– Ось так, Толік, значить все було у нас не по-справжньому? А я ж недолуга вірила, що ми з тобою щасливі! – сказала з гіркотою Марина і присіла на стілець. – Тепер я зрозуміла, у тебе тільки одна риболовля на думці, і ще.., – Марина не договорила, але вона подумала про Юлію.
– Решта видно тобі неважливо, та й ми зі Славком схоже тобі не потрібні! – з гіркотою сказала Марина.
Анатолій стояв, руки поклав у кишені і мовчки дивився на дружину.
– Що мовчиш, не подобаюсь? Тоді навіщо це все, ці роки, що ми разом? Навіщо цей наш дім, Славку, все, що ми нажили, навіщо? Хоча що я кажу, я ж чула, що вона нещодавно повернулася? Покликала вона тебе, кажуть, ну так давай, давай, іди до неї, я тебе не тримаю!
– Та не так все, ти не зрозуміла, я просто хотів до неї з іншого питання зайти, ну ти куди, Марино? – запитав їй Толік.
Але в його очах було ще щось недомовлене, те, що він не сказав, але Марина все одно це відчувала. Стільки років разом, що й слів не треба. Адже все було добре, а останні два тижні Толік сам не свій став. І якраз два тижні з того дня минуло, як Юлія повернулася, звичайно, це з нею пов’язано, сумнівів навіть немає.
Марина встала, і не дивлячись на чоловіка вийшла.
Вона була збентежена, не знала, що й думати.
Коли вона за нього виходила заміж, від знайомих знала, що Толік був в іншу закоханий ще зі школи. Але Юлія вийшла заміж за іншого і поїхала. А Толік незабаром став до Марини залицятися, ніби хотів забутись.
Казали, що вони чимось із нею навіть схожі. Фігурою, кольором волосся, зі спини навіть сплутати можна. Але тільки Юлія була красуня, на неї багато уваги звертали, а Марина так собі, звичайна, бліда копія.
Вона й сама відчувала, що саме через схожість Толік звернув на неї увагу. Але не хотіла про це думати, нічого не могла з собою вдіяти, він давно дуже подобався їй. І вона тоді вирішила – буде як буде…
Коли за місяць Толік запропонував Марині вийти за нього заміж, вона не роздумуючи погодилася.
Любила Марина його без пам’яті, хіба могла вона відмовитися від нього? Та навіть якби й відчувала, що він з нею на зло іншій, і то б не відмовилася. Але Анатолій до неї так ніжно ставився, так дбайливо, що вона почала забувати про те, що колись він іншу любив. Ну була ця Юлія, перше юнацьке кохання, так у багатьох так було й минулося.
І їй навіть здалося, що вони все пройдуть. Були хвилини, коли Толік так дивився на неї, що Марина вірила, що це він не Юлю в ній бачить і любить, а саме її, його Маринку.
А Толік для сім’ї дуже старався.
Задумав він тоді старий батьківський будинок перебудовувати, щоб місця було більше, з другим поверхом. А це означає, що він не просто так, а назавжди з нею, Марина навіть боялася повірити, що вона така щаслива.
Працював він тоді на будівництві, стара машина навіть у нього вже була.
Толік жваво взявся за справу, вони з напарником цегляний гараж батьків розширили. Другий поверх над гаражем надбудували, під сходами кухню зробив. І всі вони тимчасово переїхали туди.
Старий будинок знесли, лише фундамент залишили.
І на тому фундаменті нову хату збудували. Двоповерхову, справну, ніби виклик для всіх, що сім’я живе міцна, любляча.
Збудували будинок якраз до народження їхнього синочка Славка. З пологового будинку Толік дружину з сином уже до нового будинку привіз…
Потім вони в саду дерева і кущі потихеньку поновили, нові підсадили. Малина у матері розрослася велика, солодка. Чорна смородина, все в них цвіло і росло від їхнього кохання.
На червоній смородині Марина крутила компоти, а Толік робив ігристе. Такого смачного ні в кого не було.
Потім поступово вона старі батьківські яблуні повикорчували, коли нові вже підросли.
Коли весною квітли сади, у них сад був наче піна морська.
А вишні в них наливались солодкі, коли Марина їх з драбини збирала, Толік зі Славком так довкола і крутились. Толік її обіймав, казав, що підтримати прийшов, переживає за кохану. А Славко просив маму найбільші вишні з верхівки зібрати, вони ж найсолодші.
