Життєві історії

Михайло вийшов з квартири, щоб винести сміття. Тільки-но чоловік спустився на поверх нижче, як натрапив на сусідку, яка нещодавно переїхала у цей будинок. – Вибачте, ви ж мій сусід? – з посмішкою запитала сусідка. – Так, – кивнув Михайло. – Доброго дня, мене Аліна звуть, – продовжила жінка. – Михайло, – представився він. – Дуже приємно, – щиро промовила дівчина. – Михайле, у мене до вас дуже нестандартне прохання. – І яке ж? – поцікавився Михайло. – Навіть соромно про таке просити, але вибору нема, – загадково сказала Аліна, на хвилину замовкла, зібралася з духом і виклала своє прохання чоловіку. Михайло вислухав сусідку і застиг від почутого

Михайло одразу помітив нову сусідку. Хоча, мабуть, не було жодного чоловіка в будинку, хто б не звернув уваги на Аліну.

Аліна була надзвичайно гарна. Красива фігура, довге, пшеничне волосся. Веснянки на засмаглому обличчі тільки надавали їй шарму. Але найкрасивішим у її зовнішньому вигляді була посмішка. Щира, промениста.

Аліна одразу підкорила всіх своєю доброзичливістю та якоюсь внутрішньою чарівністю. Незважаючи на те, що всі чоловіки вважали її гарною, їхні дружини не ревнували. Тому що й їм Аліна припала до душі. Добра, чуйна. Не було в ній ні краплі брехні чи лицемірства.

Але на відміну від більшості представників чоловічої статі в їхньому будинку, Михайло був вільний. І Аліна, звичайно, йому дуже сподобалася.

Дивлячись на неї, він думав, який чоловік їй сподобався б? Кого вона бачить поруч із нею?

А потім дивився на себе в дзеркало і важко зітхав.

Ні, зовнішність Михайла не була відразливою або якоюсь некрасивою. Він був звичайним. І якщо Аліну можна було б сміливо поставити на перше місце в рейтингу мешканців їхнього будинку, то Михайло бовтався б десь наприкінці. Нижче за нього був би, мабуть, Віктор Семенович, старенький із вісімдесят четвертої, та Петро Сергійович, вічний буркотун із шістнадцятої.

Мама завжди казала Михайлу, що найпривабливішим у чоловіка є розум. Що розум – це те, що зробить його популярним та затребуваним серед жінок.

Але йшов час, і Михайло починав думати, що мама десь помилилася. Він був справді розумний. Сам вступив до університету, став професійним програмістом. Працював у великій компанії, і зарплата у нього була більша, ніж велика. Михайло навіть сам купив цю квартиру без жодних іпотек та кредитів.

Та ось тільки не стояла за ним черга з жінок. Звичайно, ті, хто його знав, захоплювалися його розумом, цілеспрямованістю, начитаністю та багатим внутрішнім світом. Але, щоб усе це зрозуміти, треба дізнатися людину. А симпатичні жінки, до яких Михайло сміливо зарахував Аліну, не поспішали дізнаватися його ближче. Все ж таки, недарма кажуть, що зустрічають по одягу. А у випадку Михайла, за зовнішніми даними.

Він не був спортивним. Його зачіска не претендувала на вивіску перукарень. Одягався він зі смаком, але, на жаль, його смак відрізнявся від смаку більшості. Вважав за краще Михайло сині, як вечірнє небо джинси, вільні сорочки чи прості футболки. І цей одяг не підкреслював його фігуру, швидше, робив її безформеною.

Декілька років тому Михайло навіть спробував змінити свій імідж, звернувся до модного стиліста. І коли він глянув на себе у дзеркало після роботи професіонала, то ахнув. Викинув увесь одяг, що вибрав йому стиліст, і вирішив, що краще залишатися собою, ніж щоразу здригатися, проходячи повз дзеркало.

