Віра припаркувала машину біля акуратного будинку й подивилася на годинник – вона приїхала раніше за призначений час.
В останній момент вона вирішила зробити сестрі Наталі сюрприз, купивши її улюблений чорничний пиріг.
Діставши із сумочки дзеркальце, Віра критично оглянула своє відображення.
У свої п’ятдесят вона виглядала гідно – сивина тільки злегка торкнула скронь, а зморшки навколо очей з’являлися тільки коли вона посміхалася.
Сьогодні вона особливо ретельно підібрала вбрання: темно-синя сукня, яку так любив Віктор, сережки з перлинами – подарунок сестри на сорокаріччя.
Від думок про чоловіка вона насупилася. Останні місяці щось між ними змінилося. Віктор став затримуватись на роботі, з’явилися якісь термінові відрядження, а головне – він ніби віддалився, збудував невидиму стіну між ними.
Віра відганяла від себе неприємні думки, списуючи все на кризу в стосунках. Зрештою, двадцять п’ять років шлюбу – чималий термін.
Взявши коробку з пирогом і сумочку, вона попрямувала до будинку.
Наталя переїхала сюди тільки місяць тому, після розлучення з чоловіком.
– Нове життя – нове місце! – сказала вона тоді по телефону.
Віра пам’ятала, як сестра захоплено описувала простору вітальню з великими вікнами й затишну кухню. Тепер нарешті можна буде все побачити на власні очі.
Підійшовши до дверей, Віра дістала ключ, який Наталя передала їй “про всяк випадок” через спільну подругу. Вхідні двері легко відчинилися. У будинку була напівтемрява – штори були закриті, створюючи таємничу атмосферу. Звідкись чулася тиха музика.
– Наталю?! – тихо покликала Віра, заходячи в коридор.
Відповіді не було, але з вітальні чулися приглушені голоси.
Усміхаючись, Віра попрямувала на звук, відчуваючи, як зрадіє сестра її несподіваному візиту.
Вона вже відкрила рота, щоб гукнути, що вона тут, як раптом застигла на порозі вітальні…
Коробка з пирогом вислизнула з рук і опинилася на підлозі.
В першу секунду Віра подумала, що в неї потемніло в очах.
На дивані, в романтичній напівтемряві, яка освітлювалася тільки мерехтінням свічок, сиділи двоє.
Наталя, її молодша сестра, затишно вмостилася в обіймах чоловіка, поклавши голову йому на плече.
Цим чоловіком був…
Віктор! Її чоловік!
На журнальному столику стояла майже порожня пляшка дорогого ігристого – того самого, що Віктор завжди купував для особливих випадків.
Два келихи, залишки десерту, тьмяне світло – все говорило про романтику моменту.
– Сюрприз… Так? – голос Віри пролунав незвичайно спокійно, майже механічно.
Наталя різко відсахнулася від Віктора, її обличчя побіліло.
– Віро, я…– почала Наталя, але слів не було.
Віктор повільно встав з дивану. Його зазвичай впевнене обличчя було сповнене вини й страху. Він виглядав як школяр, який нашкодив і його спіймали.
– Не треба нічого казати, Наталю, – сказала Віра. – Тепер я розумію, чому ти так наполягала на тому, щоб зустрітися саме о шостій. Боялася, що я заставу вашу маленьку… Ідилію?
Всі ці місяці дивної поведінки Віктора раптом набули сенсу. Пізні повернення додому, таємничі дзвінки, після яких він виходив до іншої кімнати, відрядження до тих самих міст, де нібито проходили конференції у Наталі. Як вона могла бути такою сліпою?
– Це не те, що ти думаєш,– почав Віктор, роблячи крок уперед, але Віра зупинила його.
– Правда? А що я маю думати, Вітю? Що ви тут щось обговорюєте? Чи, може, плануєте мій день народження? – її голос був сповнений іронією. – До речі, скільки часу ви… Плануєте?
Наталя встала з дивану, нервово обсмикуючи сукню.
– Пів року, – прошепотіла вона, не підводячи очей. – Віро, я знаю, це не можна пробачити…
– Пів року, – луною відгукнулася Віра, сідаючи в крісло. – Значить, коли ти плакала на плечі після розлучення, розповідаючи, як тобі самотньо… Ти вже була з ним?
Віктор метнувся до шафки, дістав склянку:
– Давай поговоримо спокійно. Хочеш ігристого?
– О, тепер ти пропонуєш мені? – Віра розсміялася, але сміх більше скидався на плач. – Як шляхетно з твого боку, любий.
