Олег зробив пропозицію Поліні, коли вони вже рік були разом. Обом було за двадцять п’ять, обидва були готові до сім’ї. Вони вже півроку жили разом, тож сюрпризів виникнути не повинно було.
Поступово почали готуватися до весілля. Відносини Олега і Поліни були дуже хорошими, вони намагалися один одного підтримувати, у всьому один одному допомагати.
І ніхто не сподівався, що щось може піти не так.
Але одного дня все змінилося. Поліна вирішила заскочити до свого коханого на роботу, щоб вони потім разом вирушили до ресторану погоджувати меню на весілля.
До цього Поліна не була в його в офісі. Якось кілька разів чекала його зовні, не бажаючи відволікати від роботи.
Але цього разу Поліна звільнилася рано, і Олег запропонував їй зайти.
Працював чоловік у великій компанії менеджером. Чим він безпосередньо займався, Поліна ніколи особливо не цікавилася. Вони намагалися вдома не говорити про роботу, а насолоджуватись один одним.
Олег зустрів кохану у дверях, а потім відвів у свій кабінет. Звичайно, Поліні було цікаво подивитися на його колег, на те місце, де він проводить так багато часу. Тому відмовлятися зачекати на нього в офісі вона не стала.
Чоловік зробив Поліні чай, а потім сів за комп’ютер. Потрібно було встигнути зробити справи до кінця робочого дня.
– Почекаєш трохи, гаразд? – з усмішкою спитав Олег. – Півгодини залишилося.
– Звісно, працюй. Намагатимуся тебе не відволікати, – відповіла Поліна, дістаючи телефон. До весілля багато чого потрібно встигнути зробити, зараз якраз план накидає.
У цей момент двері до кабінету Олега відчинилися.
– Олеже, ти зайнятий?
Поліна підвела очі, бо голос людини здався їй невиразно знайомим. І відразу застигла. Застиг і той, хто стояв у дверях.
– Іване Степановичу, я зараз дороблю все, – нічого не помічаючи, відповів Олег. – Це моя наречена Поліна, вона мене зачекає тут, нічого?
– Доброго дня, Поліна, – усміхнувся Іван Степанович.
Дівчина почервоніла, кивнула і знову уткнулася поглядом у телефон. Щоправда, вона вже не розуміла, що тут написано. Адже у дверях стояв її колишній.
З Іваном вона була, коли їй було двадцять. Можна сказати, перше серйозне кохання. І також перше серйозне розчарування.
Іван був далеко не такий чудовий, як Олег. Він не найкращим чином поводився з Поліною, а потім, і зовсім, став їй зраджувати.
Ініціатором розриву була дівчина. Якоїсь миті вона зрозуміла, що жити на таких емоційних гойдалках просто неможливо.
А Іван не звик, щоб його кидали. Тому ще досить довго тріпав їй нерви. Але потім відстав, і з того часу вони й не бачилися. До сьогоднішнього дня.
У цей момент вже й Олег зауважив, що щось не таке. Але постарався не подавати виду.
Іван же спитав те, що хотів, потім попрощався окремо з Поліною і вийшов із кабінету.
– Що таке? – запитав Олег, коли за його начальником зачинилися двері.
Поліна важко зітхнула. Обманювати вона не планувала, тому сказала, як є.
– Я з ним раніше зустрічалася.
– З ним? – вказав на двері Олег. – Ти серйозно?
– Так. Це було близько п’яти років тому. Розлучилися з моєї ініціативи і більше не бачилися. Взагалі, я сподівалася, що й не побачимось. І точно я й подумати не могла, що ви разом працюєте.
– Не разом, Поліно, а я працюю під його керівництвом, – простягнув Олег.
– Я сподіваюся, що це не стане проблемою.
– Я теж, – буркнув чоловік.
Настрій зіпсувався. Коли робочий день закінчився, і Олег із Поліною покинули офіс, чоловік зізнався:
– Мій начальник, насправді, той ще негідник. З ним і так непросто працювати, і я не знаю, як він відреагує на те, що моя наречена – його колишня.
Поліна і сама чудово знала, який Іван негідник. І щось їй підказувало, що він просто так не залишить. Чисто зі шкідливості вставлятиме палиці в колеса.
Наступного дня Іван підійшов до Олега.
– І коли весілля? – запитав він.
– За три місяці. Поліна розповіла, що ви були разом.
– Так, – усміхнувся начальник, – чудовий був час. Мені шкода, що її втратив. Але молодий був, не думав про наслідки. А тобі пощастило, Поліна чудова.
Олег усміхнувся. Може, все не так уже й страшно.
Але, як виявилось, це були лише слова. Бо Іван Степанович все так просто залишати не збирався.
Того ж дня він завалив Олега роботою. Скинув на нього все, що можна було б поділити між усіма співробітниками.
– Переживаю, я не встигну все доробити, – промимрив Олег.
– Значить, доведеться затриматись. Твоя наречена, думаю, зачекає на тебе.
