Петро повернувся додому, у рідне містечко після десяти років сімейного життя в обласному центрі. Повернувся він один, після того, як його сім’я розпалася з банальної причини: вони не зійшлося характерами.
Незважаючи на те, що за десять років спільного життя було багато хорошого, особливо в перші роки, але вже три роки Петро та Алла просто терпіли один одного: постійні сварки, непорозуміння, відчуженість зробили свою справу.
– Ми ж різні. Я зрозуміла це вже коли ми прожили з тобою перший рік, – зізналася Алла.
– І ти мовчала? Значить, я тебе все–таки влаштовував? – незрозуміло питав Петро.
– Ні, не влаштовував. Думала, що звикну, і ти змінишся, але не вийшло. І я стомилася. Не хочу більше цього приховувати, і вдавати, що, як і раніше, люблю. Ти виявився не таким. Або ми просто різні… – додала вона.
Петро не став уточнювати, наскільки він не відповідав параметрам її уявлень. Він відчував спустошення вже давно, бачачи, як віддаляється дружина, і все холодніше дивиться на нього.
Так вони розійшлися, практично без скандалів, зрад та розподілу майна. Жили вони в квартирі Алли, в обласному центрі, і Петро, зібравши особисті речі, поїхав після цієї розмови, а трохи пізніше вони розлучилися.
З дев’ятирічним сином Петро бачився у вихідні, а тепер повернувся до матері, щоб розпочинати нове життя.
Мама Петра, Зоя Іванівна якраз збиралася їхати до сусіднього містечка, щоб доглядати свою старшу сестру, яка була після лікарні.
– Ти вже тут розташовуйся, синку, я не знаю, коли повернуся. І ось до тебе ще одне прохання. Їдь до нас у село і збери речі у коробки. Потрібно буде взяти перед продажем будинку все, що нам потрібно.
Ще три роки тому сільський будинок, на батьківщині Зої, осиротів. Спочатку не стало мами, а за пів року пішов слідом за нею і батько Зої. За будинком доглядали взимку сусіди. А влітку Зоя Іванівна приїжджала у село, як на дачу. Багатий сад давав великий урожай яблук, слив, вишень та навіть груш. Не кажучи про кущові ягоди. Смородини та агрусу було вдосталь.
Тепер сусіди, що доглядали їхній будинок, самі продали хату, і нікому поблизу стало доглядати за господарством Зої Іванівни.
Петро набрав картонних коробок і порожніх мішків цілий багажник автомобіля і поїхав у село.
Будинок його зустрів холодом і вогкістю.
– Ну, з приїздом, Петре, – ласкаво зустріла Петра старенька сусідка Марія Петрівна.
Вісімдесятитрирічна пенсіонерка прийшла з паличкою. Вона зраділа Петру.
– Дякую, ось тільки приїзд мій сумний. Будинок надумала мати продавати… – сказав Петро, – адже я тепер вільний, розлучений. Хоче вона виручені гроші витратити на покупку мені квартири у місті, звичайно, додавши і свої. Втім, збираємо все, що можемо. У мене буде нове життя.
Сусідка зітхнула і нічого не сказала. А Петро зіщулився:
– Як тут незвично холодно. Начебто й березень на вулиці, весна. А в хаті – морозильник.
– Так будинок спочатку нагріти треба. Він теж як живий, а потім уже й він тебе зігріє… – відповіла бабуся, сумно дивлячись на ікони та хрестячись.
А Петро вже розпалював грубку. Дрова були сухі, і вже потріскували, димилися і ніжно помаранчевим вогником освітлювали кухню.
– А ти сідай, бабо Маріє, зараз чаю поп’ємо, – запропонував він.
– Ні, я потім зайду, принесу тобі супчик. Хай дім зігріється, бо занедужаю я… – бабуся пішла.
А Петро поставив на пічку чайник. Йому жваво згадувалося дитинство. Бабуся та дід ще молоді. Це зараз Петру вже тридцять п’ять, а тоді лише п’ять було. Ходили вони з дідом на риболовлю, або по гриби, а потім уже в цій кухні вечеряли і розмовляли …
І теперішній холод захопив будинок лише тому, що не було тут колишніх добрих господарів, бабусі, що поралася біля печі, і подавала до столу завжди просту, але дуже смачну їжу.
Петро зітхнув. Він провів долонею по столу. Пил залишився на його руці. Тоді він швидко взяв ганчірку, змочив її у воді і почав витирати пилюку.
Повернулась баба Марія, коли на кухні було вже й чисто й тепло. На столі Петро розклав продукти, привезені з міста і вже зварив картоплі, діставши з льоху материни запаси.
