Все, що сталося з Мариною за останні два роки, було таким бурхливим, швидкоплинним і непередбачуваним, що вона сама дивувалася.
До цього жінка й не думала, і не думала, що життя може так швидко змінитись, і в ньому може статися стільки подій…
…До цього всього вона жила тихим розміреним життям. З дитинства Марина була донькою великого начальника, але батька не стало три роки тому.
Її мати, втративши опору в житті, довго не могла залишатися сама і через рік після відходу батька знову вийшла заміж.
Марина її не осуджувала. Мама звикла жити, як у Христа за пазухою, тому знайшла собі іншого чоловіка, цілком забезпеченого, а Марині залишилася батьківська трикімнатна квартира.
І це в її не повні тридцять років. І ось з цього моменту життя її почало змінюватися…
До цього в Марини були шанувальники, але кохання якось не виходило.
Писаною красунею вона, на жаль, не була. А батьки з дитинства привчали її до скромності та строгості у поведінці. Ось ці якості, які були їй притаманні надміру, й відштовхували чоловіків.
Робота у неї була непогана консультант у банку. Але ось колектив знову ж таки жіночий за невеликим винятком. І начальниця була строгою дуже.
Але Марина була на хорошому рахунку, справу свою знала, клієнти були нею задоволені. Тому вона не звертала уваги на рідкісні кпини начальниці, хоч і не любила їх.
І все б нічого, але ось особисте життя було, що називається на нулі.
Мама робила деякі спроби познайомити її з «хорошим чоловіком» з оточення нового чоловіка, але Марина відмовлялася. Мама її не розуміла.
– Так і залишишся одна, згадай мої слова! – сказала вона ображено після того, як Марина пішла з чергового бенкету навіть не попрощавшись.
Вона проігнорувала залицяння якогось Івана Костянтиновича, запрошеного нібито спеціально для неї. А він їй у батька годився…
І тут на обрії несподівано з’явився Павло. Теж старший років на десять.
Він нещодавно розлучився з дружиною, з дорослим сином були якісь проблеми, в які Марина не вникала.
І коли він після місяця знайомства освідчився їй у коханні і переїхав до неї, вона усвідомлювала, що все ж основним її плюсом є саме квартира.
– Ну і нехай! Більше на прикметі все одно нікого не було, та й мати заспокоїться… – вирішила жінка.
Павло Андрійович був чоловіком цікавим, працював інженером. Практично не гульбанив, хіба що на свята і то помірковано.
Ну а Марині сказав, що покохав її за те, що вона справжня жінка в його розумінні, яку прикрашають саме скромність і чудовий характер.
Їй хотілося в це вірити…
Розписуватись вони не поспішали. Павло щойно пройшов через розлучення, залишивши все дружині і синові, а собі у вигляді компенсації стареньку машину і дачу з ділянкою.
– Звичайно, а навіщо їй дача, – казав Павло. – Палець об палець… Жодного разу там нічого не робила!
Марина зізналася, що вона теж не дачниця і не городниця, але із задоволенням займеться дачним господарством. А чому б і ні?
І з першими листочками й теплим сонечком вони вирушили на цю ділянку.
Будиночок був такий собі, але для них двох цілком придатний.
Ділянка невелика, але вимагала догляду. Чим вони й почали займатися кожних вихідних.
А по сусідству височів будинок-красень! З білої цегли з темно-бордовим черепичним дахом, але ось паркан, який розділяв їх дві ділянки, був у жалюгідному стані, і Павло вирішив його замінити.
Тільки грошей він особливо не мав, довелося Марині вкластися і в паркан, і в невеликий косметичний ремонт у будинку.
Сусід у цей час був відсутній, тому Павло закупив усе необхідне і поспішно розпочав роботу.
При цьому він примудрився шматок землі сусіда ніби як забрати собі, тобто поставив паркан сантиметрів на п’ятнадцять далі, аніж він розташовувався раніше.