Але тепер, коли поверхом нижче жила прекрасна Аліна, Михайло думав про те, що, може, даремно він свого часу не довірився тому дивному типу із сережкою у вусі? Може, Аліна помітила б його серед юрби мешканців?

Заговорити із сусідкою Михайло соромився. Вона майже богиня, а неправильно це, звертатися простому люду до таких істот. Але якось Аліна заговорила з ним сама. Точніше, звернулася із проханням.

– Вибачте, ви ж мій сусід? – з посмішкою запитала вона.

Михайло відчув, як язик у роті став якимсь важким і нерухомим.

Але він зібрався.

– Так, здравствуйте, – пролепетав Михайло, думаючи, чому він сьогодні не вдягнув чисту футболку? Ох вже ця зручна віддалена робота! І треба було Аліні звернутися до нього, коли він, не зрозумій у чому, пішов викидати сміття?

– Доброго дня, мене Аліна звуть.

– А мене Михайло.

– Дуже приємно, Михайле, – навіть ніби щиро промовила дівчина. – Михайле, у мене до вас дуже нестандартне прохання.

Здавалося, Аліна була трохи збентежена. А Михайло собі вирішив, що б вона не попросила, він все виконає. Навіть якщо це здаватиметься неможливим.

– Звісно, ​​я з радістю допоможу!

Михайлу навіть здалося, що він зростом вище став, коли промовив цю фразу.

– Розумієте, мені завтра мають привезти нову кухню… І так вийшло, що доставка саме в обід, а я в обід маю на співбесіду їхати, ніяк пропустити не можу! І час доставки змінити не можу, мені лише наступного тижня запропонували. А я, чесно кажучи, дуже втомилася жити без кухні.

Михайло кивав у такт словам Аліни, не особливо в них вслухаючись. Кухня, доставка, співбесіда… Ось начебто він справді розумний, а воєдино інформацію поєднати не може.

– А я вас часто вдень бачу, ви з дому працюєте?

– Так, – коротко відповів Михайло. Хотів ще щось додати про свою круту роботу, але вирішив, що не варто видавати багато інформації у першій розмові.

– Чудово! Чи не могли б ви завтра прийняти кухню? Ви мене дуже виручите! Вантажники все занесуть, вам треба буде тільки відчинити їм двері.

Звісно, ​​Михайло міг це зробити! А ще це означало, що він матиме номер Аліни. Заради цього він готовий сидіти під її дверима скільки треба.

На цьому й домовились. Аліна залишила ключі Михайлу, попросила сильно не сварити її за безлад, мовляв, вона ще толком нічого зібрати не встигла, а ще довго йому дякувала.

Михайло навіть заснути сьогодні не міг. Йому так сподобалося бути тим, хто допомагає цій дівчині. І, як знати, може її подяка переросте у щось більше…

Від таких думок сон пішов геть. Тому майже до ранку Михайло крутився в ліжку, а вже о восьмій скочив на ноги. Раптом доставка раніше приїде.

Опівдні Аліна зателефонувала Михайлу. По телефону її голос здавався ще мелодійнішим, Михайло аж заслухався. Через п’ять хвилин він спустився на поверх і запустив вантажників. Михайло узяв на себе сміливість ще й усе перевірити. А раптом щось ламане привезуть? Але, здавалося, все було гаразд.

Коли Аліна повернулася, заскочила до Михайла за ключами. А ще принесла йому невеликий тортик, так би мовити, на подяку за допомогу.

Як же Михайло був гордий собою, що не розгубився, і тут же запропонував випити чаю з цим тортиком. І Аліна погодилася.

– Насправді, дарма я тебе смикала, – зітхнула Аліна. – У результаті збирач зможе зібрати кухню тільки наступного тижня. Ще тиждень щонайменше жити на коробках.

Так, Михайлу сподобалося бути лицарем. І він хотів, щоб Аліна і надалі захоплювалася ним. Тому він ляпнув, не подумавши:

– То давай я все зберу!

– Правда? Господи, Михайле, я буду тобі дуже вдячна! А техніку зможеш підключити?

