Мишко озирнувся і важко зітхнув – як тепер все складеться?
Ось він і повернувся назад у батьківську квартиру.
Матір поклали в лікарню – тепер йому з нею треба жити. Вона коли з лікарні вийде, одній їй не можна.
Прощавай свобода…
Відколи Мишко став сам працювати, він жив на орендованій квартирі. Орендував невелику студію – так було зручніше.
Кілька разів закохувався, але так і не одружився.
Дівчатам його робота не подобалося, Михайло був, так би мовити, захисником закону й порядку.
Будь-якої миті його могли викликати на роботу. Ні нормальних вихідних, ні планів на відпустку, та й заробіток невеликий. Ну, якій дівчині це сподобається?
Коли був живий батько, він бурмотів під час зустрічі до Мишка, що він живе неправильно. Переживав, ось і бурмотів.
Тож Мишко не часто бував у батьків…
А коли батька не стало і він став частіше до мами заходити, то вона його не осуджувала.
Раділа його приходу, намагалася приготувати його улюблені млинці з м’ясцем або домашніх вареничків наліпити.
Звичайно, мама теж за нього переживала, але ніколи не питала про роботу. Знала, що Мишко все одно правди не скаже, тому сама йому щось там розповідала і підсовувала смачненьке.
Син любив шоколадні цукерки ще з дитинства. Сам отакий ласун, а життя не дуже в нього солодке…
– У дядька Славка, що навпроти нас живе, вівчарки його нещодавно не стало, – журилася мати.
Її всі тут любили, цуценям ще пам’ятали. Вона весь під’їзд охороняла, чужих не підпускала. Лілю з першого поверху від когось навіть захистила одного разу.
– Вісімнадцять років прожила вона, шкода, що її більше немає, немов рідну душу втратила! А розумна була… Одного разу я гаманець випустила, в магазині схаменулася, додому побігла. А вона сидить, голубонька, біля нашого під’їзду, і в зубах його тримає. Дядько Славко її додому тягне, а вона на мене чекає! – мати аж витерла сльози, так розчулилася.
– Мамо, ну годі тобі, ти чого? – обійняв її Мишко.
– Та як же ж, синку… Ось і батька вже немає, і я піду скоро, а ти все один, та й один…
– Мамо, та все добре буде, – Мишко обіймав матір, а вона його.
Схлипнула, зітхнула, і далі розповідає,
– Люба на пенсію вийшла, тепер до мене частіше заходить. А Марина з п’ятого поверху, що на скрипці грала, поки що не одружена. Пам’ятаєш хоч її, така світла й усміхнена?
– Звичайно пам’ятаю, мамо, – Мишко теж усміхався.
Вдома добре. Він тут з народження жив і всіх знає. Мама його завжди за Марину сватала…
– А у Лілі, що тоді народила в сімнадцять, донька вже заміж вийшла Час так летить, так летить, – журилася мама, і далі говорила і говорила…
Як добре, коли мама поруч і чуєш її голос. Раніше Мишко про це не думав, а тепер видно і сам не такий уже й молодий.
Мама помітно постаріла, здоров’я не те вже, ось навіть у лікарню потрапила. Начебто все не дуже й серйозно, але всього багато, кажуть краще її одну більше не залишати.
І добре, що у Михайла тепер інша робота.
Він стаж відпрацював і пішов. Друг покликав до себе. У нього приватна агенція, гнучкий графік, та й оплата гідна.
Так що жити тепер можна по-людськи.
Поки мама в лікарні, Мишко вдома вимив вікна, зробив порядок. Він зайшов у свою кімнату і аж застиг від побаченого.
У його кімнаті все було майже як раніше. Коли він забігав іноді в гості, ніколи було роздивлятися.
А тут Мишко ніби у свої двадцять років повернувся.
Його гітара так і висіла на стіні. Колонки, книги на полиці, фото друзів…
…Дзвінок у двері зупинив його ностальгію.
Мишко відкрив двері, а там… Якась незнайома жінка.
У руках у неї був пиріг з вишнями – це був їхній з мамою улюблений.
Жінка побачила Мишка і зніяковіла,
– Ой вибачте, а я тут Ганні Дмитрівні пиріг її улюблений принесла, – сказала незнайомка. – Вона мене його пекти навчила.
– А мама в лікарні, її скоро випишуть, – Мишко з цікавістю розглядав жінку.
