Після весілля Ліза з Володимиром оселилися жити у його матері. У чоловіка власного житла не було, а квартиру Лізи вирішили потихеньку відремонтувати, щоб потім не розводити пилюку на розкладені речі.
Ось тільки встигли зняти лише шпалери та стару штукатурку, яка почала обвалюватись місцями, а потім Ліза дізналася, що вагітна.
Грошей на оплату роботи будівельникам не було, тому ремонт став просуватися повільніше, ніж хотілося б.
У Лізи почалася сильна слабість, а Володимир вирішив взяти ще додаткову роботу, щоб до народження дитини купити все необхідне та якісне.
Свекруха добре ставилася до невістки. Ліза не підганяла чоловіка з ремонтом, і вони планували все тільки коли могли це зробити і обом було добре.
Відремонтувати встигли тільки дитячу кімнату, коли у Лізи з’явилася підвищена стомлюваність.
Жінка вийшла в декрет, а тому додаткових грошей, які можна було б вкладати в ремонт, не залишилося.
Володимир запропонував дружині поки що хоча б рік пожити у його мами, щоб не купувати найдешевші будівельні матеріали і зробити ремонт на совість.
Ліза не стала сперечатися, адже свекруха не намагалася порушувати їхній особистий простір. Вона жила одна і навіть раділа, що не доведеться нудьгувати на самоті.
– Я і з дитиною допоможу тобі, Лізочко! – говорила жінка, а Ліза зовсім не розуміла – чому інші жінки скаржаться на своїх свекрух, адже якщо ти поводишся по-доброму, то тобі відповідають так само.
Незабаром Ліза народила дочку. Дівчинка була здоровенькою, і вже третього дня їх виписали з пологового будинку.
Усі були щасливі. Навіть батьки Лізи змогли вирватися з роботи та на кілька днів приїхати з іншого міста, аби побачити свою онуку.
Саме тоді свекруха вперше показала свою ревнощі: їй не подобалося, коли мама Лізи колихала внучку і допомагала дочці купати малечу.
Свекруха дивилася на все це з ревнощами, шипіла собі під ніс, а потім відкрито показувала образу і нервувала, наче була маленькою дитиною.
Втім, Ліза подумала, що всі просто втомилися, та й їй могло просто здатися.
Коли батьки поїхали, свекруха почала все частіше пропонувати свою допомогу.
– Я не втомилася. Адже Марійка спокійна дівчинка! – посміхалася Ліза. – Все добре! Я висипаюся…
Проте нав’язливість свекрухи змушувала здаватися під її натиском.
Жінка забирала дитину до себе в кімнату, колихала і співала дівчинці пісні.
Ліза раділа, що в її дочки така дбайлива бабуся. Але вона почала думати, що може разом із чоловіком повернутися до ремонту своєї квартири, щоб скоріше перебратися туди.
Якою б люб’язною не була свекруха, Ліза відчувала себе чужою в цьому будинку і мріяла про те, як облаштовуватиме затишок у власній квартирі.
Все-таки жити у своєму затишному куточку набагато краще, як би добре до тебе не ставилися.
Минуло три місяці. Донька росла здоровою і навіть трохи випереджала свій вік. Вона була спокійною дитиною і галасувала, тільки коли насправді була голодна або настав час міняти підгузки.
Ганна Леонідівна, свекруха, зайшла у кімнату, коли Ліза тільки перестала годувати доньку і обережно вкладала її в колиску.
– Я поговорити з тобою хотіла, Лізочко! – сказала жінка.
– Давайте поговоримо! – усміхнулася дівчина.
– Тобі на роботу пора виходити! Досить уже сидіти на шиї мого сина! Володя втомлюється дуже з двома роботами, та ще й ремонт цей усі сили у нього забирає.
А внучечку, ти не переживай, я сама буду виховувати. Я саме сьогодні поговорила з начальством на роботі. Звільнятимуся.
Досить уже мені працювати. Пора вийти на заслужений відпочинок і бути корисною для нашої малечі…
Ліза оторопіла. Вона не змогла сказати ані слова. Взагалі, вона ніколи не була конфліктною людиною, але цієї миті готова була посваритися зі свекрухою.