– Зможу!

Коли Аліна щаслива пішла себе, Михайло зрозумів весь розмір проблеми. Він не те, що кухню ніколи не збирав, навіть жодної тумбочки не зібрав! А техніка? Він пральну машинку вчився кілька днів вмикати. У результаті махнув, виставив один режим, і на ньому все і пере, починаючи зі шкарпеток і закінчуючи кросівками.

Так, він розуміється на програмах, комп’ютерах тощо. Але це зовсім інше! Він же не зможе підключити посудомийну машину! А якщо і зробить, то неправильно. Ще й затопить всю нову кухню Аліни.

Михайло впав у паніку. Але швидко заспокоївся. А хто йому заважає звернутись до професіонала? Під якимось приводом вижене Аліну з дому, а поки її немає, кваліфікований майстер все зробить.

Наступну годину Михайло шукав того самого майстра. І знайшов. Залишилося лише: якось вигнати Аліну. Тому що зізнаватись у тому, що чоловік із Михайла такий собі, він не хотів.

Але й не довелося. Аліна сама сказала, що втомилася дуже від шуму, і запитала, чи не проти Михайло, якщо вона буде відсутня. Михайло так радісно закивав, що комусь це здалося б дивним. Але тільки не Аліні.

Майстер прийшов наступного дня. Поки Аліна була вдома, Михайло з розумним виглядом розкладав різні викрутки, розпаковував шафи, ходив з кута в кут. І як тільки Аліна пішла, Михайло покликав майстра.

Звичайно, він хотів все контролювати, але його справжня робота так нікуди й не поділася. Тому через годину Михайло пішов до себе, залишивши майстра наодинці з кухнею.

А Аліна, погулявши дві години, раптом подумала, що повелася дуже некрасиво. Вона і справді була гарною дівчиною, дуже відповідальною та сумлінною. І те саме сумління зараз у ній зіграло. Михайло виявився таким люб’язним, працює зараз із її кухнею. А вона замість того, щоби йому допомагати, просто пішла.

Аліна подумала, що так не можна робити. Тому вирішила, що потерпить вона ще трохи галасу, зате чимось допоможе Михайлу.

І як же вона здивувалася, коли увійшла до себе в квартиру і виявила в ній якогось чоловіка та частину зібраних шаф.

– Здрастуйте, а ви хто? – запитала Аліна.

– Так це… я майстер.

– А де Михайло?

– А він пішов до себе, сказав, що йому працювати треба.

Далі майстер продовжив свою справу, не зважаючи на здивовану Аліну. Вона хотіла піднятися до Михайла і спитати, що відбувається, але потім вирішила не робити цього. Мабуть, він сам прийде.

Власне, так і сталося. Розібравшись із основними справами по роботі, Михайло спустився на поверх нижче, щоб подивитися, як просувається збирання меблів. І натрапив на Аліну.

– Привіт, – сказав він, намагаючись щось вигадати.

– Привіт. А чому ти не сказав, що когось найняв? Це ж дорого.

– Розумієш, тут така річ…

Ось десь Михайло кмітливий, а в стресових ситуаціях одразу губиться. Як зараз, наприклад, коли треба було вигадати гідну причину, а в голові вітер гуляє.

Довелося говорити, як є, бо пауза затяглася до непристойності.

– Розумієш, Аліно, я запропонував тобі допомогу, бо й справді дуже хотів допомогти. Але насправді я не вмію збирати меблі. І тим більше підключати таку складну техніку.

– Тоді навіщо ти запропонував? – з усмішкою спитала дівчина. – Я б зачекала на збірку.

– Просто… Мені так подобалося спілкуватися з тобою. Хотів здаватися кращим у твоїх очах.

Аліна засміялася. Але не прикро, а якось по-доброму. Навіть Михайло усміхнувся.

– Ти чудовий. І неважливо, чи вмієш ти збирати меблі чи ні. Я, наприклад, зовсім не вмію готувати. І що з того?