Навіть недосвідчена в цих справах Марина зрозуміла, що він обманув сусідів, а на своє зауваження отримала відповідь:
– Кущі смородини або аґрусу посадимо. А це багатій і не помітить. У нього на ділянці завжди якісь робітники працюють. Садівники, городники… А сам усе наукові праці пише, не знаю тільки, де почитати!
Марині якось не сподобалося таке ставлення Павла до сусіда, якого вона ще жодного разу не бачила.
І ці п’ятнадцять сантиметрів по всій довжині паркану теж не давали їй спокою…
Сусід з’явився в один із вихідних. На ділянці справді працювали два робітники.
Він стояв на ґанку, коли зі своєї хатини вийшла Марина.
Чоловік уважно глянув на неї і привітався здалеку. Вона кивнула у відповідь. І одразу почервоніла. Потім зникла з поля зору і зайнялася прополкою.
– Вітаю, Олександре Юрійовичу! – раптом почула вона голос Павла. – З приїздом!
– І вам того ж, – відповів сусід і підійшов до нового паркану. – Я бачу, ви земельний розділ новий встановили?
Марина знову почервоніла…
– Довелося попрацювати, – сказав Павло. – Старий мій паркан похилився весь і на вашу ділянку приліг вже…
– Ну так, ну так. Сподіваюся, біля нового паркану ваша смородинка добре піде, просторіше їй тут стало, чи не так?
– Та хто ж її знає? Ягода вибаглива, кущі молоді, подивимося, Олександре Юрійовичу, – відповів Павло, анітрохи не соромлячись.
…Їй було так соромно, але ввічливість сусіда запала Марині в душу.
Інший би сваритися став, а цей тільки повернувся і, щось насвистуючи, поклав руки в кишені джинсових шортів, і пішов у хату.
Цікавий чоловік, високий, доглянутий років сорока з хвостиком…
– Ну от і все, а ти переживала! Багач і слова не сказав, – заявив за вечерею Павло.
– Ось його дружина приїде, тоді й побачимо, – відповіла жінка. – Недобре це, Павлику. Соромно мені…
– Ну, по-перше, він не одружений, вдівець. Донька в нього молоденька, живе з чоловіком десь за кордоном, сюди не їздить. А за тонку смужку землі і я посоромився б сваритися…
– Зате не посоромився її собі відгородити, – подумала Марина.
…Настала середина липня, і в Марини почалася відпустка, яка не співпала з відпусткою Павла.
У жаркій квартирі сидіти їй не хотілося, і вона приїхала на дачу.
З городом вона вже навчилася справлятися. Ягоди пішли по повній програмі. Дачників поприїжджало повно.
А сусід з’явився тільки через тиждень, коли Марина якраз смородину збирала біля нового паркану.
Він підійшов, привітався. Познайомились, і знову Марина почервоніли…
– Та ви не соромтеся, Марино! – сказав сусід. – Збирайте врожай, я не заважатиму вам.
І чоловік відійшов…
Коли Марина закінчила, то набрала ягід у миску і віднесла сусіду.
Була вже у нього смородина, чи ні, Марина не розглядала, а просто проявила сусідську ввічливість.
Олександр Юрійович здивувався, але дар прийняв, подякував, і Марина одразу пішла до себе.
Більше вони якось не спілкувалися…
…Відпустка давно закінчилася, і Марина з Павлом знову почала приїжджати тільки на день-два.
А незабаром сталося несподіване!
Марина вже зрозуміла, що у колишній родині Павла щось відбувається.
Він часто і довго голосно розмовляв із сином, а іноді і з колишньою дружиною.
Але з Мариною не ділився, а вона й не питала. Захоче, сам розкаже…
Ось тут Павло й оголосив:
– У сина проблеми. Йому потрібно терміново переїхати з міста. Вліз кудись. Тому він на дачу переїжджає, нехай живе там, поки все не владнається.
