Наталя Петрівна повернулася додому пізно, вже було за північ. Мрячив дрібний дощ, і ліхтарі ледве освітлювали мокру бруківку, якою поспішали рідкісні перехожі. На вулицях було тихо, тільки краплі барабанили по дашках під’їздів. Вона відкрила важкі вхідні двері, що рипнули від старості, і піднялася сходами.
У квартирі її зустріла звична тиша. Наталя Петрівна незграбно стягнула пальто, що поважчало від вологи, відчуваючи, що вогкий холод все ще лежить важким тягарем на плечах. Повісила пальто у коридорі, а потім зазирнула у холодильник. Майже порожній пакет молока, пара яєць та шматочок підсохлого сиру.
“Зроблю чай”, – подумала вона, увімкнувши чайник.
Кухня, затишна й маленька, наче дихала спогадами. На стіні висів старий календар із краєвидами моря, яким її дочка Олена колись захоплювалася. На полиці стояли дві фаянсові чашки: одна з візерунком у вигляді троянд, інша з пташками і ледь помітним сколом, що залишився після того, як Кирило в дитинстві випадково впустив її.
Наталя Петрівна звичним рухом дістала банку з шафки, зачерпнула ложку чорного чаю і висипала у заварник. Чайник тихо закипав, коли Наталя Петрівна машинально змахнула зі столу кілька крихт.
На душі було порожньо, як і на кухні.
У цій тиші вона знайшла свою зону комфорту. Діти виросли та роз’їхалися хто куди: Олена жила з чоловіком у сусідньому місті, Кирило працював в іншому. Вони рідко дзвонили та ще рідше приїжджали.
«Та й що тут робити?» – подумала вона, дивлячись на мерехтливий чайник.
Стрілки старого годинника на стіні перевалили за північ, але сон все одно не йшов.
Щоб хоч якось зайняти себе, Наталя Петрівна раптом вирішила розібрати стару комод. Він давно служив їй власним архівом: там лежало все, що колись було частиною її життя, але втратило актуальність. Вона відкрила шухляду, повну папок, старих паперів та речей, які колись були дорогі їй.
У глибині лежала коробка із наклейкою «Дитячі речі. Олена та Кирило». Вона дістала її та обережно поставила на стіл.
Під шаром пилу ховалися зошити, шкільні грамоти, вицвілі малюнки. Ось машинка Кирила, яка втратила одне колесо. Ось вирізані Оленою з паперу фігурки людей, які вона називала наша сім’я.
На дні коробки лежав невеликий конверт. Папір пожовтів від часу, і один куточок був трохи зам’ятий. На ньому великим, кострубатим почерком було виведено: «Мамі. Дуже важливо».
Наталя Петрівна насупилась. Вона ніколи раніше не бачила цього конверта. Лист явно було написано багато років тому, коли діти ще навчалися у школі.
Вона легенько торкнулася паперу пальцями і провела по нерівних літерах, відчуваючи, як у грудях ворухнулося дивне, давно забуте почуття. Відклала конверт, сіла за стіл та налила чаю. Конверт було запечатано. Наталя Петрівна обережно розірвала його і дістала складений удвічі картатий листок.
На ньому тим же дитячим почерком було написано:
«Мамо, ти найдобріша і найсильніша. Ти все робиш для нас із Оленою. Мамо, я хочу, щоб ти знала, що ми дуже хочемо тобі допомагати. Коли я виросту, я обов’язково збудую для нас найкрасивіший будинок. А Олена сказала, що сама пошиє для тебе модний одяг, як у журналах, бо ти найкрасивіша мама на світі! Коли ми подорослішаємо, ти більше ніколи не втомлюватимешся на своїй роботі. На роботу ходитимемо ми, а ти будеш нас чекати вдома та пекти смачні пироги. Ми дуже любимо тебе, але іноді виходить так, що не слухаємось. А ти зовсім не гніваєшся. Це тому, що ти найкраща мама у світі. Будь ласка, більше ніколи не сумуй. Кирило».
Рука Наталії Петрівни затремтіла. Вона згорнула листок і поклала його назад у конверт.
У пам’яті сплив вечір, який вона намагалася забути.
