– Олежику, ну куди ти тут став?! – Катя дивилася на кучугури навколо їхньої припаркованої машини. – Ми ж потім не виїдемо звідси!
– А де ти бачиш інше місце? – чоловік обвів рукою паркування. – Тут хоч під ліхтарем, а то он у тій кучугурі вже три машини загубилися.
– Гаразд, давай виходити, Марина дзвонить, – Катя дістала телефон.
Зв’язок був поганий – новий житловий комплекс, мабуть, ще не мав хорошого покриття.
Голос подруги то зникав, то повертався:
– …Заходьте, ми в магазин… Затори… Двері відкрили… – переривчасто чулося зі слухавки.
– Маринко, що? Не чую! – Катя закрила друге вухо, намагаючись розібрати слова.
– Квартира шістнадцять… Ніхто не живе… Ми скоро! – і зв’язок остаточно зник.
– Що вона сказала? – Олег вже витягав пакети з їжею з багажника.
– Каже, щоби ми піднімалися, вони в магазині. Шістнадцята квартира, двері відчинені, – Катя підхопила сумки. – І ще щось про те, що на поверсі ніхто не живе.
– У магазині тридцять першого грудня? – єхидно посміхнувся Олег. – Ну, все, загубили ми наших новоселів години на три.
Вони зайшли в під’їзд. Охоронець, який дрімав за стійкою, відкрив одне око на звук дверей, побачив пакети з їжею і все розуміючи кивнув – у передноворічний вечір весь будинок вирував, готуючись до свята.
– Знаєш, я от думаю, як їм пощастило з квартирою, – міркував Олег, поки вони піднімалися в ліфті. – Роман казав, власники майже на третину ціну скинули через терміновий переїзд.
– Ага, – посміхнулася Катя. – Зате тепер ми маємо де Новий рік святкувати. Бо як уявлю, що знову до моєї мами поїхали б… – вона закотила очі.
– Це та яка минулого разу весь вечір розповідала, як правильно нарізати овочі на олівʼє?
– Агу. І демонструвала на трьох різних салатах. «Ось тут кубиками, а тут брусочками, а ось тут…»
Потрібний поверх зустрів їх тишею. У світлі жовтих ламп виблискували таблички з номерами квартир.
– Шістнадцята… Шістнадцята… Так…– бурмотіла Катя. – А ось і вона!
Двері й справді були не зачинені. З глибини квартири чувся шум води.
– О, мабуть, батьки Марини таки приїхали, – припустила Катя. – Вона казала, що вони хотіли влаштувати сюрприз.
Коридор зустрів їх теплом і запахом хвої – мабуть, друзі вже встигли поставити ялинку. На вішалці було кілька курток, під нею стояли чиїсь черевики.
– Таке як дійсно батьки приїхали, – прошепотіла Катя чоловікові. – Он, татові улюблені туфлі стоять. Пам’ятаєш, він у них на їхньому весіллі витанцьовував?
– А на мою думку, не схожі, – засумнівався Олег, розглядаючи взуття. – Ті наче з пряжкою були…
– Та яка різниця! – Катя вже знімала чоботи. – Давай швидше на кухню, бо салати не в холодильнику. Я вчора три години їх готувала.
На кухні було світло, на столі вже стояли якісь тарілки та келихи.
Великі панорамні вікна виходили на місто, що переливається новорічними вогнями. Гарно, але щось було не так… Катя ніяк не могла вловити, що саме…
– Слухай, а мені здавалося, у них кухня по-іншому виглядала, – Олег спантеличено озирався. – Коли ми допомагали їм вибирати квартиру.
– Ой, та облиш! – відмахнулась Катя, виставляючи на стіл контейнери з їжею. – Просто ремонт закінчили, от і здається іншим. Краще допоможи мені салати розкласти, поки Марина з Романом не прийшли.
Шум води у ванній тривав, іноді переривається невиразним муркотінням – хтось явно насолоджувався водними процедурами.