Сина Марина бачила кілька разів, він приходив до батька, як правило, по гроші.
Далі порога той ніколи не проходив, хоч вона й запрошувала.
Дивився завжди спідлоба, непривітний, небалакучий. Гроші забере, гримне дверима й піде.
Марина не заперечувала, щоб хлопець жив на дачі, спитала тільки, як із поливом бути?
Чи стежитиме він за городом, адже спека, засохне все. Але Павло її запевнив, що сам їздитиме частіше, відвідувати і сина, й ділянку…
А незабаром і зовсім туди перебрався.
Якось Марина прийшла додому з роботи й оторопіла. Ані Павла, ані його речей не було! На столі у залі лежала якась записка.
Марина взяла її й не повірила своїм очам.
«Пробач, я не можу жити на дві сімʼї, та й синові потрібен нагляд. Так уже вийшло»
Отаке написав Павло…
Як же ж Марині було прикро! Чому навіть не поговорив, не порозумівся по-людськи!? Вивіз речі, поки вона була на роботі.
Марина весь вечір проплакала.
А потім про все дізналася мама, знову пригадала Івана Костянтиновича, яким вона знехтувала. Зараз би як сир у маслі каталася. А вона знайшла собі отакого.
– Досить! – раптом гукнула Марина.
Мати замовкла на півслові, а в очах Марини сльоза блиснула.
– Вибач, мамо. Але давай я сама розберуся, гаразд?
Мама пішла, ані слова не говорячи, і Марина залишилася зовсім одна. Вона і її робота…
Колеги дивилися скоса, не могли не помітити зміну настрою. Але делікатно мовчали, з запитаннями не чіплялися.
…Настала осінь. Настрій не покращувався. Забувалася Марина лише обслуговуючи клієнтів, вирішуючи їхні фінансові питання.
І одного разу на порозі банку зʼявився… Олександр Юрійович! Так вони зустрілися знову.
Питання чоловіка було не таким складним, вирішилося швидко, але він не поспішав іти.
– Вибачте, Марино, це не моя справа, звичайно. Але все ж таки, що у вас сталося? Ви розлучилися з Павлом Андрійовичем?
– Так, – коротко відповіла вона.
– Зрозуміло. Мені дуже шкода, бо наприкінці літа замість вашого приємного сусідства мені довелося спостерігати цю сварливу родину – Павла, його дружину і сина.
Вона лише знизала плечима, відчувши якусь байдужість у душі. Олександр Юрійович, мабуть, помітив це й сказав:
– Ходімо, пообідаємо? У вас коли перерва?
І вона раптом без жодного сорому заявила:
– Перерва закінчилася, але повечеряти я не відмовлюся.
І він із радістю погодився.
…А наступного літа, приїхавши зі своїм чоловіком на дачу в його прекрасний білий будинок з бордовим черепичним дахом, Марина спостерігала не дуже веселу картину за парканом: похмура жінка ходила по грядках, не знаючи до ладу, що з ними робити.
Кущі смородини стояли пожухлі, а вона сідала на шезлонг, який Марина купила минулого літа, і демонстративно приймала сонячні ванни. Сина видно не було, вечорами приїжджав Павло, теж похмурий і невдоволений.
Вперше побачивши Марину, він оторопів, але, помітивши її животик, сказав все ж таки:
– Прилаштувалася до сусіда? Ну що ж, вітаю.
– Ну, кому клаптик землі, а кому все інше, – відповіла Марина і більше з Павлом не спілкувалася.
Вона нарешті була щаслива. Жінка чекала свого малюка, Олександр був прекрасним чоловіком.
І того ж літа він спорудив високий паркан між їхніми ділянками, щоб Марина більше не бачила цього сімейства.
Їхнього недоглянутого подвірʼя, будинку, що похилився за зиму, і похмурих, завжди всім незадоволених облич…