Тоді їм було тяжко. Вони жили в орендованій квартирі, Кирилу було десять, а Олені – всього сім. Того дня Наталя Петрівна повернулася з роботи пізно, як і сьогодні. Олена застудилася і лежала з температурою, а Кирило допомагав чим міг.
– Мамо, я сам заварив тобі чай, тільки не сварися, якщо він міцний, – сказав він, ставлячи перед ним кухоль.
Її серце стрепенулося, але вона посміхнулася:
– Ти молодець, Кирило. Дякую.
Вона так сильно втомилася, що не змогла стримати сліз. Кирило сів поруч, обійняв її худенькими ручками і сказав:
– Мамо, ми виростемо і збудуємо тобі великий будинок. І ти більше ніколи не плакатимеш.
Вона посміхнулася крізь сльози і погладила його по голові. Тоді вона ще не знала, що він напише цей лист і залишить його в коробці, наче закладення в книзі їхнього життя.
Наталя Петрівна глибоко зітхнула і провела пальцями по вицвілих літерах. Її маленький Кирило. Він був такий щирий і світлий, коли говорив це. А тепер, через роки, їй важко від того, як змінилися їхні стосунки.
«Напевно, це я винна. Занадто звикла все робити за них, надто мало дозволяла допомагати».
Вона встала, заварила новий чай і знову глянула на конверт. Цей дитячий лист ніби повернув її у вечір, коли вони були разом.
Наталя Петрівна поклала листа назад у конверт і вирішила зателефонувати Кирилу.
Наступного дня Наталля Петрівна не могла перестати думати про лист. Слова закарбувалися в її голові, пробуджуючи давні спогади та теплу, але важку ностальгію. Вона рутинно сортувала папери і розкладала по відведених місцях і спритно клацала степлером, і всіляко намагалася гнати від себе сторонні думки. Але в обідню перерву потік її свідомості знову повернувся до дитячих нерівних рядків.
Кирило. Її улюблений, рідний хлопчик, який так ніжно обіймав її і з гордістю заявляв, що вона найсильніша. Як давно вона не чула цих простих, але щирих слів.
“Чому все так змінилося?”
Увечері, тільки–но переступивши поріг квартири і знявши пальто, Наталя Петрівна взяла телефон. Вона довго дивилася на ім’я Кирила у списку контактів, і її пальці трохи тремтіли. Не від холоду, від хвилювання. «Ну що тут складного? Просто зателефонувати».
Вона натиснула кнопку виклику. Гудки здавались надто довгими, і раптом пролунав знайомий голос:
– Матусю, привіт, – бадьоро озвався Кирило.
Його впевнений голос завжди зігрівав душу, але зараз у ньому, здавалося, прозирала якась відстороненість.
– Привіт, рідний, – Наталя Петрівна намагалася говорити повільніше, щоб не видати хвилювання. – Як у тебе справи?
– Так нормально, постійно на роботі. Справ повно, а працівників не вистачає. Та все як завжди. А як ти? – він говорив квапливо, ніби вже подумки переключився на щось інше.
– І в мене, як завжди, все без подій, навіть нудно стало, – відповіла вона, розтягуючи кожне слово, ніби хотіла продовжити розмову.
Кирило почав розповідати про роботу, про майбутні проєкти, згадав про колег, але лише поверхово, без подробиць. Наталя Петрівна уважно слухала, але їй здавалося, що між рядками проходить холодна порожнеча. Він питав про її здоров’я, ніби за звичкою, але в його голосі не було того тепла, яке вона хотіла згадати.
Вона закусила губу і наважилася.
– Кирилу, а ти пам’ятаєш, як у дитинстві обіцяв збудувати мені будинок?
У слухавці запала пауза, ніби Кирило не одразу зрозумів питання.
– Який будинок? – засміявся він. Його сміх пролунав ніяково, майже розгублено.
– Та я знайшла твій лист. Ти писав, що збудуєш мені найбільшу хату, щоб я не втомлювалася, – голос здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки.
Кирило знову замовк. Наталя Петрівна почула у слухавці важке зітхання.
– Мамо, ну це ж було в дитинстві, – нарешті відповів він, явно не бажаючи заглиблюватися в цю тему. – Я тоді багато чого говорив… на Місяць хотів полетіти, ти пам’ятаєш?