– Я годую Марійку сама! – спробувала заперечити Ліза.
– Ну то й що? Націдити молоко неважко. Заморозиш у пакетиках, а я даватиму їй.
– Ні! Так діло не піде! – строго зупинила свекруху Ліза. – Я і тільки я виховуватиму свою дочку. Ви не ображайтеся, звісно! Я ціную вашу допомогу, але прийняти її не зможу. Вибачте. Все ж таки виховання закладає основи. Не просто так на роботі дають декрет до півтора роки. Але ми з Володею подумаємо, як вчинити правильно. Можливо, я залишусь із дочкою довше.
Ліза опустила голову.
Свекруха почала нервово кивати, стала на ноги і вилетіла з кімнати.
Ліза відчувала себе винною, але так само вона розуміла, що нічого поганого не сказала.
Вона сама хотіла виховувати свою дочку. Крім того, вона сподівалася, що зможеш підробляти вдома, ведучи бухгалтерію у кількох знайомих. Їй просто потрібно було трохи відійти після пологів, тому що вона все ще до ладу не прийшла до тями і не могла довго сидіти через поперек, та й загалом стан був млявий.
Коли чоловік повернувся з роботи, Ліза вирішила поговорити з ним про пропозицію матері. Вони домовлялися, що жодних секретів між ними бути не повинно, тому приховувати те, що не давало спокою, дівчина не могла.
Крім того, за кілька годин, що минули після розмови, свекруха навіть не зазирнула до неї в кімнату. Ніколи раніше вона не показувала образу так довго, а тепер вирішила наголосити, яких переживань їй завдала Ліза своєю відмовою.
Поділившись із чоловіком цією сваркою, яка на сварку не була схожа, Ліза сказала, що хоче скоріше перебратися до своєї квартири.
Вона відчувала себе ніяково перед Ганною Леонідівною і боялася, що після її відмови їхні стосунки стануть тільки гіршими.
Володимир замислився. Він потер скроні і сказав, що найбруднішу роботу, по суті, було зроблено, і якщо він попросить приятелів допомогти, то за добу можуть покласти ламінат і поклеїти шпалери.
– Потерпиш кілька днів? – дбайливо поцікавився чоловік, обіймаючи Лізу.
– Звісно, потерплю! – усміхнулася вона у відповідь.
От тільки терпіти було якось важкувато, бо Ганна Леонідівна ходила і дулася, наче Ліза якось завинила перед нею.
Дівчина, яка не звикла до подібної напруги, все-таки вирішила заговорити.
– Ви вибачте, якщо я вас образила вчора, але мені здається, що мої слова цілком справедливі. Як мати ви повинні зрозуміти мене – я хочу сама проводити час зі своєю дочкою та розповідати їй казки. Мені нескладно це робити, і я не готова розлучатися з нею, щоб ходити на роботу. Між нами зв’язок.
Мені стає сумно, навіть коли вона у вашій кімнаті, і я її не бачу. А якщо я буду на роботі, то взагалі не витримаю.
Ганна Леонідівна слухала Лізу, але нічого не відповіла. Вона налила собі чай і нервово почала помішувати цукор у склянці.
– Я й не нав’язуюсь. Хотіла вам якнайкраще зробити. Ні – так ні. Обійдусь!
Жінка пішла і закрилася у себе в кімнаті, а Ліза замислилась. Свекруха поводилася так, ніби Марійку у неї забрали і заборонили бачитися з дівчинкою.
Повернувшись у кімнату, Ліза зрозуміла, що потерпіти не вдасться. Вона зателефонувала своїй матері і розповіла про ситуацію, що склалася.
– Давай, я тобі грошей перекажу? Зніми ти на місяць квартиру, щоб нерви ціліші були.
Ліза сказала, що подумає і ввечері дасть відповідь. А ввечері чоловік повідомив, що домовився з хлопцями вже – через годину поїде в квартиру, щоб доклеювати шпалери, а завтра покладуть ламінат і вже можна заселятися, головне встигнути меблі купити, а грошей небагато.