Вона окинула поглядом вітальню і тепер помітила деталі, які спочатку пропустила.
Чоловічий жакет на спинці стільця – вона подарувала його Віктору на минуле Різдво.
Фотографія на каміні, де вони втрьох – вона, Наталя та Віктор – посміхаються на фоні моря.
Торішня відпустка. Вже тоді щось робилося за її спиною?
– Я завжди знала, що ти заздриш мені, Наталко, – тихо сказала Віра. – З дитинства. Моїм лялькам, моїм оцінкам, моїм хлопцям… Але я ніколи не думала, що ти зайдеш так далеко.
– Це не заздрість! – вигукнула Наталя. – Ми… Ми просто покохали один одного.
– Покохали? – Віра встала, підійшла до сестри впритул. – А моє кохання, моя довіра – це ви куди поділи? У той самий кошик, де ховали свої секрети?
Віктор спробував стати між ними:
– Віро, послухай…
– Ні, це ви послухайте, – її голос став жорстким. – Двадцять п’ять років шлюбу, Вітю. 15 років дружби, Наталю. І весь цей час я думала, що я знаю вас. Яка ж я була нерозумна.
Віра повільно підійшла до столика, взяла недопитий келих і випила його одним ковтком.
– Знаєш, що найцікавіше, Наталко? Я їхала сюди, щоб поділитися з тобою своїми страхами. Хотіла порадитись, як врятувати шлюб. Думала, може я щось роблю не так.
Наталя смикнулася:
– Віро, я не хотіла… Все просто сталося…
– Просто сталося? – Віра поставила келих. – Ти випадково опинилася в ліжку мого чоловіка? Чи, може, спіткнулася і опинилася в його обіймах?
Віктор ступив уперед:
– Припини, ти робиш неприємно…
– Я роблю? – Віра розвернулася до нього. – А ти, значить, ощасливив усіх? Вирішив, що однієї сестри мало, то треба спробувати другу?
В кімнаті запала важка тиша. Тільки цокання годинника відміряло секунди цього всього мороку. Віра подивилася на свою обручку – простий золотий обідок, який вона не знімала чверть століття. Поволі стягнула її з пальця.
– Ось що, – вона поклала обручку на столик. – Можете залишити собі це. Як і решту, що ви в мене забрали.
– Віро, будь ласка… – голос Наталі тремтів. – Давай поговоримо.
– Про що? Про те, як ви планували мені розповісти? Або про те, як сміялися за моєю спиною? – Віра попрямувала до виходу. – Знаєте, я навіть вдячна, що прийшла раніше. Хоча б не довелося вислуховувати ваші жалюгідні виправдовуння за святковою вечерею.
…Минуло три місяці.
Віра сиділа у своїй новій квартирі, переглядаючи документи про розлучення. Все виявилось простіше, аніж вона думала – Віктор не сперечався, погодився на всі умови. Може, совість прокинулася, а може, просто хотів якнайшвидше закінчити це все.
Телефон завібрував – чергове повідомлення від Наталі. Їх назбиралося вже більше десятка, всі непрочитані:
«Пробач мені…»
«Я знаю, що таке важко пробачити…»
«Можемо ми хоча б поговорити?»
Віра відкрила останнє:
«Сестро, я не можу так жити. Мені не вистачає тебе. Будь ласка, дай мені шанс все пояснити…»
Посміхнувшись, вона видалила всі повідомлення. Потім відкрила фотографію на робочому столі – вони із сестрою у дитинстві, обіймаються та сміються. Декілька секунд дивилася на неї, потім рішуче кинула в кошик.
– Іноді треба відпустити, щоб рухатися далі, – сказала вона вголос.
Ставши біля вікна, Віра подивилася на вечірнє місто. Її нова робота виявилася цікавою, колеги привітними.
Вчора вона навіть погодилася на запрошення в кіно від начальника відділу – просто дружній похід, але це вже здавалося маленькою перемогою.
Переживання нікуди не поділися – вони просто навчилися з нею жити.
На підвіконні стояв горщик з фіалками – єдине, що вона забрала зі старого будинку.
Колись їх подарувала Наталя, сказавши: «Вони живучі, як ми з тобою, сестричко!»
Віра полила квіти й посміхнулася:
– Ти маєш рацію, Наталко. Живучі. Тільки тепер кожна квітка – у своєму горщику…
За вікном починався дощ, змиваючи минуле й відкриваючи чистий аркуш для нової історії.
Історії, де Віра нарешті була головною героїнею свого життя…