«Новенька, чи що якась, наче у них в будинку такої не було?» – думав він.
– Мишко, а ти мене не впізнав? – раптом посміхнулася та і простягла йому пиріг. – Ганна Дмитрівна говорила це твій улюблений, спробуй, чи вийшло у мене? Ти мене забув, так?
Мишко застиг від здивування.
– Я ж Ліля! – нарешті сказала гостя.
Мишко аж розсміявся – тепер він її впізнав.
– Лілю, ти чи що?! А я дивлюся очі знайомі і посмішка. Яка ж ти стала гарна!
– Скажеш теж мені! Я скоро бабусею стану, яка тут краса? – зніяковіла Ліля.
– Заходь давай, ходімо разом пити чай із твоїм пирогом, а ти мені розповіси, як живеш. У тебе до речі чоловік не ревнивий? – запросив її Мишко.
– Та який там чоловік, насмішив, немає в мене чоловіка і не було, – засміялася Ліля і на її щоках з’явилися ямочки.
Михайло її пам’ятав зовсім дівчиськом, худа була, висока, говірка і теж так само усміхалася.
А тепер он яка стала!
Бабусею вона скоро буде, це якщо вона свою Оленку, як мати йому розповідала, народила в сімнадцять, а тепер Оленці її вісімнадцять, то Лілії десь тридцять п’ять. Все правильно, на сім років вона за нього молодша…
– Ти мене чуєш? – Ліля на їхній кухні досить по-хазяйськи себе почувала, вже чай заварила й пиріг нарізала.
Вона впіймала його здивований погляд, посміхнулася.
– Я ж до твоєї мами часто заходжу. Вона мені раніше іноді з Оленкою допомагала, та й узагалі вона в тебе дуже хороша, про тебе розповідала. А ти де зараз працюєш, там же ж?
– Ах ти про мене все знаєш? Оце так! Ні, я не там, в іншому місці, а ти де?
– А я в поліклініці медсестрою, а ти тепер де?
– А я в агентстві одному, друг запросив, – відповів Мишко.
– Оце так, і як? Цікаво, мабуть? – з майже дитячою цікавістю запитала Ліля.
– Ага, ох як цікаво! Там переважно справи сімейні, або хтось щось взяв чуже, або чоловік коханця дружини хоче вистежити, або вона його підозрює. Масштаби зовсім не ті. Щоправда остання справа цікавіша, містика якась, але там поки що неясно нічого, – коротко і без подробиць пояснив Мишко.
– Ого, розкажи, люблю такі речі, я й детективи обожнюю дивитися й читати, розкажеш? – попросила Ліля, відрізала ще шматок пирога, підлила собі і Мишкові чаю і приготувалася слухати.
– Та там все заплутано, більше психологія, аніж детектив, не знаю, з чого почати, – неохоче сказав Мишко.
У них в агентстві майже всі справи дуже делікатні, і вони репутацію тримають. Це особиста інформація і розголошенню не підлягає.
– Ого, так це ж моє улюблене! Мишко, ну розповідай швидше, я обожнюю такі історії! – у Лілі аж очі засяяли від передчуття.
– Та не можна, ти ж розумієш…
– Мені можна, я чужі таємниці знаю і зберігаю. І взагалі, я тобі дещо й підказати зможу! – із запалом продовжила вмовляти Мишка Ліля.
І він наважився розповісти без згадки імен, по суті. Йому теж стало цікаво, а раптом і справді Ліля щось підкаже?
Вони так захопилися розмовою, що випили по три чашки чаю і з’їли майже весь пиріг.
– Так ти що, кажеш, що приходив син старенької, і скаржився, що в неї речі з кімнати зникають і навіть сережки дорогі й обручка, а потім вона їх знаходить у найдивніших місцях, правда не всі. І ще, коли він у відрядження їде, вона так міцно спить, що і вдень у неї сонливість не минає, так? – нетерпляче перепитала Ліля.
– Так, слово в слово, а що?
– Ти пробач, але мені здається, що я знаю, про кого ти говориш. Ця жінка похилого віку в новому будинку живе, одягається гарно, їй років сімдесят п’ять. На колишню вчительку дуже схожа, акуратна така, – перерахувала Лілія, і Мишко навіть розсміявся,
– Слухай, та ти й справді детектив. Гарно ти її описала, син мені її фото показував, схоже це одна і та сама людина, – сказав Мишко.
