– Не вір їм! – сказала Марина братові, коли вивела його на кухню.
– Марино, ти чого? – здивувався Андрій. – Це ж наші бабусі і тітки!
– Знаю я, хто це, – продовжувала шепотіти Марина, – тому й кажу, не вір!
– Слухай, якщо ти з ними посварилася через щось, то я в цьому не винен! А до мене вони приїхали, щоб допомогти! А мені зараз без допомоги тяжко буде!
– Я сама тобі допоможу, – Марина посадила брата на табуретку.
– Я ж просив, а в тебе все справи, – знизав плечима Андрій.
– Розберуся я зі справами! – відмахнулась Марина. – Післязавтра я віддаю замовлення, якраз і гроші будуть! Наведемо тут у тебе лад!
– Гроші в мене є, – відповів Андрій. – Мені руки потрібні! Поради! А ти все зайнята! А вони приїхали самі! Навіть кликати не довелося!
– Ох, ти ж! Як цікаво! – Марина посміхнулася. – І що сказали?
– Ну, що допомогти готові, порядок навести, обжитися, – сказав Андрій. – Квартира стільки років зачиненою стояла! Ти б бачила, скільки я звідси пилу вимів у перший день!
– Андрію, а от скажи, звідки вони могли знати, що ти випустився з дитбудинку і в квартиру переїхав? – хитро запитала Марина.
– А мені сказали, що збиралися мене в дитбудинку відвідати, а їм там сказали… – сказав Андрій, але фрази не договорив.
– І бажання це в них з’явилося вперше за п’ятнадцять років, що ти провів у дитячому будинку! Довго щось вони чекали з першим візитом! – заявила Марина і замовкла.
Андрій замислився. Хвилини три провів у ступорі, а потім спитав:
– І що, тепер мені їх виставити? І як? Вони вже там спати зібралися, постелилися…
– А я помітила, що господаря вони на кухню виселили! І це у трикімнатній квартирі!
– Ну якось – так! – посміхнувся Андрій. – Смішно!
– А мені – ні! – серйозно відповіла Марина. – Я не хотіла тобі розповідати, як вони зустріли мене.
Та й взагалі нічого розповідати не хотіла. Чомусь подумала, що один урок від мене їх переконає бодай до тебе не лізти.
Але, не розуміють, мабуть…
– Щось сталося? – насторожився Андрій.
Зі слів сестри він нічого не зрозумів, його змусив напружитися голос. Інтонація була погана.
– Ну, мене вони теж зустріли, коли я в квартиру переїхала, – відповіла Марина. – І з тією ж пропозицією: прибрати, обжитися, допомогти спочатку!
А я купилася! Ось як ти зараз погодилася. Тільки я встигла одуматися, але я й розумніша!
Мене так просто не обманеш! Я знаю жіночу натуру!
А ти помітив, що тільки жінки приїхали? Наче у нас в рідні чоловіків немає?
І тобі вони швидко нарозказують!
– То розкажи, що було, – попросив Андрій.
– А те й було, що приїхали всією компанією у шість осіб із бажанням допомогти сироті.
Тільки їли вони тиждень за мій рахунок, на мої гроші, а потім пропозицію зробили, від якої я не мала відмовитися!
– І що за пропозиція? – запитав Андрій.
– Ну, нам з тобою по трикімнатній залишилося, дякувати бабусі Олені Сергіївні за це! А в них, по різному, – продовжувала Марина. – Ось мені й запропонували, щоб я переїхала в однокімнатну, бо мені зараз більше не треба, а в мою трикімнатну – хтось там із дітьми та чоловіком.
А коли я сама заміж вийду, то когось зі старих у ту однокімнатну, а мені з чоловіком дадуть двокімнатну!
– А-а-а, – Андрій водив пальцем у повітрі. – То це все з переоформленням чи по-родинному?
– Звісно, з переоформленням! – кивнула Марина. – І, зауваж, без жодних доплат!
