Приказку: «Не було б щастя та нещастя допомогло!», Аліна не розуміла.
Невже для того, щоб стати щасливою, потрібно спочатку зазнати нещастя?!
Нісенітниця якась. Не було в її житті нещасть відколи Аліна поховала батьків…
Але й щастя не приходило до неї на поріг.
Жила вона одна, працювала вчителькою географії у школі.
Роботу свою жінка любила.
Аліна любила вірші, багато читала і намагалася прищепити це своїм учням.
А її до читання привчив улюблений дід. Росла Аліна в селі у великій родині, якої вже майже немає.
Діда не стало давно. Він залишив їй свою хату.
За ним пішли батьки – їхній будинок дістався братові Максиму. Так він у ньому й живе із сім’єю.
Аліна ж після закінчення навчання спочатку повернулася у рідну школу, але попрацювавши трохи, продала свій будинок, і на ті гроші примудрилася купити квартирку на околиці міста.
Однокімнатну, у старому триповерховому будинку…
Зате нова школа була поруч, нікуди їздити не треба!
Переселившись у місто, вона почала чекати свого щастя.
На той час їй було двадцять шість років.
Начебто й симпатична, але виглядала простакувато…
Але й міську моду вона наздогнати не могла. У її гардеробі були всі найкращі мамині сукні: синя у великий горошок, світло-коричнева вовняна з в’язаним білим комірцем, темно-зелена з лаковим пояском. Мама вважалася у селі модницею. Але тут ці вбрання виглядали не дуже…
Довелося купити для школи темно-сірий костюм, пару блузок до нього й спідницю на зміну.
На більше грошей не вистачило, вирішила, що поступово якось прикупить щось іще.
Але вже три роки минуло, а прикупила вона не так багато речей, і продовжувала іноді одягати на роботу мамині сукні, не звертаючи уваги на насмішкуваті погляди модненьких молодих вчительок.
Та й нехай! Зате з учнями в неї стосунки хороші, а ое Валерія Ігорівна, вчителька англійської, вічно була в сльозах в учительській. Доводять її дітки!
Чоловіків у них у школі було мало. І всі без винятку одружені, окрім директора.
Але йому вже за шістдесят, він строгий і поважний. Одним словом – не наречений.
Аліна на вихідні їздила в центр міста. То в кафе піде, то в кіно, то на якусь виставку натрапить, або просто посидить на лавці біля фонтану з морозивом в руці.
Але як їхала вона туди одна, так і поверталася на самоті.
Близьких подруг вона не мала. Тільки Марія Михайлівна, методистка, спілкувалася з нею на різні теми.
Вона давала почитати цікаві книжки, привчила до комп’ютера.
На свій ноутбук поки що грошей не було, тому Аліна частенько затримувалася в новенькому комп’ютерному класі і освоювала різні програми.
А ще приятелька, яка була одного віку з нею, радила Аліні змінити імідж.
– Ну що це за «черепашка» у тебе на голові? Зроби стрижку, зачіску. Вії, брови пофарбуй, виглядатимеш зовсім по-іншому, – зі знанням справи казала їй Марійка, хоча сама особливою екстравагантністю не відрізнялася.
Аліна махала рукою й відкладала «зміну іміджу» на потім. От і не щастило їй. Можливо, через це, що виглядає простакувато?
Сусідки у неї були літні жінки, не рахуючи Тамару Іванівну з першого поверху. Та була молодшою, і в неї був син Олег років тридцяти.
Під час зустрічі з ним Аліна опускала очі, швидко відповідала на привітання і поспішала проскочити повз. Соромилася.
Олег був високим, цікавим чоловіком і до того ж неодруженим. А на думку його матері, так і взагалі красень!
Ось Тамара Іванівна й задумала познайомити їх ближче. Аліна їй подобалася, скромна, охайна, з освітою.
Своя квартира у тому ж під’їзді. Чим не наречена?
А то приведе якусь кралю до хати, хіба вони вживуться?!
Цього Тамара Іванівна боялася найбільше…
І якось вона набралася сміливості і запросила Аліну на обід у неділю.
– Просто посидимо по-сусідськи, чаю поп’ємо. Я пиріг спечу з вишнями. Олег його дуже любить, і тобі сподобається, – вмовляла вона.
Аліна погодилася – незручно було відмовити.
Одяглася жінка красиво – чорні штани, светр, туфельки.
Нігті нафарбувала, волосся завʼязала в хвіст і пішла, купивши напередодні коробку цукерок до чаю.
Олега вдома не було, але Тамара Іванівна завела її в кімнату, посадила за стіл.
Принесла свіжий пиріг.
– Він скоро прийде, але ми чекати не будемо, бо все охолоне, – сказала турботлива господиня і налила чаю.
Жінки розговорилися. Аліна якраз розповідала про свою сім’ю, як тут зʼявився Олег!
Аліна глянула в його бік і побіліла від побаченого.
Він був не сам…
Весело сміючись, Олег зайшов у кімнату під ручку з молодою дівчиною в короткій сукні, на високих підборах і з довгим розпущеним волоссям.
– О! В нас гості! – вигукнув він. – А це Юля, мамо познайомся. А ви, вибачте, хто? – злегка нахилившись до Аліні запитав Олег.
– Це Аліна, наша сусідка, я казала тобі, що запросила її, Олеже…
Прозвучало це як догана неслухняному хлопчику. Навіщо, мовляв, когось ще привів?
Він проігнорував цей тон і посадив Юлю за стіл.
У Тамари Іванівни було незадоволене обличчя, навіть дуже незадоволене.
Аліні стало незручно, і вона, допивши чай і доївши шматочок пирога, зазбиралася додому.