Гроші Ліза пообіцяла позичити у своєї мами, адже та пропонувала переказати їй, а на диван який вистачило б, дочка все одно спить у колисці. А далі вже обживуться…
Ось тільки стан свекрухи таки не давав дівчині спокою. Чоловік повернувся додому вже пізно вночі. Він показав фотографії виконаної роботи і сказав, що ремонт виглядатиме просто шикарно. Непомітно Ліза перевела тему розмови на його маму.
– Ти ж її син! Ти повинен знати, якщо в неї був якийсь пунктик щодо онуків! – сказала Ліза.
– Та не знаю я ніяких пунктиків. Я знаю, що мама доньку дуже хотіла після того, як я народився, але лікарі сказали, що дітей більше не буде і тривале лікування не дало результатів. Потім батько пішов, і вона почала дуже переживати. А потім начебто все налагодилося…
– Значить, вона хотіла доньку…
Ліза раптом зрозуміла, чому свекруха намагалася виявити таку активну участь у житті Марійки – вона мріяла про дочку, яку не змогла народити. І тепер сподівалася, що зможе втілити усі мрії, виховуючи внучку.
Наступного дня, коли чоловік поїхав вкладати ламінат у їхній квартирі, Ліза вирішила знову заговорити зі свекрухою.
Вона трохи злилася на те, що жінка поводилася як так і їй, Лізі, доводилося виправдовуватися, але вона поважала свекруху за те, що та виростила такого чудового сина і за те, що добре ставилася до неї самої. Тому вгамувавши емоуції, Ліза постукала в кімнату жінки.
– Заходь! – відповіла Ганна Леонідівна.
Ці дні вона допомагала з Марійкою, але вже не так активно, в основному тільки коли Володимир був удома, щоб не перетинатися зайвий раз із Лізою.
– Ви мене уникаєте, я це бачу, – почала Ліза, – але я не хотіла б сваритися. Вчора Володька випадково розповів про те, що ви мріяли про доньку… Ганно Леонідівно, Марійка ваша онука! І вона залишиться вашою онукою! Ви зможете проводити час із дівчинкою, як бабуся. Ось тільки вам ніхто не заважає завести дочку.
Жінка з іронією засміялася.
– Так, я знаю, що вам уже сорок років, – продовжила Ліза. – Але я не кажу про те, що треба народжувати дитину. Чому б не оформити опікунство над дівчинкою з дитячого будинку, яка втратила материнську любов і потребує її? Так не тільки ви змогли б знайти дочку, а й самотня душа пізнала б материнську любов і турботу.
Ганна Леонідівна розплакалася. Вона вибачилася перед Лізою за те, що почала ображатись на неї без підстав на це. Поговоривши з невісткою до душі, жінка задумалася про те, що й справді могла б взяти дитину під опіку.
Вона колись намагалася вмовити чоловіка удочерити дитину з дитячого будинку, але той був категорично проти.
А потім і зовсім пішов із сім’ї.
Ганна боялася, що одна дитина не потягне, але ж Ліза мала рацію – існувала можливість взяти дитину під опіку і не малюка, а дівчинку років десяти. І подарувати їй свою любов і турботу.
Минуло кілька місяців. Коли Ліза та Володимир приїхали відвідати Ганну Леонідівну, двері їм відчинила дівчинка точно старша десяти років. Вона посміхнулася і привіталася з ними.
Ліза здивувалася, адже Ганна Леонідівна брала молодшу дівчинку. Вона нічого не говорила про те, що хоче змінити дитину. Але незабаром із кімнати вибігла й Катя.
– Мамо, Володька прийшов! – вигукнула вона.
– Знаю, – усміхнулася Ганна Леонідівна і вийшла зустрічати свою родину.
Вона широко посміхнулася, беручи з рук сина внучку.
Жінка сяяла від щастя.
– Знайомтеся, новий член нашої родини, Оленка! – представила вона ще одну дівчинку, на яку оформила опікунство. – Вони з Катею були близькі в дитячому будинку, і мені не хотілося розлучати їх, а так як житлово дозволяє, я вирішила забрати ще й Олену.
Коли вони з Лізою накривали на стіл, Ганна Леонідівна подякувала невістці за те, що підвела її до такої чудової ідеї, бо тепер вона була по-справжньому щаслива, і в неї були дві улюблені донечки, син, невістка і внучечка…