Тобто за підсумком усіх обмінів, навіть якщо вони не обмануть, у мене мінус кімната!
– А ти що тоді подумала? – запитав Андрій.
– Подумала я, що двокімнатної мені не бачити, як своїх власних вух без дзеркала! – відповіла Марина. – І ось просто впевнена, що виставили б вони мене зразу, як тільки б ми поміняли трикімнатну на одно!
А коли я прямо це у них спитала, ти навіть уявити не можеш, як вони галасувати почали!
Ми ж рідня, ми так не вчинимо! Ми один рід! Ми бабусю твою знали, батьків шанували!
– І що? – запитав Андрій.
– Виставила я їх, – сказала Марина. – І з того часу вони про мене не згадували!
Три роки, якщо що! А тут ти випустився!
– А вони тут, як тут, – кивнув Андрій.
– Вони тобі вже казали, як вони любили наших батьків і поважали?
А про бабусю Олену Сергіївну розповідали? – посміхаючись, спитала Марина.
– Ага, – кивнув Андрій. – Навіть фотографії привезли! Два альбоми!
– Ну, так! Спорідненість і близькість доводити, – закивала Марина. – Андрію, мені бабусина квартира дісталася, а тобі наших батьків.
Це бабуся спеціально так зробила. А мені вона залишила листа. Я його у речах знайшла.
А коли прочитала, правда, це було, коли я родичів виставила, все зрозуміла. І про рідню, і про бабусю, і чому так вийшло.
Я з собою взяла, щоб ти почитав. Це не мої слова, бабусині.
Мені ти можеш і не повірити, а людині, яка подбала, щоб у нас житло було, і не найгірше, ти зобов’язаний повірити!
Марина витягла з сумки кілька аркушів паперу і поклала перед братом:
– Читай! Читай і думай!
…Олена Сергіївна писати гарно ніколи не вміла.
Але тепер від того, наскільки грамотно і розумно вона зможе донести свою думку, залежала доля її онуків.
Вона відклала ручку і подивилася на п’ятирічну Мариночку:
– Ех, дівчинко, могла б ти зараз мене зрозуміти, то не сиділа б я тут над кожним словом!
– Бабусю! – Марина показала альбомний лист. – Дивись, яке сонечко велике! Воно нас усіх зігріє!
– Так, моя дівчинко, – закивала Олена Сергіївна. – Це сонечко нас обов’язково зігріє!
А як там Андрійко? Спить?
Марина збігала в спальню і сказала:
– Спить! Він ще маленький! Він увесь час спить!
– А ти вже в мене велика! – усміхнулася Олена Сергіївна. – А була б ще більшою, мені було не так складно, – літня жінка важко зітхнула. – Малюй, моя люба!
Малюй! А бабці треба листа написати!
Олена Сергіївна посміхнулася своїм думкам:
«Писати листа ось цій маленькій радісній дівчинці! А може, і не цій, а тій, яка виросте із цієї дівчинки…
А якою вона виросте? Добре, якби «з зубками», — кивала вона сама собі. – «Зубки» їй знадобляться!
«Ніколи нікому не вір! – почала писати Олена Сергіївна. – Особливо тим, хто приходить з посмішкою і пропонує допомогу просто так!»
Початок їй сподобався. Точний початок. А тепер вона мала описати, що відбувалося останнім часом…
…Олена Сергіївна народила доньку пізно. Тільки в тридцять п’ять вона змогла стати матір’ю. Хоча її сестри на той час могли похвалитися двома, а то й трьома дітьми.
А Олені Сергіївні була неважлива стороння думка. Головне, що вона стала мамою! А сил, щоб виростити доньку, вивчити й онуків дочекатися, у неї точно вистачить.
Донька Олени Сергіївни, Оля, теж не поспішала з народженням дітей. Нехай і заміж вийшла у двадцять, а от народила Маринку, тільки у тридцять.
Але на цьому не зупинилася. Через три роки після Марини народила Андрія.
