Життєві історії

Наталка повернулася додому з роботи. – Боже, як я втомилася, – важко зітхнула вона, переступивши поріг квартири. – Зараз прийму гарячу ванну, і трохи відпочину. Раптом жінка вдихнула дивний запах який витав у квартирі. Запах її парфумів! – Дивно, я цими парфумами сьогодні не користувалася, – здивувалася жінка. Вона швидко роззулася, зняла куртку і пройшла до дверей спальні. Наталка відкрила двері, зайшла у спальню і ахнула від побаченої картини. Ось чого-чого, а такого жінка, аж ніяк не очікувала побачити

Роман був хитрий. Спочатку зачарував Наталку, а потім розповів, що був одружений і є дочка дванадцяти років.

Познайомилися вони, як у якомусь романтичному фільмі. Наталка в обідню перерву вийшла до парку, не бажаючи слухати плітки колег, а Роман вигулював собаку в цьому парку. У нього робота була позмінна, і сьогодні якраз був вихідний.

Його доброзичливий пес Майк породи корги підбіг до Наталки, обнюхував людину, що його зацікавила. Наталя любила собак, тому була зовсім не проти. Але Майку вона швидко набридла, і, чомусь, він вирішив зробити коло пошани навколо її ніг. Пес заплутав Наталку повідком, і вона ледве втрималася на ногах. Але Рома вчасно її підхопив, навіть кава не розплескалася.

Він дуже вибачався, зробив сувору догану псові, якому було абсолютно байдуже, що там мовить господар. А потім запропонував загладити свою провину перед Наталкою купити їй десерт до кави.

Це була найкраща обідня перерва за весь час. І якось непомітно вони домовилися зустрітися в цьому парку наступного дня.

Говорили вони багато про що, але особисте життя якось не торкалися. Роман розповідав про свою роботу, про цікавого та нахабного пса, про те, як нещодавно відвідував Мексику. Він підкорив Наталку своєю усмішкою, грамотною мовою та великою любов’ю до тварин.

І от коли у них відбулося перше побачення в ресторані і вже без Майка, він і зізнався Наталці, що за плечима у нього невдалий шлюб та донька-підліток.

– Власне, вона у мами і випросила пса, – розповідав він. – Але з’ясувалося, що в моя колишня дружини не переносить шерсть. І Майк перекочував до мене. Вірі, моїй дочці, він уже й не дуже потрібний, а я сильно до нього причепився. Та й гуляти став частіше, корисно.

Наталя кивала в такт його словам, а сама думала, чи треба їй зв’язуватися з людиною, яка має доньку і колишню дружину.

Зрозуміло, що не у всіх із першого разу буває вдалий шлюб. Та й розлучення – справа нині звичайна. Просто…

Просто Наталка знала багато прикладів, коли нічим добрим такі стосунки не закінчувалися. Її подруга одружилася з чоловіком, у якого цей шлюб був другим. І син у нього був. І ось життя цієї подруги перетворилося на кошмар. Колишня дружина постійно дошкуляла, син чоловіка її ні в що не ставив, а чоловік чомусь був не на її боці. У результаті все закінчилося розлученням, і тоді подруга видихнула.

І все-таки Роман дуже сподобався Наталці. І вона вирішила дати йому шанс.

Спочатку все було чудово. Роман не поспішав знайомити Наталку з донькою, та й сама не просилася. Вони часто бачилися з чоловіком, ходили кудись гуляти, зустрічалися в нього чи в неї вдома. Навіть кілька разів за місто з’їздили, і Майк теж був із ними.

У собаку Наталя просто закохалася. Ніяк не могла пройти повз цю солодку булочку, яку так і хотілося погладити. Власне, і пес відповідав їй взаємністю. Завжди радів, побачивши Наталку.

Через чотири місяці відносин Рома запропонував Наталці з’їхатися. Їй здавалося, що це зарано, але, з іншого боку, їм не двадцять. Наталці за два місяці двадцять дев’ять, Роман за неї на сім років старший. Чого зволікати?

І, подумавши, вона погодилася. І лише після того, як Наталка переїхала до чоловіка, Рома наважився познайомити її із донькою. А може, й не наважився, просто це було неминуче. Адже Віра була в гостях у тата.

Спочатку Віра Наталці здалася дуже милою дівчинкою. Скромна, тиха, до Наталки ставиться шанобливо, до батька не ревнувала.

І жінка розслабилася. Вирішила, що їй пощастило. Та й за той час, що вони були разом, Наталя зрозуміла, що колишня дружина Романа не дошкуляє. У неї, начебто, навіть хтось є, тож їй точно не до колишнього чоловіка.

