Марина поверталася з міста пізно. Так вийшло, що зустріла там свою давню подругу Катерину, з якою ще двадцять років тому навчалася разом. Розговорилися, Катя запросила її у гості. І Марина, засидівшись у приятельки, ледь не запізнилася на останній автобус у село.
Жінка не дуже поспішала додому. Адже у великому будинку, що дістався їй від бабусі Раї, на неї ніхто не чекав.
Так вийшло, що у свої тридцять сім вона була самотня. Після нетривалого шлюбу, всього пів року, Марина ні про які романи більше не думала.
Той шлюб вважала помилкою і довго відходила від зради Миколи, який загуляв з міською красунею, яка приїхала до сусідів.
Та й не було з ким у їхньому невеликому селі будувати нові стосунки, які могли б призвести до створення сім’ї. А інакше Марина не хотіла.
Вийшовши з автобуса біля сільського магазину, вона вирішила купити собі чогось на вечерю. І хоч на вулиці вже були сутінки, вона вирішила додому не поспішати. Легкий морозець так освіжав повітря, що хотілося йти і йти знайомою вулицею і дихати цією свіжістю.
Марина зараз думала про те, що в принципі на долю вона не може ображатися. Так, у неї немає чоловіка, так сталося. І не вона одна самотня, он скільки в них у села живе жінок без мужиків. І нічого, непогано живуть. Працюють, дітей виховують, справляються якось.
Головне – це здоров’я. А в цьому Бог Марину не обділив. Професію має – працює лікаркою. А це означає, що хоч і невелика у неї зарплата, але стабільна. І будинок у неї тепер також є. Свій, власний. Бабуся Рая заповідала його саме їй, Маринці, своїй улюбленій онучці.
З недавнього часу у неї з’явилася одна мрія, задум, навіть план. І ця думка, одного разу оселившись у свідомості жінки, вже не відпускала її.
“Та саме так і потрібно зробити. Тоді я не буду більше самотня. І життя моє нарешті набуде сенсу”, – переконувала себе Марина у правильності свого рішення.
Сьогодні Марина їздила до міста, щоби почати збирати документи на усиновлення. Нещодавно їй довелося побувати в дитячому будинку, і звідти жінка вже виїжджала з новою мрією.
Стільки знедолених діток, а вона сама живе. Молода, здорова, так багато в ній сил і невитраченої любові. Та хіба може вона після цього продовжувати жити так, як раніше? Ні, обов’язково візьме на виховання хлопчика чи дівчинку. Обов’язково!
Марина розуміла, що це відповідальний крок. Та й її мама, Тамара Іванівна, рішення дочки сприйняла насторожено.
– Що ти вигадала, Марино? Хіба сама не можеш народити? Ти ще досить молода, зараз і після сорока навіть дітей планують, а тобі всього тридцять сім. Що ти мене перед людьми ганьбиш?
– Та чим же ж я тебе ганьблю, мамо?
– А тим! Люда он, молодша сестра твоя, вже все встигла – і заміж вдруге вискочила, і трьох дітей виховує. А ти в нас як не від цього світу. Ну, загуляв тоді твій Микола. Подумаєш, яке лихо! Навіщо одразу гнати такого хорошого мужика? Вони всі гуляють. Якби жінки в нашому селі щоразу за це мужиків гнали, то тут уже жодного одруженого не залишилося б, – заявляла мати.
– Мамо, навіщо ти про це? Діло минуле, все, забудь, – сумно відповіла їй Марина.
– Не виставила б Миколку, зараз би своїх дітей виховувала, вже, може, й школу закінчували б! А то придумала – з дитбудинку взяти! Ну закрутила б із кимось романчик. Василько он за тобою сохне, ти знаєш, Мишко з міста іноді приїжджає. Що я тебе вчу, як маленьку? Прояви жіночу хитрість, і не треба буде чужу брати, своя народиться.
– Ні, мамо. Так я не хочу. Одна справа – з кохання, і інша так… Тільки для того, щоб дитину зробити. Це якось неправильно, – міркувала Марина.
– А чужу взяти – це правильно, так? Звідки ти знаєш, ким були її батьки у цієї дитини? – ніяк не погоджувалася з нею Тамара Іванівна.
– Я все вирішила, не треба мене відмовляти, – твердо сказала Марина.
Коли не стало бабусі Раї, і виявилося, що свій великий будинок, який будував ще її чоловік, вона заповідала Марини, вся рідня була дуже здивована і м’яко сказати, засмучена.
– А чому їй? – обурювалася Людмила. – Що вона у нас особлива? У мене он троє дітей, і ми з Артуром у якійсь розвалюсі тулимося разом з його матір’ю. А їй одній – цілий будинок! Де справедливість? Бабця вже розуму не мала наприкінці життя, от і виробляла невідомо що!