Вона не одразу знайшла, що на це відповісти.
– Так, напевно, ти маєш рацію. Це було дуже давно, – з ледь помітною гіркотою сказала Наталя Петрівна. – Але чомусь я згадала про це сьогодні.
Кирило швидко перевів тему розмови, ніби намагався уникнути незручності.
– Мамо, я, мабуть, приїду на вихідні. Давно вже я не був дома.
– Звичайно, приїдь, – зраділа вона, намагаючись приховати полегшення в голосі.
Після розмови Наталя Петрівна ще довго сиділа на дивані з телефоном у руках. Погляд знову впав на листа, який так і залишився лежати на столі.
“Я все пам’ятаю, Кирило”.
Серце стрепенулося, але наповнювалося теплом. Розмова з сином була звичайною і короткою, але чомусь залишився осад з недомовленості. Задумався він хоча б на секунду про свої хлопчачі мрії? Чи цей лист залишиться лише луною дитячої фантазії?
Вона встала, повільно підійшла до вікна. За вікном так само йшов дощ, краплі стікали склом. Погляд Наталії Петрівни зупинився на слабкому відображенні її обличчя – втомленого, з тонкими зморшками біля очей.
«Він приїде. І, можливо, ми знову зможемо поговорити, як раніше».
Стало трохи легше.
Кирило приїхав у суботу, ближче до обіду. Наталя Петрівна почула дзвінок у двері, коли діставала сковороду, щоб насмажити картопельки. На порозі стояв він із букетом білих хризантем та пакетом пирогів із її улюбленої пекарні.
– Привіт, мамо, – сказав він, усміхаючись своєю звичайною трохи збентеженою усмішкою.
– Кирилко… – Наталя Петрівна застигла, не знаючи, що її здивувало більше: його несподіваний приїзд чи квіти. – Ти що з пирогами?
– Ну, це тобі. Ти їх любиш, – він підняв пакет і простягнув їй букет. – А квіти… теж тобі.
Вона взяла букет і трохи розгубилася. Білі хризантеми. Востаннє їй дарували квіти на день народження два роки тому, і це були звичайні троянди від колег. Хризантеми нагадали їй осінні свята у дитинстві Кирила та Олени, коли вони зривали саме ці квіти на шкільному дворі.
– Проходь, роздягайся, – швидко сказала вона, ховаючи очі, щоб син не помітив, що вони трохи вологі. – А з чим пиріжки?
– З капустою, як ти любиш, і з сиром.
Він пройшов у вітальню, доки Наталя Петрівна ставила квіти у воду.
“З пиріжками, з квітами… Якийсь він сьогодні дивний”, – подумала вона. Але радість від його приїзду була сильніша за подив.
На вечерею розігріла пиріжки, заварила свіжий чай із лимоном. Вони їли і говорили про всякі дрібниці: про погоду, про його колег, про сусідів, які знову затопили його минулого тижня.
Кирило здавався зосередженим, але часом його погляд ніби відлітав в інше місце. Він явно хотів щось сказати, але все ще не наважувався.
– Матусю, – нарешті почав він, відклавши убік вилку, – а що ти насправді пам’ятаєш про наше дитинство?
Це питання застало Наталю Петрівну зненацька. Вона здригнулася і поклала руки перед собою.
– Я думаю… Ви були слухняними і дбайливими дітьми, – вона посміхнулася, але усмішка вийшла помітно натягнутою. – І знаєш, я тепер шкодую, що надто часто ухвалювала рішення за вас.
– Ну, ми ж були маленькі, мамо, – заперечив він, але в його голосі чулася згода.
Вона підвела погляд на сина – такого дорослого, високого та втомленого. Її малюк, який колись обіцяв побудувати їй будинок, тепер сидів перед нею і, здається, справді хотів зрозуміти її почуття.
– Так, ви були дітьми, – лагідно повторила вона. – Але я надто оберігала вас від турбот. Мені завжди здавалося, що якщо ви помилитеся, це буде моя провина. Що я чогось не передала, не навчила, мало допомогла. Тому я намагалася все робити сама, я ж доросла. А коли ви самі виросли, то продовжили вважати, що мама з усім впорається.
