Вітчима Оксана одразу незлюбила, як тільки він з’явився в їхньому домі в день її дванадцятиріччя.
Маму наче підмінили, вона змінилася і поводилася дивно. Раз у раз сміялася, зазирала в очі Анатолія Івановича, і запобігливо говорила:
– Звичайно ти маєш рацію, Толю, але ти ж розумієш, ми з донькою жили вдвох, без чоловіка. Зате тепер у нас все буде добре.
Якось випадково Оксана почула, як він сказав мамі:
– Марино, ну треба ж доньку до всього привчати, а то їй потім важко буде.
А вона йому одразу:
– Толю, та я згодна, тільки в мене нічого не виходить…
Он як?
Виявляється у неї з Оксаною щось не виходить, а Оксана думала, що вони з мамою подруги, їй навіть усі дівчата заздрили.
Тепер додому Оксану ноги не вели.
Як прийдеш, він відразу стане розпитувати, як у школі справи? Чому трійки, що незрозуміло? І лізе допомагати, хоч його ніхто не просить.
Очевидно хоче мамі показати, що Оксана зовсім не така гарна, як вона думала.
Мама ж Оксану вмовляє:
– Ти придивися, він дуже хороший, просто за нас із тобою переживає і хоче допомогти, розумієш? Він хоче стати тобі справжнім батьком, намагається налагодити стосунки.
«Нічого собі хороший, все йому не так, яким ще батьком він хоче стати?” – Думала Оксана, слухаючи, як мама перед нею розпинається і намагається його показати білим і пухнастим.
Оксані взагалі навіть на думку не спадало називати якогось чужого мужика татом.
Свого тата вона не знала, а її уявлення про “батьків” було зовсім іншим.
– Оксаночко, ну називай його поки що просто дядько Толя, а коли вже звикнеш то… – усміхаючись пропонувала мама, на щось натякаючи в майбутньому.
Але Оксана вдавала, що не розуміє натяків, і не називала його ніяк.
Не могла вона вимовити навіть запропоноване “Дядько Толя”, адже це звучало якось надто добре.
І тому вона зверталася до нього безлико:
– Вам також чаю налити?
Або:
– Я пішла до школи…
У своїй же ж голові, подумки, Оксана називала його “дядько Вітчим”.
Оце точно підходило Анатолію Івановичу.
Людині, яка, як вважала Оксана, влізла в їх з мамою світ, і все зіпсувала! Натоптав тут своїми великими ногами в кросівках, притягнув разом із собою запах чоловічого одеколону, міцної кави та спітнілих футболок. Та ще й став щось вимагати не тільки від мами, а й від Оксані.
“Дядько Вітчим” і вранці, і ввечері, нібито по-доброму казав їй:
– Ти геометрію вивчила?
– А підлогу ти вимила, бо мама втомилася?
– Оксано, хочеш разом вечерю приготуємо?
Невже не зрозуміло, що з ним Оксана нічого не хоче?
– Мамо, це ти одружилася з ним, а не я, він мені ніхто! – Після чергових розмов заявила Оксана.
– Ну як же так, він же глава сім’ї, чоловік, він все таки наш… Тато, адже в сім’ї зазвичай мама, тато і діти, – розгублено спитала мама.
– Діти? Ви що, збираєтеся з ним заводити ще дітей?
– Ні, ти що, куди нам, мені вже тридцять шість, а дядькові Толі сорок чотири.
– Твоєму діду Толі точно пізно, – погодилася Оксана і вийшла з кімнати.
А сьогодні Оксана обіцяла повернутися вчасно, але в подруги затрималася. Що тут такого?
Їй уже чотирнадцять, вона паспорт отримала, їй що, у подруги в сусідньому будинку не можна засидітися й побалакати?
Прикро, що цей “дядько Вітчим” знову бурмотітиме, що вона не вміє слова тримати.
І що їй настав час подумати про те, ким вона хоче бути і куди вона хоче йти вчитися.
А ким вона хоче стати, Оксана з подругою Аліною обговорювала, а з ним не збирається.