– Сідай, бабо Маріє, я оселедця привіз, – запросив Петро, – бабуся раніше його так любила…
Вони вечеряли, розмовляли, згадуючи людей, село і підраховуючи місцевих.
Увечері Петро почав оглядати шафи. Там був старенький дачний одяг, і він не став його чіпати. А ось у комоді були листи, серед яких Петро знайшов і свої, дитячі, написані бабусі та діду з літнього табору.
Петро прочитав кілька листів. Він у листах сварився на табір, йому не подобалося харчування, режим і те, що нікуди не дозволяють відходити від житлового будиночка.
Йому зараз згадалося, як він хотів тоді, будучи хлопчиком, швидше повернутися в село. Це була перша та остання його подорож. Ніколи він уже не погоджувався їхати нікуди влітку, крім бабусі та діда.
Петро посміхався, читаючи свої листи, і не помітив, як стемніло. Сон зморив його, і він вирішив продовжити збирання речей вранці.
А вранці він знову розглядав бабусину шафу для посуду, згадуючи, що кришталь і скляні келихи брали звідти на стіл тільки на свята, тому й зберігся посуд так добре, наче новий.
Петро все оглядав будинок, потім перейшов у комору, але жодної коробки так і не було наповнено. Рука не піднімалася не тільки щось прибирати, а й доторкнутися до того порядку, який був встановлений ще бабусею та дідом, не міг Петро ламати той незримий затишок, який і тримався тепер тільки на цих речах, що стояли на варті часу.
Але коли він заліз на горище, то серце його стрепенулося вже сильніше. Там він знайшов свої старі іграшки. То був справжній скарб! Петро так зрадів, ніби йому був не четвертий десяток, а всього чотири роки!
Він відкривав коробки, в яких вони були дбайливо складені іграшки – все ціле, і посміхався від тепла, яке явно від них ішло.
Ось машина залізна з кузовом, а ось набір лопаток, грабельок та лійок. Ведмедик, як стверджувала бабуся, належав ще мамі Петра. Її ж дві ляльки в полинялих, але не порваних суконьках дивилися здивованими розплющеними очима, ніби їх щойно розбудили від міцного сну.
Петро вдихнув курне повітря горища і дбайливо закрив коробки з іграшками, а потім спустився вниз і вимив під умивальником руки та обличчя.
Він перестав оглядати будинок, а вийшов надвір і набравши дров, поніс їх у хату.
Баба Марія зайшла за годину.
– Ну як ти тут? – запитала вона.
– Добре, речі перебирав.
Вона підійшла до нього і обійняла.
– Залишайся, Петрику? Га?
– А от і залишусь! Не продам дідову хату! Що я, зовсім вже який? Не зможу потім пробачити. Мені тепер і жити де є, і наш сад є, і поле, і ліс, і річка з рибою – все є. І безкоштовно. Живи – й радуйся, – відповів Петро.
– Отак і краще! Отак і правильніше! – зашепотіла бабуся, – краще й не буває. Ти й сам не знаєш, який ти молодець, Петре. Ти не дивися, що тут народу трохи лишилося. Зате найміцніші, надійніші і трудівники. Розумієш? Га? Та ти й сам знаєш. І так я тобі дякую за це рішення, що й висловити не можу. Я довше житиму тепер, Петре. З таким сусідом, і твоєю матінкою. Ви добрі люди. І вона зрадіє. Я знаю…
Коли вони обоє трохи заспокоїлися від такого рішення, Петро зателефонував матері, і сказав цю новину. На тому кінці почулося схлипування, а потім радісний голос матері щось щебетав, пояснював…
З цього дня Петро наводив лад у будинку. Він вимив до блиску посуд, підлогу, вибив старий килим і розвісив половички на паркані. Село вже знало про те, що будинок не продається, а житиме в ньому молодий господар.
Петро закупив у сільському магазині продукти, наповнив холодильник, а на кухонному вікні з’явилося два горщики квітів – подарунки від баби Марії.
Мати тепер дзвонила майже щодня, розпитуючи про справи. Вона повідомила також, що сестра її одужує, і вона, як тільки можна буде, приїде допомагати синові наводити лад у будинку.
Березень почався із сонячних днів, заливаючи золотистим світлом усю округу. Настрій у Петра був добрим. Він уже влаштувався на роботу у райцентрі електриком, і працював одразу на кількох об’єктах: у їдальні, дитсадку, будівлі адміністрації та фермі.
Нудьгувати було ніколи. А невдовзі приїхала і Зоя Іванівна. Вона мала намір допомогти синові у дрібному ремонті будинку. Треба було і пічку побілити, і шпалери переклеїти в кімнатах, і навести лад у коморі.