– Так ось, імені я її не називатиму, ти ж кажеш, що це таємниця. Але схоже невістка хоче свою свекруху в будинок для літніх людей відправити, мені так здається.
Ця жінка до нас уже тричі приходила, розповіла, що син нову посаду отримав, часто у відрядження їздить.
А вона за його відсутності відразу погано почувається, забуває все підряд, спить багато, навіть якось переплутала дні.
Лікар наш їй дещо прописав і на обстеження направив. А я потім з нею вийшла, хотіла заспокоїти, шкода її стало.
А вона до мене так довірливо нахилилася і сказала, що в них ще й чужі люди бувають, коли сина немає, вона переживає це лікареві говорити, раптом вирішать, що вона зовсім вже.
– Оце так! Та от син її й переживав, що в них за його відсутності хтось буває.
Він матері вірить, незважаючи ні на що. Хоча не виключає, що їй це все ввижається, стара вона. От і хоче він вдати, що поїхав, а сам повернеться несподівано. І хоче, щоб ми все під свій контроль взяли, хто заходив, хто виходив, та й взагалі!
– Я майже впевнена, що невістка винна, і що ви тепер робити будете? – запитала Ліля.
– Ну, тепер усе ясніше стало, добре, що ми з тобою обговорили. Треба потихеньку перевірку влаштувати, а там буде видно, — задумливо відповів їй Мишко.
Через кілька днів Мишко сам зайшов до Лілії.
– Ну що, ти була права! Мужика звісно шкода, у нього це другий шлюб і тепер він з нею точно розлучиться.
Дружина його молода і справді свекруху свою хотіла сплавити.
Та ще й водила коханців, поки чоловік був у відрядженні.
Раніше я такими справами не займався, а тепер вважаю, що вони важливіші за інші.
Так що тепер зі старенькою все добре, ну а мужик нехай буде розбірливішим у жінках!
– Мишко, а коли ти свою маму з лікарні забиратимеш?
– О, до речі, Лілю, може ти, як медсестра, допоможеш нам спочатку? Мамі там щось призначили, та й взагалі доглянути треба, її днями випишуть, – зрадів Мишко.
– Та нема питань, я за нею навіть скучила, – посміхнулася Ліля.
Ганна Дмитрівна здивувалася, коли її син прийшов по неї в лікарню не один, а з Лілею.
Але Ліля їй пояснила, що Мишко попросив допомогти їй для спочатку.
Але потім Ганна Дмитрівна ще більше здивувалася, коли Ліля стала начебто до неї заходити, а коли Мишко з роботи повертався, вони до півночі з ним бурхливо щось обговорювали, сперечалися і навіть одного разу посварилися.
– Та це ми по роботі сперечалися. Теж мені, робить із себе детектива! – обурено пояснив їй Мишко.
Але коли Ліля не зайшла до них пару днів, син перший до неї помчав миритися.
І Ганні Дмитрівні стало зрозуміло, що це не тільки по роботі. Господи, та невже син її нарешті закохався і знайшов собі жінку, яка його розуміє?!
І незабаром все прояснилося…
Спочатку Ліля зі сміхом сказала, що в неї незабаром внук народиться і вона стане бабусею в тридцять п’ять.
А потім підійшов Мишко.
– Мамо, як ти дивишся на те, що ми з Лілею… Коротше кажучи, мамо, внук чи внучка в тебе скоро буде! А в мене дитина від нашої сусідки, тобто у нас з Лілею дитина буде і ми вирішили одружитися, мамо!
– Ніколи не чула, щоб ти був такий нерішучий, і бурмоче, і бурмоче, ледь зрозуміла тебе! Видно точно закохався, а я за вас дуже рада! На мою думку ви з Лілею гарна пара, – вислухавши сина, сказала мати.
І Ганна Дмитрівна була права.
Мишко вже й не думав, що він зустріне таку жінку, з якою захоче жити до старості.
А тепер у нього є не тільки улюблена молода дружина, а й помічник по роботі.
Справи в агенції пішли ще краще, бо ж Ліля була в декреті і брала участь у всіх справах.
Та й у Ганни Дмитрівни здоров’я покращилося. У неї ж внук чи внучка скоро народиться!
Треба бути у формі та й новий сенс життя з’явився. Бо ж коли у дітей все гаразд, і батьки щасливі!
І ні в серці, ні в душі нема переживань, коли все в дітей в житті добре…