Від дому до дому Оксані довелося майже бігти, вже темніло.
Як же ж не хочеться знову від вітчима вислуховувати, яка вона безвідповідальна, незібрана і неслухняна.
Він її зовсім не розуміє і вимагає, щоб Оксана була ідеальною.
Напевно вона їм із мамою просто заважає!
Оксана уявила, як він знову їй виказуватиме, і навіть заплющила очі.
А коли розплющила очі, побачила поруч стареньку, яка незрозуміло звідки взялася.
Вона обережно йшла до їхнього під’їзду, м’яко ступаючи своїми черевиками.
Такі ж раніше були у бабусі Оксани, коли вони ще були втрьох і бабуся Валя була жива.
Як шкода, що її тепер немає поряд, вона завжди розуміла Оксану…
Тут старенька незручно ступила і послизнулася, добре Оксана в останній момент встигла її підхопити і втримала, майже обійняла.
Від старенької пахло знайомими солодкими парфумами, такі самі були у бабусі Оксани. Вона тепло посміхнулася їй:
– Дякую, люба дівчинко, на вулиці вже темно, твої батьки не хвилюються? Я тобі дуже вдячна, адже у моєму віці не можна падати, ти мені дуже допомогла. Ти б пізно одна не ходила, мало що, люди різні бувають.
Вона так ненав’язливо це казала, ну точно як бабуся Валя, м’яко і якось прохливо.
– Береженого Бог береже, не забувай про це, дитинко! Ох, чим би мені тобі віддячити, що втримала стареньку? Та в мене ж цукерки є, я ж купила до чаю.
Бабуся почала порпатися в сумці, а Оксана на неї замахала:
– Та не треба, ну що ви, ви собі залиште!
Але старенька ніби образилася трошки.
– У мене свіжі цукерки, тільки з магазину, найсмачніші. Зверху всі вони шоколадні, а під шоколадом – карамелька з варенням, якраз на чашку чаю вистачає. Спочатку я в рот цукерку покладу і шоколадом насолоджуюся. А шоколад розтане, карамельку гарячим чаєм запиваю, а вона м’яка стане – так у ній начинка! Як у вас тепер кажуть – три в одному, так?
І бабуся засміялася якимось сріблястим, тихим, знайомим і дуже приємним сміхом.
Дуже схожим на бабусю Валю, та й цукерки такі у неї теж були улюблені.
– Спасибі вам велике, – Оксана підставила долоню, і бабуся поклала їй жменьку цукерок.
Оксана тут же ж відчула аромат шоколаду та карамелі, і не впоралася зі спокусою, одну цукерку розгорнула, і зʼїла.
Смачно!
– Отак краще буде, іди з миром…
Бабуся ще щось тихо сказала їй услід, але Оксана вже не чула.
Вона бігла на свій третій поверх, перелітаючи через сходинку. Їй чомусь уже не здавалося, що все погано і вітчим до неї чіпляється зі шкідливості.
Подруга Аліна сьогодні теж скаржилася на тата, що він не такий розуміє, як мама, сердиться через всілякі нісенітниці.
– Мама сказала, що чоловіки за доньок завжди переживають, якщо люблять. І сваряться тому, а треба просто посміхнутися і сказати:
– Добре, тату, я буду старатися!
Оксана сміялася, коли Аліна це розповідала, а що може спробувати?
Зустріч із цією старенькою, такою схожою на бабусю Валю, так на неї подіяла. Що від солодкого аромату її парфумів та смачної цукерки захотілося пустувати.
Двері відкрив Анатолій Іванович і відразу ж строго запитав:
– Оксано, чому так пізно? Ти ж обіцяла? А до математики підготувалася, у тебе завтра контрольна, а ти все по подругах бігаєш! Іди мий руки!
– Добре, дядьку Толю, а до математики ми з Аліною вже підготувалися. І я випадково запізнилася, я більше так не буду, – Оксана несміливо усміхнулася, а у Анатолія Івановича обличчя від несподіванки витяглося, він навіть не знав, що сказати.