Удвох вони за місяць зробили дуже багато. Весна вже пробуджувала бруньки на деревах і кущах, співали птахи, а у дворах горланили півні. Петро не покладаючи рук працював вечорами і у вихідні будинки та в саду.
Мати тішилася, що син став справжнім хазяїном будинку.
– Не думала я, що ти захочеш переїхати у село, – сказала вона, – навіть і пропонувати тобі не стала. Після обласного центру, з такою освіченою дружиною – дві вищі освіти… Ти раптом захотів тут жити… Ось це так радість!
– До чого тут освіта? Вона суть людини не змінює. Тут – кому що миліше… І є поняття – батьківщина. Нехай мала. Але така рідна… – Петро говорив тихо, але проникливо.
Мати помітила його романтичний настрій, а баба Марія, що сиділа поруч, кивнула їй: мовляв, треба вийти у двір – поговорити.
– Ну що ти, як? – запитала Зою стара сусідку.
– Я до тебе з новинами, – прошепотіла бабуся Зоя, – ти не дуже тут метушись. І не думай, що син твій довго один житиме.
– Як? Та що ти таке кажеш? Він нещодавно розлучився… – почала була Зоя Іванівна.
– Ну, так-то так… – загадково почала розповідати баба Марія, – Однак наші сільські, хто самотні, а таких у нас вистачає, стрепенулися. Все–таки не щодня приїжджає в село жити молодий симпатичний і самотній чоловік. Сама розумієш.
– Говори конкретно, – тихо спитала Зоя, – хто, де, коли.
– Та продавчиня наша, Валентина. Тридцять вісім років, розлучена. Чоловік гульвіса, знайшов собі таку ж, в іншому районі, коли вона його виставила. Син теж є – десять років, – доповідала баба Марія.
– Ну і що? Що вже в них може бути? – Запитала Зоя.
– А що, я ж бачу, як вона йому усміхається щоразу даючи товар. А того тижня бачила я як вона його до себе додому вела, мовляв, щось там по електриці треба було глянути, – розкривала таємницю сусідка поступово.
– То що з того? Всім буває треба щось полагодити, – вимагала доказів Зоя.
– Ну, у них електрика особлива. Воно тут, – бабуся показала рукою на серце, – це по очах видно і по Валентині.
– Ну, а він?
– І він усміхався, і дивився на неї як чоловік тільки може дивитися на гарну жінку, – сказала бабуся.
– Так. Ну, як я зрозуміла, що поки що нічого й не було. Ти поки мовчи, не говори по селі. На молоду жінку недобре намовляти, – попросила Зоя Іванівна, – а я вже у свого сина намагатимусь випитати що і як.
Але випитувати у Петра нічого не довелося. Коли мати готувала вечерю, в хату раптом зайшла Валя і гукнула:
– Петрику, ти де? Я молока тобі принесла!
Вона побачила Зою Іванівну і посміхнулася.
– Ой, привіт, Зоє Іванівно. Я рада, що ви приїхали.
Тут вийшов Петро і, обійнявши за плечі Валю, представив її матері:
– Це Валентина, мамо. Ось. І ми з нею вже разом…
– Зрозуміло, – мати посміхнулася і простягла руку Валі. Вони сіли за стіл, побалакали трохи, а потім Валя поспішила піти:
– Піду я. Там Василько вдома один. А ви заходите до мене завжди. Я буду рада…
Валя пішла, а мати обійняла сина.
– Ти не поспішаєш, синку? Так мало часу як ти один…
– Я давно один… Ти навіть собі не уявляєш скільки… – тихо відповів син, – але тепер – ми з Валею разом. Вона добра, і здається, закохалася в мене. Не знаю тільки за що.
– Ох, синку. Люблять ні за що, а всупереч… Будьте щасливі.
Вони засміялися. І мама поїхала наступного дня у місто.
– Тепер тут є господиня. І я не втручатимуся у ваше життя. До того ж, хочу знову з’їздити до сестрички. Довідаюсь, що там все добре, і повернуся. А може, і її в гості закличу, але це тільки дивлячись на самопочуття. Отоді й приїдемо сюди подивитися на ваше щастя. Нам більшої радості і немає.
Петро та Валентина стали жити разом. Сюди ж приїжджав погостювати і син Петра від першого шлюбу Олег. Василько, син Валентини, прийняв Олега як брата, хлопчики подружилися і були раді зустрічам.
Так і почалося сімейне щасливе життя Петра, який не думав раніше, що стане він колись жити в селі.
Але села бувають різні. А це – рідне…