– Правда? А я смачно готую?

– Знову вигадуєш? Замовиш їжу з ресторану? – пожартувала Аліна.

– Ні, це правда. І давай, я запрошу тебе до себе на вечерю. Сьогодні навряд чи кухню встигнуть зібрати до кінця.

– Я тільки за.

Через тиждень Михайло виходив з під’їзду, розуміючи, що всі чоловіки дивляться на нього заздрісним поглядом. І це не тому, що він такий крутий, просто він тримає за руку найкрасивішу дівчину на планеті. І цій дівчині, як виявилося, зовсім не важливо, що Михайло не полагодить розетку і не збере шафу. Як і йому байдуже, що Аліна максимум може розігріти їжу або зробити яєчню.

І він навіть досі не зовсім розуміє, що ця чудова дівчина у ньому знайшла. Але з її появою в житті Михайла він і сам, начебто, почував себе привабливіше. Може, й мала рацію мама, зовнішні дані – це не головне. Треба просто дочекатися тієї, яка тебе полюбить за те, що ти такий, який є.

Вам також має сподобатись...

– Олено, уявляєш, Вадим пішов від дружини, – несподівано повідомила подрузі Вероніка. – Невже? Не чекала… Скільки він тебе годував обіцянками? – запитала Олена. – Чотири роки, – тихо відповіла Вероніка. – Дивно… Я була впевнена, що він свою дружину ніколи не покине. Тільки щось я не бачу радості у твоїх очах. Ти ж так мріяла, що ви разом будете, – Олена подивилася на подругу. – Мріяла…, – повторила Вероніка. – Так в чому справа? Чого засмучена? – не зрозуміла Олена. – Він не до мене пішов, Олено! – Вероніка розплакалася. – А до кого? – Олена здивовано дивилася на подругу, не розуміючи, що відбувається

Ганна приготувала вечерю і пішла гукати чоловіка до столу. – Руслан, йди…, – сказала жінка  зайшовши в кімнату і зупинилася, помітивши, що чоловік розмовляє по телефону. За декілька хвилин чоловік закінчив дзвінок. – Ходімо вечеряти, – продовжила Ганна. – Ганно, я розмовляв з мамо, – раптом сказав Руслан. – І як справи в Тамари Миколаївни? – поцікавилася дружина. – Кохана, мама хоче у нас пожити, – опустивши очі сказав чоловік. – В сенсі? У неї ж є своя квартира? – не зрозуміла Ганна. – Більше нема! – несподівано додав Руслан, важко видихнув і все розповів дружині. Ганна вислухала чоловіка і ахнула від почутого 

Валентина розставила тарілки на святковому столі, постійно поглядаючи на годинник. А якже ж?! Сьогодні у них з чоловіком річниця весілля. Через півгодини мали прийти родичі чоловіка. – Миколо, ти не бачив мою парадну скатертину? Ту, з вишивкою, – гукнула Валентина до чоловіка. – Подивися в нижній шухляді комода, – озвався Микола. Валентина тільки-но відкрила шухляду, як у двері подзвонили. Жінка кинула погляд на годинник – до приходу родичів залишалася ще година. – Хто б це міг бути? – подумала вона і пішла відкривати. Валентина відкрила вхідні двері і застигла від побаченої картини

Ліза з чоловіком і маленькою донечкою тимчасово жили в свекрухи. Вони робили тим часом у себе ремонт… Якось Ганна Леонідівна зайшла в кімнату, коли Ліза якраз перестала годувати доньку і обережно вкладала її в колиску. – Я поговорити з тобою хотіла, Лізочко! – заявила жінка. – Ну, давайте поговоримо! – усміхнулася дівчина. – Тобі на роботу пора виходити! – раптом сказала свекруха. – Досить уже сидіти на шиї мого сина! А внучечку, ти не переживай, я сама буду виховувати. Я звільнятимуся. Досить уже мені працювати. Ліза оторопіла. Вона не змогла сказати ані слова від такої заяви