Дуже сподівався Олег, що йому тільки здається, що шеф відіграється на ньому. Але ж ні.
Наприкінці місяця чоловік не отримав премію, хоч мав. І коли пішов розбиратися, Іван Степанович лише розвів руками.
– Яка премія, Олеже? Ти подивися, скільки помилок у тебе було. Скажи дякую, що я тебе ще й частини зарплати не позбавив. Наша компанія через тебе гроші втрачає.
Хотів Олег сказати, що це було б незаконно, але втрималося.
– Але в мене і роботи вдвічі більше, ніж в інших було, – заперечив він. – Звісно, я щось просто не встигав зробити.
– З чого ти вирішив? Я до всіх ставлюся однаково, і всіх однаково навантажую завданнями. Не вигадуй, – відкинувшись у кріслі, посміхнувся Іван Степанович. – Уважніше треба бути, Олеже, тоді й премії отримуватимеш. Нареченій привіт.
Це був дуже тонкий натяк. І Олег не знав, як на це реагувати.
Зрозуміло, що він сердився. І це невдоволення відображалося і на стосунках вдома. Поліна бачила, що її наречений роздратований, але причин вона не знала. Олег нічого не розповідав, не хотів її вплутувати. Але часом несвідомо сердився і на Поліну. Мовляв, як вона могла свого часу зв’язатися з такою людиною?!
Час минав, а Іван Степанович не відставав. Він чіплявся до кожної дрібниці, позбавляв премії, щосили намагався роздратувати Олега. І в кожній їхній розмові згадував Поліну. Навіть якось почав розповідати, як їм добре було разом.
І коли нерви були вже на межі, Олег, не витримавши, розповів усе своїй нареченій.
– Ось він негідник, – похитала Поліна головою. – Чому ти мені одразу не сказав?
– І що б ти зробила? Він тільки й хоче того, що б ти розлютилася. Хоче нас посварити. І, головне, навіщо? У нього до тебе почуття лишилися?
– Та ні, не думаю. Просто він такий чоловік… Він дуже сердився, коли я його покинула, от і захотів відігратися. А знаєш що? Давай ти звільнишся.
– Перед весіллям? – хмикнув Олег.
– У нас майже все сплачено. А що ще не встигли, я зможу сплатити.
– Я не хочу йти, – похитав Олег головою.
– Послухай, – усміхнулася Поліна. – Давай будемо мудрішими. Нам зараз ці нерви ні до чого. І поки ти там, цей нахаба просто насолоджується. Насолоджується своєю владою і тим, що може псувати тобі і заразом мені життя. Ти кажеш, що він всю роботу на тебе скинув? То хай тепер сам розгрібає.
– Мені все одно доведеться два тижні відпрацювати, – зітхнув Олег. – Думаю, він на мені відіграється ще.
– А ти візьми відпустку, у тебе ж залишився ще? Маєш право. А ми спокійно підготуємось до весілля. А вже після ти шукатимеш роботу.
Олег все це зачипало. Наче він здався, не прийняв виклик. Але він згадував, як останні тижні сам не свій, як злиться на Поліну, хоча вона, по суті, ні в чому не винна. Як затримується на роботі, як ледве стримується, щоб не влаштувати сварку своєму нахабному начальнику. І подумав, що його наречена має рацію. Іноді варто відступити, щоб зробити собі краще насамперед.
Минувши Івана Степановича, Олег подав заяву на відпустку і одразу на звільнення. Його начальник дізнався про це, коли вже у головному офісі все підписали.
Було видно, що він злиться.
– Як ти міг так кинути всі свої справи? Це неправильно, треба закінчити роботу!
– Іване Степановичу, – спокійно збираючи речі, сказав Олег, – Ви ж самі стверджували, що ніколи не навантажували мене надміру. Тож решта працівників з усім упорається без проблем.
І тоді начальник перейшов до іншої тактики, розуміючи, що на совість не виходить тиснути.
– Біжиш, так? Злякався суперництва? Мабуть, Поліна мене з голови викинути не може, от ти й злишся.
Олег підхопив коробку зі своїми речами та посміхнувся.
– Вам би до спеціаліста, Іване Степановичу. Бо ви собі щось багато всього фантазуєте.
Яке ж щастя піти звідти! І до весілля Олег остаточно відійшов, і знову став тим самим щасливим і задоволеним життям чоловіком.
На роботу він влаштувався без проблем одразу після весілля.
– Треба тобі у мене в офісі побувати, – після того, як його взяли, заявив він уже своїй дружині.
– Це ще навіщо? – Запитала вона.
– Мало, раптом ти там теж з кимось зустрічалася… Я тоді речі не буду розпаковувати.
– Дуже смішно! – закотила Поліна очі, але, не витримавши, і сама посміхнулася. – Більш точно нікого немає.
– Я радий, – посміхнувся Олег. – Бо ще одного такого Івана Степановича я просто не винесу.