– Губи в тебе від вишні солодкі, люба моя, – казав їй Толік, і очі його тьмяніли.
Видно було, що любить він її, і Марина гарнішала від його слів і обіймів.
А яблука в них були які! Як достигнуть, так кісточки аж просвічують, бабці сусідські казали, що це від кохання великого у них все так квітне
І ніяка Юлія більше між ними не стояла, вона вже відчула б.
А тут раптом вона повернулася, цяця яка, ніби чекає її тут хтось та ще й покликала навіщось!
Анатолій перевдягся у костюм і білу сорочку. Був дуже задумливий, з собою нічого не взяв і пішов…
Марина намагалася не думати ні про що. Поставила борщ варити на плиті, Славка кашею нагодувала і гуляти з Володькою сусідським відпустила. Синові вже десять, великий, вони на велосипедах з Володькою кататися поїхали. Тато Славку великий найкращий купив…
Потім Марина прати почала, вона гарні речі в пральній машині не псувала, руками прала.
А сорочку ж він білосніжну вирядився і пішов до цієї!
Марина розвісила білизну на вулиці. Що б ще зробити, аби не думалося про неї? Вона пішла в будинок мити підлогу.
Шваброю звичайно простіше, але зараз їй шваброю не піде. Їй треба до втоми, щоб потім Славка нагодувати обідом, на завтра наготувати, напрасувати, помитися та й заснути відразу. А не лежати одній очі в стелю…
Анатолій йшов до будинку Юлії, і серце тріпотіло, як тоді, в юності.
Він згадував, якою вона була, як був упевнений, що вона його стане. А Юлія поїхала, сказала, що таке життя не для неї. І наче й забув він уже, яка вона, він дружину любить. Але як приїхала вона, спокою немає, хоче подивитися на неї, запитати, чи щаслива вона, з чоловіком чого розійшлася! А ще друзі кажуть, що вона начальницею стала, що хорошу роботу пропонує, так може і йому запропонує? Хоча Маринці, напевно, це не сподобається, якщо він з Юлею працюватиме?
Навіщо він про все це думає, морок якийсь найшов, не інакше!
Сумніви метушилися в голові Анатолія, але він дійшов до її будинку. А Юля вже на ґанку стоїть, ніби чекає на нього.
І справді ще красивішою стала, аніж раніше, дивиться, посміхається…
І тут раптом відчув Анатолій, що серце його… Вже не тріпоче, побачивши Юлію! В минулому все!
Його вдома дружина кохана чекає, єдина для нього, а Юлія чужа, зійшов морок, розвіявся. Наче та сама Юлія, ті самі очі, волосся, навіть наче красивіша, а йому вона байдужа.
Легко так йому стало, ніби вантаж, камінь скинув, немає нічого, та й не було.
Додому Анатолія ноги самі несли, до обіду встиг. Побачив Маринку, якам мила підлогу. Підійшов тихо і обійняв.
Вона він несподіванки пискнула. Але Анатолій тільки цілував її.
– Нікому тебе я не віддам, пробач мені, що ворушив старе це все, минуле, Маринко, та це все пусте.
Юля мене на роботу до себе кликала на ринок, вона тепер директоркою будівельного ринку працює. Натякала, що одна тепер, навіть дітлахів у неї немає.
З чоловіком вона і справді розлучилася, а я прийшов до неї, стою, байдужий, на неї дивлюся, і сам не зрозумію, а навіщо я прийшов?
Все пішло, Марино, а точніше й не було нічого. Вона мені посміхається, підійшла.
А я відступаю від неї інтуїтивно, чужа вона, холодна. Красива так, вона завжди була красива, і що?
Не для мене вона, просто іноді морок якийсь на мене знаходив. Думав, що за своє щастя я тоді не поборовся, а щастя моє це ти, Мариночко! Ти і син наш Славко, більше ніхто мені не потрібен, віриш мені? – шепотів їй пізно ввечері Анатолій.
Не довелося Марині одній ночувати, не підвела її доля, все правдивим було в неї з Толіком.
Коли донечка Даринка у них народилася, Толік перед будинком молоденьку липку посадив.
Якраз поруч із кленом, що на народження Славка був посаджений.
А поряд місце ще є, якщо Господь дасть, будуть у них іще діти.
Бо ж вони від великого кохання народжуються…