– Треба ж, – хмикнув Олег, дістаючи тарілки з пакета. – Ніколи не помічав, щоб тато Марини співав у душі. Зазвичай, він тільки про новини й говорить.
– Може, святковий настрій! – припустила Катя, перекладаючи салат «Цезар». – Новий рік все таки. Слухай, а я, здається, ікру в машині забула. Вона в маленькій сумці була, яку я поклала на заднє сидіння.
– Давай я збігаю? – запропонував Олег.
– Не треба, я сама швиденько, – Катя вже прямувала до виходу. – Заодно подзвоню до Маринки, дізнаюся, де вони там застрягли. А ти поки що салати розклади, гаразд?
Залишившись на самоті Олег почав розкладати їжу і задумався…
…Від роздумів його відволік звук дверей ванної.
На порозі кухні з’явився незнайомий чоловік у домашніх штанях і футболці. З його волосся капала вода, а на плечі був рушник.
Побачивши Олега, він застиг, як укопаний.
Декілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.
В голові в Олега промайнула абсурдна думка:
«А тато Марини начебто лисий був… І з якого часу він носить футболки з написом: «Металіка»?»
– Ти хто? – першим запитав незнайомець.
– А ви хто? – машинально перепитав Олег, тримаючи в руках салатницю.
– Я тут живу взагалі-то! – у голосі чоловіка з’явилися сердиті нотки.
– Як це живете?! – розгубився Олег. – Тут Марина з Романом живуть…
– Які ще, Марина з Романом?! – незнайомець почав рухатися до Олега. – Я тут пів року живу! А ти хто такий і що робиш на моїй кухні?
Вхідні двері знову відчинилися, і пролунав жіночий голос:
– Микольцю, ти уявляєш, що в магазині коїться? Ледве достояла, поки касу дочекалася! У них там…
Молода жінка з пакетами застигла у дверях кухні, переводячи погляд із чоловіка на незнайомця з салатницею.
– Микольцю, що тут відбувається? – жінка обережно поставила пакети на підлогу, не зводячи очей з Олега. – А це хто?
– Ось і я намагаюся з’ясувати! – Микола схрестив руки на грудях. – Виходжу після душу, а тут якийсь мужик хазяйнує!
– Я можу все пояснити, – Олег не розумів, як вийти з цієї безглуздої ситуації.
Салатниця в його руках, здавалося, почала важити тонну.
– Ми з дружиною… Тобто нас запросили…
– Хто запросив? – примружилася жінка. – І чому у вас в руках наша святкова салатниця?
Олег опустив погляд – справді, він машинально переклав «Олівʼє» в гарну скляну вазу, що стояла на столі. Ситуація ставала дедалі абсурднішою.
– Марійку, може покликати… – почав було Микола, але тут у коридорі пролунав звук дверей.
– Олежику, ти не повіриш! – пролунав голос Каті. – Я знайшла не тільки ікру, а й пляшку ігристого, яку ми забули… – вона замовкла на півслові, застигнувши в дверях кухні.
Німа сцена тривала, здавалося, цілу вічність. Микола, все ще мокрий після душу, з рушником на плечі. Його дружина Марія, застигла зі своїми пакетами з продуктами. Олег з багатостраждальною салатницею в руках. І Катя з банкою ікри і пляшкою ігристого.
– А це ще хто?! – вигукнула нарешті Марія.
– Це моя дружина, – чомусь просто пояснив Олег.
– Що значить «дружина»? – Микола ступив уперед. – Ви що, сім’ями по чужих квартирах ходите?!
– Олежику, – обережно запитала Катя. – А де Марина з Романом?
– Які Марина з Романом?! – в один голос вигукнули Микола і Марія.
– Наші друзі, які тут живуть, – пояснила Катя, починаючи щось підозрювати.
– Тут живемо ми! – сказала Марія. – Вже пів року! І ніяких Маринок з Романами тут зроду не було!
У цей момент у Каті задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я Марини. У тиші, яка запала, мелодія дзвінка здавалася надто гучною.