– Та просто треба було хоч іноді до бабусі ходити. Я тебе попереджала, непростий характер був у моєї свекрухи, ось вона і «віддячила» нам, – виказувала молодшій дочці Тамара Іванівна. – Марина хитріша за тебе виявилася, вона біля бабці так і крутилася. Про інших онуків взагалі немає мови, вони вже років десять до старої не приїжджали. Ось Марина і вийшла у неї улюбленою онучкою, тут як не крути.
– А коли мені було ще й по бабцях ходити? У мене троє маленьких дітей! Розуміти ж треба, – ніяк не вгавалася Людмила. – От стара! Правильно, що я її не любила. Ну, нічого, ось мій Артурчик із заробітків повернеться, ми відновимо справедливість!
– Та вгамуйся ти. Ще нам проблем не вистачало. Адже там все за документами, а проти цього не попреш, – відповіла мати Людмилі.
Але молодша сестра Марини зовсім не збиралася терпіти таку несправедливість. Розмови про те, що будинок бабці повинен належати їм, тепер постійно велися між подружжям.
– Людо, якщо ти тільки скажеш, я твою Марину в одну мить виставлю, – з бравадою в голосі обіцяв дружині Артур. – Ось приїду, і виставимо ми її чемно. Чемно не зрозуміє, інакше скажемо. А ти поки що готуйся до переїзду…
Тепер щоразу в телефонній розмові чоловік натякав дружині на те, що вони скоро житимуть у великій бабиній хаті, переїхавши нарешті з тісного будиночка його матері.
Неспішно прямуючи вечірніми вулицями додому, Марина з цікавістю дивилася в чужі вікна знайомих будинків, думаючи про те, що за кожним з них живе щастя. У затишному теплі звучить сміх дітей, чоловік і дружина активно обговорюють свої проблеми і турботи. А на неї ніхто не чекає, і це сумно. Але скоро, вже дуже скоро все має змінитись!
Коли Марина, занурена у свої думки, завернула в провулок, де був її будинок, вона аж зупинилася від подиву…
У всіх вікнах світилося світло! І це було дуже дивно…
– Що робити?! – подумала вона. – Напевно, треба подзвонити комусь!
Нікого до себе в гості Марина не чекала.
Більше того, і ключа від свого будинку нікому не давала.
Підійшовши ближче, Марина побачила, як в одному з вікон промайнув силует.
Вона придивилася і ахнула від побаченого.
– Цього не може бути! – тільки й подумала Марина. – Невже вони зважилися на таке?
Вона не вірила своїм очам.
– Яка ж ганьба!
В будинку ходила… Людмили з молодшим сином на руках…
Марина важко зітхнула, бо добре уявляла собі, яка зараз буде сварка. Адже сестра разом зі своєю родиною не в гості до неї прийшла.
Дітей привезли із собою. Можливо, і речі вже перенесли свої, поки Марина була у місті…
Знаючи характер Людмили і не менш гарячу вдачу її другого чоловіка Артура, жінка вирішила не гарячкувати і не лізти.
Краще покликати когось на допомогу…
– Алло, Валю, привіт! – набрала Марина номер своєї односельчанки, з якою дружила вже багато років. – Скажи мені, а ти маєш номер нашого нового дільничного? Був десь? Подивися, прошу тебе, дуже потрібно. Так, мені! Потім розповім, зараз ніколи, ну справді! Чекаю!
Жінка почала чекати повідомлення з номером. Вона знала, що нещодавно до них у село приїхав дільничний, на якого всі дуже довго чекали.
Прийшла смс-ка, і Марина з надією набрала номер телефону, який надіслала Валентина.
Але відповіддю їй була тиша.
Спочатку чулися довгі гудки, а потім строгий жіночий голос сказав, що номер не відповідає або поза зоною доступу.
– Ну от! Хотіла допомоги попросити. Доведеться, мабуть, все робити самій, – сумно пробурмотіла жінка. – Як завжди.
Подзвонила Валентина.
– Алло, Марино, ну що там у тебе? Додзвонилася Петру Васильовичу? – поцікавилася вона.
– А хто це? – здивувалася Марина.
– Ну дільничний наш! Я ж тобі його номер скинула. Додзвонилася, питаю, чи ні?
– Ні, не відповідає він. Видно, не до моїх проблем. Все самій доведеться вирішувати, – відповіла вона приятельці.
– А що в тебе сталося? Невже Люда знову воду виробляє? – не вгавала цікава Валентина.
– Так… Вони з Артурчиком уже вселилися в мій будинок, поки я в місто їздила.
– Та годі тобі! Оце так! Та як же ж вони зважилися?
– Гаразд, Валю, піду сама їх виставляти, стояти на вулиці вже холодно. Та й кого мені чекати? Тільки на себе й надія, – невесело сказала Марина.
– Тримайся там! – гукнула Валя.
Марина помчала додому – робити нічого, проблему все одно вирішувати треба.
Коли вона зайшла в наповнений життям і дитячими голосами будинок, то спочатку розгубилася.
Артур та Людмила справді встигли принести сюди всі свої речі.
Частину, мабуть, уже розпакували, інші речі й одяг стояли ще в сумках біля дверей.
