У житті буває стільки сюрпризів, що тільки й дивуєшся.
Марина зовсім не очікувала, що їй життя зробить сюрприз, точніше навіть не життя, а діти.
І сюрприз дуже неоднозначний. Але їй нічого не залишалося робити, а тільки змиритися…
…Зі своїм чоловіком Павлом познайомилася Марина у двадцять три роки, потім вони одружилися.
Обоє зі звичайних сімей, тільки чоловік народився у місті, а вона у невеликому селі, буквально за сім кілометрів від цього міста.
Жили дружно, спочатку народилася донька Катя, та син Микита.
Чоловік працював на швидкій водієм, а Марина фельдшеркою у тій же лікарні.
Поступово за допомогою батьків вони купили двокімнатну квартиру, правда Микита ріс слабим, і вона часто сиділа з ним на лікарняному, возили по санаторіях.
Але після одинадцяти років раптом все минулося. Його зняли з обліку у лікарні.
Діти росли і стало тісно у квартирі, до них приходили друзі та подружки. Тоді чоловік запропонував:
– Марино, давай продамо квартиру, візьмемо кредит і купимо будинок. Не діло це тіснитися нам з тобою на кухні, поки у дітей в гостях їх друзі. І заборонити ж не можна.
– У принципі я не проти, теж замислююсь над цим. Діти підростають, у них мають бути свої кімнати. Згодна з тобою, Павлику, – сказала дружина.
Свою квартиру вони продали вдало, додали кредитні гроші та купили просторий будинок.
Все було добре, але раптом настали важкі часи, зарплати затримували, кредит платити нічим.
Знову замислилися Павло з Мариною, як викрутитися з такого становища. Попереду не було жодного просвіту.
Першою заговорила Марина:
– Павлику, а якщо нам взяти з дитячого будинку дитину чи двох. Ні для кого не секрет, що зараз багато хто бере дітей з дитбудинків, навіть мої знайомі, щоб виправити матеріальне становище. А що тут такого? І нам добре і дітям краще в сім’ї, аніж у дитбудинку.
– Треба все добре обміркувати та порадитися з нашими дітьми, а раптом вони проти? Це така делікатна справа, – міркував чоловік.
Вони зібралися на сімейну раду, діти проти не були, навіть зраділи. Вирішили взяти під опіку у сімʼю двох дівчаток. Розпочався процес оформлення пакету документів, зібрали усі довідки, зазначені у переліку.
Чекати довелося недовго, почалася у них підготовка цього важливого дня, коли діти увіллються в їхню дружну сімʼю.
Але найскладніше було попереду. Потрібно було вибрати дітей у дитбудинку, тож Марина з Павлом поїхали на оглядини.
Марина всю ніч переживала, їй не спалося:
– Все-таки це дуже відповідальний та важливий крок, виховувати чужих дітей. Як буде? Що буде?
Вранці вони зібралися з чоловіком і поїхали в дитбудинок. Їх провели до зали, де гралися діти, переважно дівчатка.
Марині сподобалися дві дівчинки, одній шість років, другій біля пʼяти.
Шестирічну дівчинку звали Олеся, а молодшу – Іринка. Павло був згоден з дружиною, він повністю покладався у цьому питанні на неї.
Марині навіть здалося, що обидві дівчинки трохи схожі на їхніх дітей. Спочатку дівчаток взяли на вихідний. Привезли додому, Микита з Катрусею чекали їх з нетерпінням:
– Ну що діти, давайте знайомитись, це Олеся, а це Ірина…
Олеся, яка була старша швидша освоїлася, і вже брала, що їй потрібно, не питаючи дозволу.
А Іринка була сором’язливою, дивилася своїми великими очима навколо і якось тулилася до стіни.
Але поступово діти освоїлися. Катя показала дівчаткам їхню окрему кімнату, а вони її слухалися, як старшу.
Все пройшло добре й весело, вже надвечір Олеся з Іриною називали їх мамою й татом. А коли треба було їхати назад в дитбудинок, вони посумнішали, їм не хотілося туди повертатися.
– Дівчатка, це тимчасово, наступного разу ми вже назавжди заберемо вас до нас. Добре?
Потім дівчаток привезли додому назавжди. Скільки ж було радості!
Катя стала їм старшою сестрою, вони її беззаперечно слухалися, допомагали прибирати в кімнаті.
Ірина чомусь більше тяглася до Микити, хоч і була за нього молодшою майже на чотири роки. Вона ходила за ним по п’ятах, а він дивна річ, знаходив з нею спільні інтереси.
…Роки минали, діти росли. Марина з Павлом усі борги закрили, жити стало легше. У відпустки навіть їздили на море.
Катя закінчила інститут і одружилася, і вже навіть народила їм онучку. Микита теж закінчив інститут, а прийомні доньки Олеся та Ірина закінчили коледжі та жили у своїх квартирах, які їм виділила держава, як дітям з дитбудинку.
Марина дивувалася, дивлячись на сина – жив із батьками, одружуватися не поспішав.