Її, ясна річ, ніхто не затримував…
Після цього неприємного випадку Олег при зустрічі з Аліною награно злегка вклонявся, називаючи її Алісою.
Вона його не виправляла і так само спішила пройти повз, тільки кивнувши у відповідь…
…А на третьому поверсі у їхньому під’їзді у двокімнатній квартирі проживав на самоті Андрій Петрович. Чоловік був вдівцем у сорок три роки.
Чоловік був самітником і трохи дивакуватим, точніше розсіяним якимось.
З-за його дверей сусіди по майданчику завжди чули звук друкарської машинки.
– Знову стрекоче, – казала Катерина Михайлівна, жінка під п’ятдесят.
– Ви знаєте, а він же ж письменник! – говорила вона натхненно. – Він давав мені якось свій роман почитати. Любовний, що характерно.
– Ну і як, цікаво? – питали сусідки.
– Дуже! Я навіть себе там знайшла в одному епізоді, впізнала зразу!
І всі чомусь вирішили, що вони пара і ось-ось у них може щось скластися.
Вирішили всі, окрім самого Андрія Петровича. Він навіть і не підозрював про такі прогнози.
У його квартирі панував «творчий безлад». На столі були купи паперів, друкарська машинка була його робочим інструментом. Комп’ютер він поки ще не любив. Подобалася класика, бо так йому чомусь краще думалося.
Вставав Андрій Петрович рано, багато працював, регулярно відвідував своє видавництво.
Там його приймали і друкували його книжки за суто символічну плату.
Витрати згодом поверталися сторицею. Книги непогано продавалися. Підробляв він і репетиторством, майже щовечора ходив до учнів.
На це і жив своїм скромним і непрезентабельним життям…
…Той суботній ранок мало відрізнявся від решти днів тижня, нанизаних як намистини на зав’язану кільцем нитку його одноманітного життя.
Він зробив зарядку, випив чашку гарячого какао з вівсяним печивом і подався на прогулянку, подихати свіжим повітрям.
Мрячив дрібний дощ, а парасольку він, звісно ж, не прихопив. Тому чолвоік насунув на лоб капелюх і попрямував у напрямку парку.
Така прогулянка займала в нього зазвичай близько години.
Потім він повернувся до свого будинку, і тут на нього чекала приємна несподіванка – він побачив знайому пухнасту кішечку, яка зникла кудись і близько місяця її не було видно.
Зате зараз вона лежала на лавці і неквапливо вилизувала свої лапки! Дощ закінчився, визирнуло сонечко, й Андрій Петрович сів поруч.
– Ну, привіт, красуне. Де ж ти була стільки часу? – Сказав він і простягнув руку, щоб погладити їй спинку.
Вона, як і раніше, зігнулася, витончено підставляючи свій бочок.
Не встиг чоловік погладити кішку, як почув схвильований жіночий голос:
– Марто! Ось ти де!
І до неї поспішила сусідка з другого поверху, Аліна, здається…
– Здрастуйте, – сказала вона Андрію Петровичу. – Загубила я свою пустунку! Поки я виносила сміття, вона втекла кудись, усі кущі обійшла, а вона тут, на лавці!
Кішка охоче залізла до жінки на руки.
– Так, а це хіба ваша кішка? – здивовано запитав Андрій.
– Так, я забрала її собі. Вона ж на вулиці жила. Ось я й вирішила дати їй притулок. Мені здається її хтось викинув…
Так вони познайомились. Це була перша жінка, на яку він раптом звернув увагу з того часу, як втратив дружину.
Його життя тоді зупинилося на якомусь витку і не хотіло зрушувати з місця.
Андрій пішов весь у роботу, в свою писанину. Не все йому подобалося, що він писав. Деякі повісті і романи були відверто прохідними. Але на них він заробляв непогані гроші.
Про особисте життя захоплений письменник не думав зовсім. А ось зараз у нього вперше відкрилися очі на цей світ, у якому, окрім нього, ще хтось існував.
І ця молода жінка ніби ненароком обдала його якимось свіжим, ніби морським, вітром…
Вони разом піднялися спочатку на її поверх, поговорили, і розійшлися.
Андрій прийшов додому, але працювати не зміг. За цей день і вечір він не написав жодного рядка. Все думав про неї:
«Ну, яка ж дивовижна ця жінка! Невже ще залишилися такі природні у своїй жіночій красі, такі чарівні панянки?!»
Аліна ж, нагодувавши свою Марту, налила собі гарячого чаю і сіла на диван в роздумах.
«Який приємний чоловік, треба ж! А вік йому тільки додає краси і солідності».
Тут вона згадала про «красеня» Олега і скривилася.
«Хіба можна їх порівняти?» – подумала вона і вирішила, що ні.
І з цього моменту пара практично не розлучалася. Андрій писав свої книги, Аліна давала поради, підкидала ідеї.
Влітку разом зʼїздили на море, а восени розписалися.
Квартирне питання одразу не вирішували – це справа майбутнього.
Але в його квартирі вона все ж таки стала господинею. Навела повний порядок, вони разом обладнали його робочий кабінет, купили все ж таки комп’ютер, і Аліна підказала Андрію, як краще працювати на ньому.
Ну, а в неї вдома вони любили відпочивати, часом залишалися ночувати в її затишній спальні.
Сусіди дивувалися – живуть же ж люди! Жодної практичної жилки, могли б на центр обміняти квартири, чи здавати одну в оренду!
Але їм і так було добре вдвох!
Хоча ні – втрьох!
Бо ж в них ще ж Марта є! Пухнаста кішечка, яка, як спеціально, взяла й познайомила їх.
А кажуть, що незаміжнім жінкам не можна заводити кішок – заміж не вийдеш.
Не вірте! Це все забобони!