– Не вмикай гучний зв’язок, – чомусь пошепки сказав Олег.
Катя піднесла телефон до вуха:
– Алло?
– Катрусю, ви де? – пролунав схвильований голос подруги. – Ми вже вдома, а вас нема! Де ви ходите?
– Ми… – Катя відчула, що червоніє. – Ми у шістнадцятій квартирі…
– У якій шістнадцятій? – в голосі Марини почувся подив. – Ми живемо у сто шістнадцятій! На одинадцятому поверсі!
Катя повільно опустила телефон і обвела поглядом присутніх:
– Здається, ми не в ту квартиру прийшли…
На кухні знову запала тиша.
Першим не витримав Микола. Він подивився на свою футболку, на якій уже розпливлася мокра пляма від волосся, перевів погляд на салатницю в руках Олега, потім на пляшку ігристого і банку ікри у Каті, і раптом розреготався.
– Стривайте… Тобто ви просто переплутали квартири?
– Мабуть, так, – Катя почала нервово хихикати. – Марина сказала «шістнадцята», а зв’язок був поганий…
– І ви просто… Отак зайшли в чужу квартиру і почали накривати на стіл? – Марія все ще говорила з недовірою, але в куточках її губ вже з’явилася посмішка.
– Ну, двері були відкриті, – пробурмотів Олег. – І Марина сказала, що вони в магазині… А у ванній шуміла вода, ми подумали – це її батьки приїхали…
– Тобто, – сказав Микола. – Ви вирішили, що якщо в чужій квартирі хтось миється у ванній – це точно батьки ваших друзів?
Ситуація справді починала здаватися дедалі комічнішою. Олег нарешті наважився поставити «Олівʼє» на стіл:
– Знаєте, а я ще думав – щось кухня якась не така…
– А я, – підхопила Катя. – Все дивувалася, куди поділася та люстра, яку Роман тиждень збирав!
– Яка люстра? – зацікавилася Марія.
– Величезна така, з кришталевими підвісками.
– Слухайте, а може, це знак? – раптом запропонувала Марія. – Ну, подумайте самі – переддень Нового року, випадкова зустріч…
– І салат уже перекладено на нашу салатницю, – підморгнув Микола. – До речі, дуже апетитно виглядає.
– Це «Олівʼє» за моїм фірмовим рецептом, – Катя почала оживати. – З домашньою куркою й перепелиними яйцями.
– А в мене «Олівʼє» за бабусиним рецептом, – похвалилася Марія. – Вона завжди додавала особливий секретний інгредієнт.
– Яблуко? – припустила Катя.
– Звідки ти знаєш? – здивувалася Марія.
– У моєї бабусі був такий самий «секретний інгредієнт»! – засміялася Катя. – Вона казала, що то старий закарпатський рецепт.
– Ми теж із Закарпаття! – пожвавішала Марія. – А в якому місті ви жили?
– В Мукачево!
– І ми там!
– Слухайте, так може наші бабусі…
У цей момент телефон Каті знову задзвонив. Марина.
– Алло, Маринко? – Катя увімкнула гучний зв’язок. – Тут таке діло…
– Де ви пропали? – голос подруги звучав схвильовано. – Ми вже всі продукти виклали, накриваємо на стіл…
– Маринко, ми теж накриваємо на стіл, – хмикнула Катя. – Тільки, здається.. Не у вас…
– У сенсі – не у нас?
– У прямому! Пам’ятаєш, ти сказала «шістнадцята квартира»? Але зв’язок обірвався…
На тому кінці запала пауза, а потім пролунав сміх:
– Тільки не кажіть, що ви пішли в чужу квартиру!
– Саме це ми й зробили, – підтвердила Катя. – Щоправда, тут дуже милі люди живуть. Уявляєш, у них навіть бабуся теж із Мукачево!
– З якого Мукачево? – почувся звідкись здалеку голос Романа. – Стривай, то ви що, реально в чужу квартиру зайшли?!
– Так! – Олег нарешті теж включився в розмову. – До того ж я вже встиг перекласти «Олівʼє» Каті в їхню святкову салатницю!
