжди, на початку робочого дня пішла привітати Мишка.
– Тук-тук, можна? – зазирнула вона в його кабінет.
– Заходь, Лізо.
Ліза прикрила за собою двері, хотіла вже сказати якийсь жарт, як раптом її увагу привернула фотографія у рамці на столі. Заінтригована, вона підійшла ближче і застигла. З фото на неї дивилися щасливий Мишко і кучерява жінка, яка посміхалася.
– Мишко, а це хто? – тицьнула пальцем на фото Ліза.
– Моя дружина, – незворушно відповів він. – Марія. Сумую тут за неж, тож вирішив фотографію принести.
Ліза розгубилася. Яка ще дружина? Адже Михайло до неї інтерес проявляє, кавою пригощає…
– Але ж ви розлучилися, у вас проблеми і все складно, – пробурмотіла вона, пригадуючи їхню першу розмову.
Михайло насупився.
– Хто тобі таку нісенітницю сказав? Ми не розлучалися. А проблеми були, але давно. Ми до сімейного психолога походили і все вирішили.
Ліза відкрила рота, щоб щось сказати, але Мишко її зупинив.
– До речі, ти казала, що у вас із чоловіком теж не все гладко? Давай контакти фахівця дам? Добре розбирає навіть найважчі випадки.
Ліза позадкувала до дверей. Залишатися у кабінеті Михайла більше не хотілося. Розмовляти з ним також. І взагалі бачити його…
– Вибач, іншим разом. Робота чекає.
– Ну, бувай, – Мишко посміхнувся їй і повернувся до шафи з документами.
«Яка ж я нерозумна! – думала Ліза, обхопивши голову руками. – Повелася, як школярка! Сором який! Добре, що у коханні йому не зізналася. І Мишко теж хороший – дружина є, а він мені очима блискає. Чи не блискав? Не можу зрозуміти! Більше до нього в кабінет не прийду».
Ліза то звинувачувала себе за нездогадливість, то сварилася до Михайла за всі ці жартики-компліментики. Але ясно було одне – жодних стосунків у неї із цим чоловіком не вийде.
Знесилена від денних переживань, Ліза повернулася додому ввечері. Квартира зустріла її тишею. Зазвичай Віктор чекав її біля дверей, але сьогодні його не було видно.
Дивно. Зазвичай, якщо чоловік збирався їхати до замовника на роботу, то попереджав і навіть надсилав адресу на випадок, якщо щось станеться. Але повідомлень від нього не було…
Ліза роззулася і пройшла на кухню. Чисто і порожньо, на столі немає посуду, а на плиті каструль та сковорідок.
Чомусь стало незатишно, холодно, і Ліза зіщулилася.
Після важкого дня так хотілося з’їсти щось гаряченьке, випити філіжанку ароматного чаю. З Вітею хоч і не обговориш останні світові новини, але присутність чоловіка якось заспокоювала, нехай і частенько дратувала. Куди ж він подівся?
У спальні на подушці лежав аркуш паперу. Там було щось написано. Це був почерк Віктора.
Ліза взяла листок і застигла від прочитаного.
«Лізонько, я зрозумів, що ти хочеш зі мною розлучитися. Якщо ти так вирішила, то відмовляти тебе я не буду. Вибач, що був таким поганим чоловіком. Бажаю тобі щастя у новому житті. Чекатиму документів на розлучення. Поки що поживу у сина».
А внизу йшла приписка:
«Вечеря в холодильнику, розігрій у мікрохвильовці».
Розлучення? Яке розлучення? Та мало що вона на емоціях сказала!
Ліза взяла телефон і набрала номер чоловіка.
– Вітю, ти у Славка? Передавай йому привіт і швидко їдь додому. Нема чого хлопця обмежувати, він однокімнатну орендує. Розлучатися надумав? Документи чекаєш? Не дочекаєшся.
– Але ж ти сама сказала…
– Нічого не знаю, повертайся додому! Чекаю, – Ліза скинула виклик і втомлено відкинулася на спинку стільця, думаючи про те, що завтра візьме у Мишка номер того психолога.
Трохи посидівши, вона розігріла в мікрохвильовці свою улюблену лазанью, поїла і вже було зібралася йти в спальню…
Але тут її погляд зупинився на фартуху з курчатами, що висів на гачку.
Підкоряючись незрозумілому пориву, вона одягла його й почала мити посуд.
А коли через годину Віктор повернувся додому, то на столі на нього чекала тарілка з гарячою вечерею та ароматний чай…