– Хоч на старість, а яка радість! – бабуся Олена шаленіла від любові до внуків. – Олечко, а привези їх мені!
– Мамо, так їх двоє! Впораєшся? – запитувала Оля з посмішкою.
– Ще б пак! Та заради онуків я тут гори зверну! Вези!
– Матусю, тільки якщо втомлюватись будеш, скажи, – попереджала Оля, – одразу заберу!
– Чоловікові краще час приділи! – говорила Олена Сергіївна. – А там дивишся, і третього малюка народите!
Оля приділяла чоловікові багато часу. А завдяки Олені Сергіївні, могла з чоловіком і на курорт поїхати, і подивитися світ, і розважитися, як у юності.
А у юності вони своє не догуляли, бо на квартиру заробляли…
…І ось вони, Оля і Геннадій, відпочивали, ніби не мають ні дітей, ні проблем, ні турбот.
Гірська річка, пороги, сплав…
Знайшли їх разом… Поховали поряд…
– Ох яке лихо! – казали люди. – Що може бути гірше?
А Олена Сергіївна на собі відчула, що може бути гірше.
– Двоє діток осиротіли в одну мить! – плакала вона на поминках. – П’ять і два рочки! І як їм тепер жити?
Тільки на цьому все не закінчилося.
Олена Сергіївна об’єктивно розуміла, що її сил, щоб виростити онуків, не вистачить. Ну п’ять років. Максимум десять. А потім їй самій знадобиться допомога.
Чи сама Олена Сергіївна згадала про рідню, чи то рідня зрозуміла, що приданим запахло.
Але зібралися у квартирі в Олени Сергіївни, де проживали і її внуки, кілька зацікавлених осіб.
Обидві сестри Олени Сергіївни і чотири племінниці.
– Питання таке, – сказала Олена Сергіївна. – Марині й Андрію потрібен догляд і виховання.
Моїх сил на це не вистачить. Не проживу стільки.
Спасибі Наталко і Раю, що ви приїхали, але я звертаюся до ваших дочок. Візьмете дітей на виховання?
Галя одразу відхрестилася:
– Я ще незаміжня навіть! А з двома дітьми на мене жоден чоловік не подивиться! Це ви без мене!
Ліда задумалася, але практично одразу відповіла:
– Мій чоловік своїх не дуже любить. А якщо чужі, то він просто піде і все! А я без чоловіка залишатися не хочу!
Світлана з Христиною перезиралися, але Світлана виявилася спритнішою:
– Так у дітей квартира у спадщині! Якщо на мене її оформите, то я виховаю сиріток!
– Ти хочеш, значить передоплату за догляд у вигляді квартири? – запитала Олена Сергіївна.
– Так їх утримувати треба! А з допомоги, що на них платитимуть… ну, ви самі розумієте!
– Жадібна ти, Світлано! – сказала Христина. – Я візьму сиріток! А квартиру їм віддам, як вони виростуть! А поки ми там усі разом житимемо!
Тітко Олено, треба буде так оформити, щоб ми могли її розміняти чи продати, а потім, коли їм самим житло знадобиться, ми їм виділимо! Грошима чи купимо!
– А ти здоров’ям своїх рідних дітей присягнути готова, що повернеш їм житло? – запитала Олена Сергіївна.
– Ви що, зовсім? – обурилася Христина. – Хто ж таким клянеться? А я, як рідна людина, дітей обманювати не стану!
– Тобто за квартиру ти дітей взяти готова? – запитала Олена Сергіївна.
– Якщо вона буде наша – так! А так, – Христина скривилася. – Ну, знаєте, два зайвих ліжка, і два зайві роти! Це, вибачте!
– А з твоєю квартирою як? – запитала Наталка. – Тебе не стане, кому житло відпишеш?
– Наталко, я як би ще жива! – зауважила Олена Сергіївна. – А квартиру я також онукам відпишу.
– Нічого собі! – вигукнули Христина і Світлана. – На двох сиріток – дві трикімнатні! Коротше, відписуйте на нас житло, а ми їх виховаємо краще за своїх!