Їй же ж здалося, що вона чує чи відчуває його думки, і вони були добрі, а не злі!
“Як добре, що з нею нічого не трапилося, адже вона ще така маленька і так схожа на Марину. Я їх обох люблю і хочу захистити, так хочеться бути хорошим батьком, але до чого ж це важко!”
Приблизно такі думки вона прочитала на обличчі дядько Толі, чи почула якимось неймовірним чином, Оксана й сама не зрозуміла.
Незабаром стало зрозуміло, що вона і мамині думки тепер чомусь могла чути чи розуміти.
І зрозумівши, Оксана ахнула. Бідолашна матуся, виявляється вона так її любить, видно Оксана і справді помилялася у всьому і тільки життя їм псувала.
А тепер вона глянула на них іншими очима, і побачила, що в неї просто чудові батьки…
Наступного дня Оксана попросила допомогти їй з фізики, і ввечері за вечерею Анатолій Іванович гордо говорив мамі:
– Марино, ти не уявляєш, наша Оксана класно все розуміє, та вона інженером буде, треба ж …
До речі, читати думки незабаром у Оксани перестало виходити.
Вона помітила, що це збіглося з тим, як вона доїла останню цукерку від бабусі.
Але насамкінець Оксані раптом здалося, що мама від неї приховує – у неї ж буде дитина!
Приховує тому, що боїться ревнощів Оксани, та ще й соромиться, що вони з Анатолієм уже не дуже молоді.
І тут раптом згадалися прощальні слова бабусі, які вона гукнула їй услід:
– Бережи свою сестричку, тепер ти ніколи не будеш самотньою! – Тихо сказала тоді старенька і Оксана не почула, але тепер ці слова спливли якимось неймовірним чином…
Сестричку вирішили назвати Софія, Софійка, всім це ім’я дуже сподобалося.
До закінчення школи Оксана вже знала точно, що вона піде в технічний інститут, як і дядько Толя.
У неї за навчанням майже одні п’ятірки, а фізика і математика – її улюблені предмети.
– Дядько Толя каже, що мости будувати набагато цікавіше, аніж удома, – пояснювала Оксана Аліні.
– Чому?
– Тому що стіни розділяють людей, а мости – з’єднують і береги, і людей теж, як це романтично, так? – захоплювалася Оксана.
– А ще тато, ой, дядько Толя сказав, що впевнений, що з мене чудовий інженер вийде, адже це зараз дуже потрібна професія!
– Ти що, його татом почала називати? – здивувалася Аліна.
– Ну поки тільки подумки, це випадково вискочило, – зніяковіла Оксана.
Але дізнавшись результати вступних іспитів Оксана вже себе не змогла стримувати.
– Тату, мамо, я вступила! – Оксана влетіла в квартиру сяюча. – Дякую, тату, що ти мені допоміг з навчанням, та й взагалі, – і від надміру почуттів вона обійняла Анатолія Івановича.
– Ну і розумниця, дочко, – радісно посміхнулася мама.
Анатолій Іванович теж усміхнувся.
– Ну що ж, я завжди в тебе вірив, але це лише початок, навчатися на цьому факультеті непросто. Одружитися можна після того, як здав першу курсову, а заміж – тільки після диплому! – жартував він.
Раніше б Оксана надулася і вирішила, що він знову чимось незадоволений. Але тепер вона знала – він радий, тато просто так жартує, може невміло, але він дуже-дуже хоче, щоб у неї все було добре і переживає за кожен її крок.
І вона йому у відповідь теж усміхнулася:
– Тату, ну ти ж знаєш, ми тебе з Софійкою не підведемо, бо ж ми твої доньки!
…Як добре, коли поряд є близькі люди, мама й тато, які тебе люблять і розуміють.
А ще так чудово, коли є сестра.
Як казала бабуся Валя:
– Коли всі близькі разом, то й душа на місці!
Тепер Оксана це розуміє, вона стала доросла…