Олеся з Іриною відвідували батьків, правда Олеся дуже рідко, а ось Ірина кожен вихідний.
Іноді вона допомагала Марині по господарству. Ірина стала дуже хорошою дівчиною, увечері Микита її проводжав, вони часто про щось шепотілися, переглядалися, іноді йшли гуляти.
Марина не надавала цьому значення, вона думала, брат із сестрою спілкуються, сумують один за одним, вона навіть рада була їх таким дружнім стосункам…
…Якось Марина вирішила зробити генеральне прибирання в будинку.
Першим ділом жінка познімала всі штори й тюлі, щоб їх перепрати.
Марина поставила кошик зі шторами біля пралки і раптом сплеснула руками.
– От же ж! – пробурмотіла вона. – В Микити в кімнаті забула штори зняти. Ледь не поставила вже все у пралку…
Марина поспішила в кімнату сина. Вона, не постукавши, відкрила двері й увійшла в середину.
– Це що ще таке? – Марина оторопіла від побаченого.
Микита цілувався з Іриною…
Марина вискочила з кімнати і пішла на кухню. Потім до неї прийшов Микита:
– Мамо, я люблю Ірину, причому вже давно, і вона теж кохає мене. Ти пробач нам, що ми не сказали тобі, але…
– І давно це у вас, – зупинила сина мати.
– Давно. Мамо, ми вже давно дорослі, маємо своє життя. Не говорили тобі, бо не могли розібратися у своїх почуттях. А тепер зрозуміли, що нам один без одного ніяк не можна. Тепер я точно знаю, що хочу прожити своє життя разом з Іриною. Ми вирішили одружитися. Ми збиралися тобі сказати про це…
– Микито, а що скажуть люди?! Брат одружився з сестрою?
– Мамо, та мені все одно, що скажуть люди. Нехай говорять. Але ми не рідні брат та сестра, абсолютно чужі. І таке могло статися, мамо, – впевнено говорив син.
– А батько знає?
– Знає, ми тиждень тому сказали йому. А він дав нам п’ять днів, щоб ми тобі сказали. Ну раз так вийшло, ось знай, ми збираємося з Іриною одружитися.
– Ні, я проти. Я не дам своєї згоди на ваш шлюб, – обурювалася мати.
– Мамо, ти освічена жінка, ви Ірину не вдочерили. Це все забобони.
– Я проти, проти! Я виховувала Ірину як свою дочку. Це якось неправильно, я не думала, що мій син на таке здатний. Що говоритимуть люди?
– Мамо, ти не права. Ми любимо один одного.
Марина плакала, потім заспокоївшись, побігла у кімнату Микити, насварилася, насварилася на Ірину і просто виставила її з дому.
Микита вискочив за нею, сказавши, що не пробачить мати.
…Весь тиждень вони сварилися з чоловіком, Павло був повністю на боці сина та Ірини, переконував дружину, що вона не права.
– Марино, діти люблять один одного. Не псуй життя своєму синові. Відкинь убік усі забобони, нехай пліткують люди, всім не закриєш рота. Згодом усе вщухне. Та і взагалі, що тут такого? Микита з Іриною не рідні.
Після тижня сварки з чоловіком, переговорів із дочкою та сином, Марина трохи охолола, обміркувала все.
– Звісно, я мати, і не можу псувати долі дітей. Доведеться мені змиритися. А що вдієш? Потрібно заспокоїтися, помиритися з дітьми, інакше я втрачу і сина і прийомну дочку.
Марина з Павлом поїхали до Ірини в квартиру. Микита відчинив двері і здивовано дивився на батьків.
– Мамо, тату?! Ну проходьте, Ірино став чайник, у нас гості, – гукнув він у бік кухні.
Марина з Павлом пройшли на кухню, де стояла розгублена Ірина.
Побачивши їх вона засоромилася.
– Привіт, мамо й тато. Зараз будемо пити чай, я якраз спекла шоколадне печиво…
Марина підійшла до Ірини, обійняла і сказала:
– Пробач мені, доню, я була не права. Пробач, будь ласка, це я погарячкувала. Ми з татом завжди на тебе чекаємо, не ображайся.
Ірина плакала, швидше за все від радості, вона теж цілий тиждень була на нервах.
Микита вмовляв, казав, що мати їх вибачить, у неї добре серце, просто для неї все сталося несподівано. Потрібно було одразу їй розповісти.
Павло раптом голосно сказав:
– Так, ну добре, все гаразд, досить сліз. Ніхто ні на кого не ображається, ходімо чаю попʼємо, так Ірино?
Він обійняв дочку і притиснув до себе.
– Звичайно, ви мої найулюбленіші та найрідніші мама й тато. Все буде добре.
Микита посміхався:
– А ми вже подали заяву і скоро розпишемося. Але весілля не хочемо. Так, всі тільки свої, зберемося і відсвяткуємо. Ми поїдемо у весільну подорож. Тож такі ось у нас новини…
– Ну і гаразд, ну і добре, ну і молодці! Я знаю, ви будете щасливі, – сказала Марина, обіймаючи та цілуючи своїх дітей…