– О, прийшла! – побачивши сестру голосно сказала Людмила. – Тільки не починай, прошу тебе. Ти й сама розумієш, що це справедливо і так буде правильно.
– Правильно? – здивувалася Марина. – Ну, це як подивитися. Ви навіщо замок зняли? Я зараз когось викличу. Ви це хоч розумієте?
– Яке викличу? – вигукнув зять, з’явившись перед Мариною у майці, спортивних штанях та домашніх капцях.
Як справжній господар. Очевидно, у роль вже входив.
– Цей будинок її бабусі! І вона тут житиме! Вона та її сім’я.
Артур показував рукою на свою дружину, ніби Марина не знала, що бабуся Раїса була їхньою спільною родичкою.
– Цей будинок бабуся заповідала мені, – тихо відповіла вона, дивлячись на сестру, а не на зятя.
– А мені все одно, що тобі бабця обіцяла. Йди звідси! Тепер тут живемо ми з дружиною та дітьми, – заявив зять.
– Цей мій дім. Заповіт написано на мою користь.
– Ти одна! Стара самотня жінка, йди до матері, там і живи! А у нас сім’я, діти, то кому по совісті тут жити? Звісно, нам! – казав зухвалий зять. – Речі твої Людмила вже зібрала. Он у тій сумці. Забирай і йди.
– Я не піду, – сказала Марина.
– Підеш, ще й як підеш!
Але в цей момент щось сталося. Марина навіть не відразу зрозуміла, що саме.
За її спиною раптом відчинилися двері і незнайомий чоловічий голос сказав:
– Ану припинить! Ви що собі дозволяєте?
– Ох, дякувати Богу, встигли! – жваво сказала захекана Валентина, влетівши в будинок слідом за дільничним. То був саме він.
– Що тут відбувається? – запитав він офіційним тоном.
– Та нічого, що ви, – зовсім іншим голосом сказав Артур.
Очі його при цьому забігали.
– Тут же ж усі родичі зібралися. Ну про що ви?
– Зараз розберемося, – спокійно сказав Петро Васильович.
Коли дільничний, перевіривши документи, попросив зухвалих родичів залишити будинок Марини, Людмила влаштувала справжню сварку.
Але Петро Васильович не звернув на це уваги.
– Я все одно досягну справедливості, Марино і ти виїдеш звідси! – не вгавала Людмила.
Коли сестра з зятем і дітьми нарешті пішли, залишивши будинок його законній спадкоємиці, Марина зітхнула з полегшенням.
– Дякую вам величезне! І тобі, Валю, теж. Без вас я точно не впоралася б, – сказала вона втомлено.
Петро Васильович пішов, а подруга залишилася, щоб підтримати Марину в такий непростий момент.
– А як звати цю кішечку? – несміливо запитала чотирирічна Марійка, вперше зайшовши у свій новий будинок.
– Кішку? Мурка. А як ще? – охоче озвалася Марина, тримаючи за тонку ручку свою дочку. – Ось, Марійко, це твій дім. Тут ми з тобою тепер житимемо удвох.
– Утрьох. З кішечкою, – тихо сказала худенька дівчинка. – Мамо, а можна я її називатиму Сніжинкою? Дивись, яка вона біла й пухнаста!
– Можна, доню. Звісно, можна.
Тепер Марина була не одна. Цю мовчазну дівчинку вона помітила одразу, як тільки прийшла в дитбудинок. Вона так була схожа на неї саму в дитинстві, що просто дивовижно!
Якось до них у будинок постукали.
– Здрастуйте, Петре Васильовичу! Проходьте, – побачивши дільничного, запросила гостя трохи здивована Марина.
– Та я ненадовго. Повз проходив. Дізнатися ось вирішив… Чи все у вас добре….
– Все добре. Дякую за турботу, – з усмішкою відповіла Марина.
– Це добре. А Марійка як? Звикає? – привітно дивлячись на дівчинку, вів далі чоловік.
– Так, у мене все добре, дядьку! – жваво сказала дівчинка. – Ми з мамою і Сніжинкою дуже добре тут живемо.
– Дуже радий за вас. А якщо допомога якась буде потрібна, кличте. Я завжди готовий.
Видно було, що чоловік трохи переживав, тому й губився в розмові.
– Чому б це? – подумала Марина, широко посміхаючись раптовому гостеві.
А через тиждень Петро Васильович привіз Марині та Марійці велику банку меду.
– Ось вирішив вас пригостити. Вчора привезли з пасіки аж дві банки, а куди мені стільки! – віддаючи в руки здивованої Марини бурштинові ласощі, сказав він.
А потім вони сіли пити чай і Петро розповів, що вже три роки живе один. З дружиною розлучився. Історія негарна, тому про деталі не особливо йшлося. От тому й сюди, у їхнє глухе село, погодився приїхати на роботу.
– Зрозуміло. Значить, теж сімейним щастям вас доля обділила, – тихо сказала Марина.
Через пів року Петро Васильович прийшов свататися.
Марина відповіла йому згодою. І жодного разу потім про це не пошкодувала…