Кирило довго мовчав, дивлячись на чай. Він крутив у руках ложку, ніби намагаючись знайти у цьому русі відповіді на свої думки.
– Мамо, адже я справді часто думав: «Мама впорається». Ти завжди була такою сильною.
Слова луною відгукнулися в грудях. Вона опустила очі, щоб сховати непрохані сльози.
– А ти ніколи не замислювався, Кирило, що я могла втомлюватися? Що іноді мені самій була потрібна допомога?
Кирило підвів на неї погляд.
– Замислювався… Але, знаєш, ти ніколи не показувала, що тобі тяжко. Ніколи не скаржилась, не просила. Ти завжди показувала, що все під твоїм контролем.
Наталя Петрівна хотіла заперечити, але замість слів тільки стиснула губи. То була гірка правда. Вона справді завжди намагалася здаватися сильною заради них.
– Знаєш, – продовжив він зітхнувши, – коли я поїхав, я ще довго думав: «Адже мама впорається одна». Я ніколи в цьому не сумнівався. І тому я дозволив собі рідше дзвонити і приїжджати до тебе.
– А я вважала, що ти просто не хочеш мене бачити, – сказала вона з тихою гіркотою.
Кирило міцно стиснув ложку, почувши ці слова. Він встав і обійшов її зі спини, а потім так само, як у тому самому дитинстві, обійняв і примружився.
– Матусю, прошу, пробач мені, – тихо прошепотів він, уткнувшись носом у її волосся і вдихаючи той самий запах – аромат дитинства і маминої любові.
Вона прикрила очі і поклала руку поверх його міцно стиснутих долонь. Вперше за довгий час повернулося те саме почуття, коли він, десятирічний хлопчик, обіймав її і по–дитячому обіцяв, що все обов’язково налагодиться.
Кирило повернувся на своє місце. За вікном уже стемніло – заговорили. У квартирі стало тихо. Кирило взяв чашку і глянув на Наталю Петрівну, наче намагаючись щось зрозуміти.
– Мамо… Ти знаєш, ти завжди була для нас прикладом. Але тепер я розумію, що, мабуть, нам самим треба бути сильними.
Вона сумно посміхнулася.
– Ти і Олена сильні, Кирило. Просто вам потрібно це згадати.
Ця розмова щось змінила. Сімейний зв’язок, який майже згас між ними, раптом повернувся. Вона була зовсім не такою, як у їхньому дитинстві, а більш дорослою, зрілою.
Вони сиділи ще довго, нічого не кажучи і лише відчуваючи, що між ними знову стало трохи тепліше.
Пройшов цілий тиждень з того часу, як Кирило поїхав. Наталя Петрівна вже подумала, що наступний дзвінок буде за місяць, як завжди, але у п’ятничний вечір пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв кур’єр:
– Посилка для Наталії Петрівни, отримувати будете?
Вона здивовано кивнула і розписалася, прийняла важку коробку і зачинила двері. На упаковці був почерк Кирила, а всередині садові інструменти: пара зручних секаторів, рукавички з яскравими квіточками та акуратна етикетка: «Для сімейного саду». Між інструментами лежала записка.
«Мамо, я пам’ятаю про будинок. Давай почнемо із саду. Я тебе люблю».
Її руки затремтіли, коли вона прочитала ці слова. Вона притиснула записку до грудей, наче це був сам Кирило, а на губах з’явилася тепла щира усмішка.
«Мій хлопчику, – подумала вона. – Він усе зрозумів».
Тієї ночі Наталя Петрівна вперше за довгий час заснула спокійно, без тривожних думок. Прокинувшись, вона вирішила, що сьогодні її день. Заварила каву, випила, нікуди не кваплячись і просто дивлячись у вікно. У голові, як у калейдоскопі, кружляли сотні спогадів: Кирило, що ледве дотягується до кухонного столу і тому, що стоїть на табуретці, допомагає їй місити тісто; Олена малює на її старих платіжках за обідом; їх гучні сварки через іграшки.
Ці образи зігрівали материнське серце. Вона відчувала, як її життя знову наповнюється чимось важливим – спорідненим зв’язком, який, здавалося, назавжди послабшав.
