Історія почалася понад десять років тому.
У Тамари та Олексія не стало батьків, провели в останню путь. Брат і сестра мирно поділили все батьківське майно та продовжили спокійне життя.
Окрім половини пристойного вкладу у банку Тамарі дісталася квартира, яку вони з чоловіком продали. Нерухомість була у іншому регіоні. Допомогли на перший внесок із іпотекою синам. Олексій теж розпорядився грошима і такою самою квартирою, тільки по своєму. Гроші вклали вдало. Всі задоволені.
Окрім двох квартир у спадку був ще будинок. Тамара та Олексій довго не могли його продати. Розташований він був за 600 км від свого міста, далеко. Хоч село було й велике, але будинок стояв у не дуже вигідному місці. Околиця, взимку дороги не чистили, у дощі було брудно, та й дороги за великим рахунком там не було.
Будинок стояв, улітку його здавали дачникам. Вже якась копійка і будинок не пустує. Тамара з Олексієм не переймалися.
Весь цей час родичі Івана, чоловіка Тамари постійно цікавилися цим будинком. Вони знали, що у дітей Івана вже є квартири, які куплені за рахунок спадщини. Це їм не давало спокою. Заздрили? Так, мабуть, заздрили. Їхні сини без квартир, а деякі вже старші за їхніх дітей. Постійно цікавилися, що вони збираються робити із цим будинком. Навіть пропонували Іванові свою допомогу у продажу. Як вони допоможуть продати? Оголошення і так є. Тут річ у іншому. Найбільшу активність проявляла його старша сестра.
– Хай стоїть. Не квартира, грошей не треба платити за комуналку. Настане його час. – відповів їм Іван. – І взагалі, це не моя справа. Дім дружини та її брата. Розберуться самі.
– Ви ж родина. Пропаде будинок, згадаєте про нас.
– Не пропаде.
Тимчасом усе забувалось, а потім знову цікавилися, що з будинком.
– Стоїть, здаємо.
Всі одразу знову замовкали.
Але цей будинок знайшов свого покупця. Компанія викуповувала ділянки та споруди для підприємства. Відсутність доріг та поганий під’їзд їх не цікавили. Потрібні були землі. Гроші заплатили добрі. Угода відбулася. Ось і все, про батьків залишилася лише пам’ять.
Як грошима розпорядився брат Тамари розповідати не будемо.
Тамара з Іваном взяли в іпотеку невелику квартиру та почали її здавати. У майбутньому на пенсії зайвими гроші не будуть. Наразі гроші за квартиру йшли в оплату іпотеки. Родичам Івана вирішили не казати. Подружжю видався дивним їхній інтерес до будинку Тамари. Відповідали, як і раніше – здаємо.
За весь час, як то кажуть, багато води витекло. Батьків Івана теж не стало. Спадщини було небагато, вони допомагали старшій дочці, якій не щастило у житті. Іван навіть відмовився від спадщини, тому що ділити будинок, що розвалюється, з трьома сестрами і братом вважав марною тратою часу. Старша сестра залишилася незадоволеною. Вона навіть претензії до брата висунула.
– Міг і вступити. Поділили б гроші на п’ятьох. А якщо тобі не потрібні, то мені б віддав.
Іван спершу навіть не зрозумів, чому сестра так сказала. Пояснила Тамара.
– Ти відмовився. Значить, твоя частка пішла на всіх. А якби вступив, а потім тільки їй гроші віддав, то отримала б більше. Ти поділився з усіма, а міг лише їй віддати.
– Але ж для мене всі брати і сестри однакові. Як би я свою частку їй віддав? Усі б образилися.
***
Тамара та Іван були вже пенсіонерами, але продовжували працювати. Іпотеку виплачено. Купили машину, збиралися навіть купити дачу, але передумали. Вирішили, що мандруватимуть.
І ось два пенсіонери об’їздили вже багато міст та куточків світу.
І тут сестра Івана знову згадала про хату.
– Іване, у вас все є. Діти забезпечені. Самі світом їздите, не потребуєте. Вже й постаріли. Дім вам той навіщо. З собою туди не забереш. – вона показала на небо, – продайте вже нарешті. Тобі, якщо гроші не потрібні, віддай мені. Маю доньку без квартири. От би купити.
– Будинок? – Іван уже й забув про будинок дружини, – а, будинок. Так дім не мій був, а дружини, і лише половина.
– Як то був?
– Так немає давно того будинку. Знесли його.
– Ну. Треба було продавати. Втратили гроші. А я ж вам казала.
– Чому втратили? Ми своє отримали. Вже давно.
– А гроші куди поділи, проїздили всі?
– Ні. Вклали у нерухомість – квартиру купили, здаємо зараз.
– Це добре. Ти ж мій найулюбленіший брат, – Іван здивувався, а вона продовжила, – ти зрозумій мене, у твоїх дітей усе є. Квартири, машини. І все задарма дісталося.
– Як це задарма? Вони платили іпотеку. На машини самі заробили.
– Спадщина у вас була. А в нас ніхто не залишив спадщини. Батьківський будинок копійки коштував. Бідолашна моя донечка без житла. Може, ти їй заповіт напишеш на ту квартиру, а поки пустиш її туди жити. А вона до вас приходитиме підлогу мити, прибирати, доглядати вас, як би відпрацьовувати.
– Ми самі впораємося, а якщо що, у нас є діти. У тебе є квартира. От і буде їй спадщина. Вона маєш одну дочку, інших дітей немає. Та й чоловіка має, нехай заробляють.
– Заробили б, якби могли. Тільки зарплати у них маленькі. А моя квартира стара і мала для їхньої родини.
– Роботу нехай поміняють. Але думаю їм це не допоможе. Зять твій, вибач за прямоту, ледар. А ми маємо їм квартиру подарувати. З якого дива, у нас свої діти.
– Значить, відмовляєш. А дочка вже налаштувалася доглядати вас.
– Ми за тебе молодші. Яке доглядати?
– Тв це я так, заздалегідь. Раптом трапиться що.
– Про що ти думаєш? Ти сама себе чуєш? Розумієш, про що говориш?
– Звичайно розумію. Може ви з племінницею оформите договір, як це називається? Рента начебто. – Наполягала вона.
– Нічого не оформлятимемо. У нас є діти.
– Так я й знала. Жадібні ви. Все вам з неба впало, а поділитися шкода.
– Так ми обоє всього досягли, і дітей навчили так само. А тобі батьки до самого відходу допомагали. Іноді за наш рахунок. Згадай, як усе складали на навчання для твоєї дочки, а вона все покинула. А потім то на коляску, то ліжечко, то на велосипед. Ось тобі все з неба валилося.
– Подумаєш. У вас не валилося.
– Твоїй доньці вже майже 50 років. Що вона може сама?
– Так за вами хотіла доглядати. Сама.
– Ти мене тільки насмішила.
Сестра пішла. Іван з Тамарою просто посміялися з її дивної пропозиції. Вона й так жила все життя за чужий рахунок, та й дочку так само навчила.