Віра почала часто в них бувати. Пару разів на тиждень точно заходила. Іноді по буднях на пару годин, іноді залишалася у вихідний із ночівлею.

І спочатку Наталку нічого не турбувало. Вона не перешкоджала спілкуванню Роми з дочкою, сама дуже добре спілкувалася з Вірою, не намагалася її виховувати, розуміючи, що це не її дитина, і жодного права щось їй висловлювати вона не має.

Але потім з’явилися моменти, які почали напружувати Наталку. І їх з кожним разом ставало дедалі більше.

Спочатку вона себе переконувала, що просто чіпляється. Що нічого такого Віра не робить. Але що більше минало часу, то сильніше ставало роздратування. І тим важче ставало промовчати.

А справа була в тому, що Віра, перебуваючи у тата, поводилася так, ніби вона у себе вдома. Так, це був і її будинок, але не всі речі, які там знаходилися, належали їй. І не все можна було брати, не питаючи дозволу.

Починалося все банально, з їжі. І ні, Наталка в жодному разі не дорікнула б дитині шматком хліба. Бери що хочеш. Але брати абсолютно все було якось неправильно.

Наталка придбає п’ять йогуртів, з розрахунком, що хоч один з’їсть на сніданок. Увечері дивиться у холодильник, а йогуртів немає.

– Віро, а ти йогурти брала? – Вперше запитала Наталка. Вона просто подумала, що на неї якесь забуття напало, і вона, наприклад, купила лише один чи два.

– Ой, так… Вони такі смачні були, я всі з’їла , – винувато відповіла дівчинка.

– П’ять штук?

– Ну так…

«Спокійно» – про себе промовила Наталка.

– Гаразд, нічого страшного, куплю ще.

– Вибач.

– Та облиш, – усміхнулася Наталка.

Так було не лише з йогуртами чи шоколадом. Наталя знала, що, якщо вона придбає навіть кілька шоколадок, коли у них Віра, та з’їсть все дощенту. І ні, бвдома її добре годують, і солодощі є. Просто Віра, начебто, не знає міри і не думає про інших.

Вона могла з’їсти всю упаковку дорогої ковбаси перед телевізором. Або випити цілу упаковку соку. Та з всім так було.

Наталка намагалася жартівливо поговорити про це з Романом. І річ навіть не в тому, що після відходу Віри знову в магазин іти треба. Це банально погано для дитини.

Але він лише відмахувався. Мовляв, зростаючий організм. Та й Наталка теж вирішила не звертати на це уваги. До того ж майже всі продукти Роман купував, а якщо Наталка хотіла щось для себе, то брала це, коли не було Віри.

Але далі ставало гірше. Якось Наталка повернулася додому і виразно відчула запах своїх парфумів. Він шлейфом поширювався по всій квартирі, що говорило про те, що Віра вилила на себе пів флакона.

– Віра, а ти брала мої парфуми? – запитала Наталка.

– Так, брала. А що, не можна було?

Наталка силою волі стримала роздратування, що зароджувалося. І хоч вона обіцяла собі, що не виховуватиме чужу дитину, все-таки щось пояснити треба.

– Треба спочатку дозвіл спитати, Віро, перш ніж користуватися моїми речами. Мені не шкода, але краще питай, гаразд?

– Добре, – кивнула дівчинка.

Через деякий час Наталка застукала її за приміром своєї кофти. Дівчинка була високою, тому одяг Наталі їй цілком підходив.

– А що ти робиш? – Запитала вона.

– Ой, мені так кофточка сподобалася, я хотіла подивитися, чи пасує мені чи ні. Ти злишся?

Наталка сердилась. Але вголос вирішила цього не казати.

– Віро, ми про що говорили? Потрібно спочатку дозволити запитати.

– Вибач, я забула.

– Нічого. Але більше без дозволу не бери мої речі, гаразд?

Дівчинка знову кивнула головою. Але ця інформація явно не засіла у неї в голові.

Іншим разом Наталка побачила, як Віра в їх з Ромою спальні копається в її прикрасах.

– Я нічого не міряла! – одразу сказала вона. – Ти сказала, що треба дозвіл питати…

Наталя зрозуміла, що треба уточнити. Тому сказала, що, перш ніж брати щось, треба спитати, чи не проти господар речей.

– Ти розумієш, що там дуже дорогі прикраси. Якась сережка могла загубитися, і це було б дуже сумно. Якщо хочеш, я тобі покажу, але під своїм наглядом, гаразд?

Віра знову кивнула. Вона взагалі легко з усім погоджувалася, тільки не робила нічого з того, що їй говорили.