– А я аж оторопів, – додав Микола, присуваючись до телефону. – Виходжу з душу, а в мене на кухні якийсь мужик салати розкладає!
На тому кінці пролунав гуркіт – судячи з усього, Роман від сміху щось впустив.
– Господи, – сказала Марина крізь сміх. – Тільки з вами таке може статися! Пам’ятаєш, Катю, як ви минулого року…
– Не нагадуй! – зупинила її Катя. – Хоча ні, розкажи! – Вона повернулася до Марії. – Торік ми так само переплутали столики в ресторані. Сіли за чужий стіл, встигли відкрити ігристе…
– І закуски почати їсти! – додав Олег.
– Так, уявляєте, сидимо, їмо, ну наші ж закуски, а тут приходять справжні власники столика – іноземці якісь! – Катя теж засміялася. – Вони такі ввічливі, вітаються, а самі не розуміють, що відбувається…
– А я якось у поїзді, – почав Микола. – Переплутав купе. Зайшов, роздягнувся, ліг спати…
– Микольцю! – зупинила його Марія. – Давай потім розповімо цю історію. Краще скажіть, – вона повернулася до телефону. – А ви далеко живете?
– Та ми ж у цьому будинку! – озвалася Марина. – Тільки на одинадцятому поверсі.
– Слухайте, – Марія перезирнулась із чоловіком. – А може, ви до нас спуститеся? У нас стіл уже майже накритий, салати розкладені.
– У чужі салатниці, – вставив Олег.
– Та які вони вже чужі! – махнула рукою Марія. – Тим більше, тут з’ясувалося стільки збігів! І бабусі з одного міста, і рецепти однакові.
Через двадцять хвилин у двері подзвонили. На порозі стояли Марина з Романом з пакетами і коробками.
– Ну показуйте цих загарбників квартир! – з порога заявив Роман, ледве тримаючи величезний торт.
– Проходьте-проходьте, – заметушилася Марія. – Допоможу. Ого, а торт який!
– Це я готувала! – гордо сказала Марина. – За фірмовим рецептом…
– Тільки не кажи, що за бабусиним! – засміялася Катя.
– Ну взагалі-то за маминим, – зніяковіла Марина.
До опівночі у квартирі номер шістнадцять яблуку не було де впасти. Два столи поставили разом, всі салати переклали в «правильні» салатниці.
Микола розважав усіх історіями про свої пригоди в поїздах, Роман налагоджував музику, а дівчата обмінювалися рецептами та історіями з життя.
З’ясувалося, що їхні мами і справді вчилися в одній школі, просто в різних класах.
Що у Миколі з Романом один і той самий викладач з фізики був в університеті. Що Марина працює у тій же ж компанії, де раніше працювала Марія, тільки в іншому відділі.
– Ні, ну ви подумайте, – філософствував Микола, розливаючи ігристе. – Якби зв’язок не перервався, якби ви почули правильний номер квартири…
– Якби я зачинив двері, коли в душ пішов… – додав він під загальний сміх.
– Якби я не забула в машині ікру! – підхопила Катя.
– То ми ніколи не познайомилися б, – закінчила Марія. – Слухайте, а давайте за це піднімемо келихи? За випадковості, що виявляються зовсім не випадковими!
Годинник показував північ. У сусідніх квартирах шуміли і сміялися люди, а в квартирі номер шістнадцять дві пари, які стали друзями завдяки безглуздій помилці, піднімали келихи за новий рік та нову дружбу.
– З Новим роком! – вигукнула Катя.
– З новосіллям! – обізвалась Марія.
– Зі щасливою випадковістю! – додав Микола.
…А через рік вони знову зібралися у тій же ж квартирі номер шістнадцять.
Тільки тепер уже не помилково.
І Катя з Олегом прийшли одразу за правильною адресою.
Хоча Микола спеціально залишив двері відчиненими – про всяк випадок, а раптом ще комусь пощастить заблукати у новорічну ніч…