Того ж дня вона набрала номер Олени.
– Мамо, привіт! – відповіла дочка, і її голос дзюрчав із тією самою невимушеністю, яка раніше Наталії Петрівні здавалася легковажною.
– Оленко, я тут днями згадувала, як ти в дитинстві змалювала всі мої папери. Ти називала це «оформленням важливих документів».
Олена задерикувато засміялася.
– Мамо, та я ж була дизайнеркою з пелюшок! А Кирило? Він завжди намагався почастувати тебе своїми кулінарними «шедеврами». Пам’ятаєш той пиріг, який він «випік» із пластиліну?
– Як не пам’ятати, адже я його «пробувала», – усміхалася Наталя Петрівна, і її очі заблищали, але зовсім не від сліз, а від яскравості спогадів.
Вони довго говорили про все поспіль, реготали та ділилися спогадами. Це була та сама розмова, якої Наталії Петрівні давно не вистачало.
– Матусю, знаєш, ми з Андрієм збираємось приїхати навесні. Допоможемо тобі з дачею. Кирило, гадаю, теж приїде. Це буде так чудово. Ми знову щось робитимемо все разом. Прямо як у дитинстві.
Наталя Петрівна відчула, як у грудях розливається тепло, і їй навіть здалося, що його так багато, що ще трохи, і воно переллється через край.
– Я буду тільки рада, доню. Так дуже рада…
…Весна прийшла несподівано рано, зігріваючи землю першими променями сонця. Наталя Петрівна стояла у відчинених навстіж дверях дачного будинку і дивилася, як Кирило вивантажує з машини саджанці яблунь. Олена, мружачися від яскравого сонця, щосили розмахувала руками, сперечаючись з братом про те, як правильно їх треба висаджувати.
– Не можна садити їх так близько, Кириле, їм же не вистачить місця для коріння, – вона притупнула ногою і вперла кулачки в боки.
– Олено, та я щойно почитав. Там ясно сказано: щонайменше три метри!
– Це для інших дерев, а в нас яблуні! Мамо, ну скажи йому!
Її дорослі діти одночасно повернулися до неї, і в цей момент вони були зовсім як ті самі хлопці, які завжди потребували її підтримки.
Наталя Петрівна засміялася, притискаючи до грудей невелику коробку з цибулинами тюльпанів.
– Діти, ви такі самі, як у дитинстві. І так само сперечаєтеся через нісенітниці.
– Мамо, це не нісенітниця, це на цілі віки! – з усмішкою заперечив Кирило, забиваючи черговий кілочок у землю.
Вони ще довго сміялися і перекрикувались, але в цьому галасі була щира радість, яку Наталя Петрівна не відчувала вже багато років.
Тільки надвечір всі саджанці були висаджені. Сонце спливало за обрій, фарбуючи небо рожевим. Олена збирала інструменти, Кирило перевіряв натяг мотузок, а Наталя Петрівна просто стояла посеред нового саду.
Вона дивилася на рівні ряди молоденьких дерев і уявляла, як за кілька років вони покриються білими запашними квітами. Вона бачила, як Олена з чоловіком приїжджають на вихідні, як Кирило збирає перші яблучка, як вони всі сидять за великим круглим столом під цими деревами, що підросли.
– Мамо, ти про що задумалася? – Кирило підійшов до неї ззаду і поклав руку на плече.
Вона обернулася і посміхнулася йому.
– Про майбутнє, Кирило. Про те, що тепер точно все буде гаразд.
Він глянув на неї, трохи нахиливши голову, і відповів:
– Все вже добре, мамо.
Пізніше, ввечері, коли Олена та Кирило вже заснули, Наталя Петрівна залишилася на кухні сама. Вона дістала з ящика шафи старий, пожовклий від часу конверт і знову перечитала ті самі дитячі рядки.
«Коли ми подорослішаємо, ти більше ніколи не втомлюватимешся на своїй роботі».
Вона видихнула і склала листа назад. І цього разу вже не було ні смутку, ні жалю – лише тепла радість та впевненість.
“Вони самі впораються”, – гордо подумала вона.
А за вікном, під темним весняним небом, молоді яблуня тихо шарудили першими ніжними листочками.