Але терпець Наталки урвався, коли Віра поїхала додому в її шарфі. Звичайно, не запитавши дозволу.

Цей шарф Наталі подарувала мама, і вона ним дуже дорожила. А, знаючи Віру, вона легко і загубити його може.

Не витримавши, Наталка все ж таки вирішила поговорити з Ромою.

– Романе, я тільки за те, що ти спілкуєшся з донькою. І я зовсім не проти, коли Віра до нас приходить. Мені вона подобається. Гарна дівчинка. Але є проблема.

Наталя докладно все розповіла. І навіть сказала про те, що вона з Вірою розмовляла. Але все повторюється.

Насправді Наталка відчувала, що ходить по лезу ножа. Бо вона не знала, як відреагує Роман. Може, зрозуміє причину її обурення, а може скаже, що це його дочка, і вона має право тут на все.

Але Наталці пощастило – Роман зрозумів. Ну, або вдав. Він обіцяв, що поговорить із Вірою, що все їй пояснить.

Шарф Віра повернула. І вибачилася перед Наталкою. Ні, після розмови Роми з донькою все зовсім добре не стало. Іноді Віра все одно забувалася. Але стало набагато краще. А через якийсь час чи то інтерес до речей Наталки зник, чи то вона переросла все це.

Але те, як відреагував Роман, Наталку порадувало. І дало зрозуміти, що він вставатиме на її бік, якщо вона матиме рацію. І він любить свою доньку, але чудово розуміє, що світ довкола неї не крутиться, що є якісь норми, правила, особисті межі.

І з таким чоловіком Наталці було не страшно будувати сім’ю. Та й загалом його дочка не була якоюсь перешкодою. Наталка і справді ставилася до Віри добре, особливо коли вона перестала хапати її речі.

Вам також має сподобатись...

– Бабусю, ти знову це старе барахло дістала? – запитала Катя. Дівчина скривилася, дивлячись як її бабуся дбайливо розгортає старий, потертий вовняний шарф. – Викинути вже давно його пора! – Не можна, внучечко, – старенька провела долонею по вицвілій речі. – У ньому все моє життя. – У старому шарфі?! – Катя пирхнула, але сіла поряд. – Ото вже вигадаєш… Ну і що ж цікаво в ньому такого?! Ганна Петрівна посміхнулася. – Цьому шарфу, рахуй, уже шістдесят років, – сказала вона. – Я тоді тільки в місто приїхала була… Старенька замовкла, наче збираючись з думками й почала свою розповідь. Катя вислухала її й аж заплакала від почутого

Ніна Іванівна смажила на кухні картоплю, коли пролунав телефонний дзвінок. – Так, синку, слухаю! – сказала жінка, піднявши слухавку. – Мамо, привіт, – сказав Віктор і засопів, як у дитинстві, коли йому щось було дуже треба. – Слухай… Тут така річ… У мене проблеми!  – Що сталося? – захвилювалася мама. – Проблеми з дружиною! – рішуче заявив Віктор. – Галина зовсім дивна стала! – І що цього разу? – пробурмотіла Ніна Іванівна. – Не знаю навіть, як тобі про таке розповісти, – почав було Віктор, на хвилину зупинився, щоб зібратися з духом і все виклав матері. Ніна Іванівна вислухала сина і застигла від почутого

Лідія Іванівна поїхала на весілля до сина Юрія. Наречена Марійка і її вся рідня їй одразу ж не сподобалися… Та несподіваний сюрприз чекав наречену з самого ранку, коли вона вже почала готуватися до поїздки в ЗАГС. Юрій встав раніше за всіх і поїхав до своїх друзів, щоб теж встигнути підготуватися до урочистості. Щойно Марійка зайшла в кімнату, то раптом побачила, що свекруха, взяла її весільну сукню і понесла її… На балкон… – Жодного весілля не буде! – заявила Лідія Іванівна. Марія глянула, що збирається робити майбутня свекруха, і остовпіла від несподіванки

У Наталі з двору зник казан. Хороший такий казан – великий чавунний, на тринозі, зносу йому не було. Її чоловік казав, що великі гроші за нього віддав. Наталя натішитися не могла! Місця займає мало, а скільки страв можна приготувати. І плов, і печеню, і тушкувати можна – з димком виходить! Перше, що Наталя зробила – це викликала дільничного Олексія. – Винесли! – мало не плакала вона. – Ну ходімо по сусідах походимо… – сказав Олексій. Він похмуро пройшов уздовж парканів і раптом вказав на одне подвірʼя. Наталя глянула куди показував Олексій і очам своїм не повірила