– Так! – Олена Сергіївна гукнула до родичів. – Встали і пішли звідси!
Бачу, як вам діти потрібні! Вам би тільки квартири! А як візмете, то їх у дитбудинок, якщо не на вулицю! Нічого вам не буде!
…Олена Сергіївна витратила пів року, щоб зробити документи так, щоб після випуску з дитячого будинку, куди, з важким серцем, їй доведеться віддати онуків, у кожного було по квартирі.
А поки що житло внуків чекатиме, щоб ніхто права не мав ним користуватися, володіти чи переоформити.
Тільки підстрахуватися треба було, щоби онуків не залишили без житла, коли вони його отримають.
Рідня дрімати не буде, одразу вчепляться своїми жадібними рученятами.
Олена Сергіївна була впевнена, що забрати житло захочуть. Напирати будуть на родинні зв’язки, на добре ставлення.
Потрібно було попередити онуків, щоб вони не вірили рідні.
Олена Сергіївна докладно описала, як рідня тільки за житло готова дітей взяти. І не в користування, а у володіння. А так діти були непотрібні…
Лист для онуків вона залишила у своїй квартирі. Марина перша залишить дитячий будинок і їй дістанеться квартира бабусі.
– Вона буде підготовлена до зустрічі, а потім і братові допоможе!
…– І це все правда? – запитав Андрій, прочитавши листа бабусі.
– А ти думаєш, що людина, яка подбала про наше житло більше ніж через десять років, брехатиме? – з усмішкою спитала Марина. – Бабуся Олена тоді нас від них врятувала, так ще й зараз попереджає, щоб ми не вірили!
Ну, я свою квартиру відстояла.
– Марино, але вони ж рідня! Кажуть, що люблять! Дбати хочуть!
– А де вони були усі ці роки?! До нас у дитячий будинок хоч одна з них приходила? – питала Марина. – Я тиждень чекала на їхню пропозицію, квартирами мінятися. Чекатимеш чи сам запитаєш?
– А як? – запитав Андрій.
– Вийди в коридор і вигукни:
– Що мені робити з такою великою квартирою?!
Я впевнена, що вони одразу прокинуться і почнуть пропонувати мінятися!
А Марина, коли йшла до брата, подзвонила йому на телефон, а не в двері. Рідня не була в курсі, що Марина в гостях.
– Іди і скажи, а я тут на кухні сиджу!
Андрій вийшов у коридор, сказав, як сестра порадила. І тут заспані тітоньки і бабусі вибігли і давай пропонувати однокімнатні квартири в різних частинах міста, де Андрію буде так зручно, що плакати від щастя захочеться!
І, звісно, все оформлять офіційно, щоб за законом!
– А як же ж я згодом? Я ж одружуся! Діти в мене будуть!
– Поміняємось на квартиру побільше, – посипалися запевнення. – У двокімнатну переїдеш! Ми ж рідня, ми не обманюємо один одного!
І тут вийшла з кухні Марина.
– Правда, не обманюєте?
– Хто цю пройдисвітку сюди пропустив? – вигукнула Христина. – Виставіть її звідси! Вона йому зараз мізки запудрить! І ця квартира з рук попливе!
Їй, звісно, рота закрили, але було вже пізно.
Андрій дістав із кишені телефон:
– Самі підете чи когось викликати? – запитав він.
Бабусі і тітоньки сварячись, але речі зібрали і прямували до дверей.
І тільки Марина стояла на виході й оглядала рідню:
– Із моєї квартири ви навіть вилки винесли, коли я вас виставляла! А братові таке влаштувати я не дам!
Галас стояв до небес, але коли двері були закриті за останньою родичкою, Марина сказала:
– Навіть неприємно, що ми із цими… рідня!
– У мене є тільки одна родичка, – сказав Андрій. – Тільки ти сестричко! А ще була бабуся… Вічна їй пам’ять…
