І тут Таня знову згадала Сашка.
Точніше, вона його ніколи не забувала, як і всіх своїх шкільних друзів.
А його особливо. Сашко був її найкращий і найвірніший друг з четвертого класу і до закінчення школи.
Потім вони роз’їхалися і дуже давно не бачилися, а тут Таня раптом зрозуміла, що хоче його знайти.
Адже Сашко казав, що завжди її чекатиме…
З того часу Таня вже була заміжня і встигла розлучитися.
Вона думала, що вийшла заміж з кохання, і мріяла про дитину. Ігор здавався їй романтичним, він читав їй вірші, дарував квіти та обіцяв відвезти її на острови, де вони будуть лише вдвох.
Але в житті виявилося все інакше, брутальний красень Ігор виявився слабким і лінивим, а всі його обіцянки – брехливими.
Таня спочатку не вірила, невже це той самий Ігор, якого вона так була закохана?
Вона не очікувала, що він може бути таким злим.
Потім правда пробачення знову просив, але вона йому вже не вірила, стало очевидно, що далі буде ще гірше.
Розчарування було повне і вона, не роздумуючи, пішла від нього.
Час минав, Таня жила сама і скептично ставилася до будь-яких залицянь.
А одного разу вона раптом упіймала себе на тому, що всіх хлопців несвідомо порівнює із Сашком. І це порівняння було не на їхню користь…
Тепер Тетяна все частіше і частіше думала про свого шкільного друга, адже Сашко так її любив, але для неї тоді він був просто другом.
Коли вони бачилися востаннє, Сашко служити йшов. Таня на проводи не змогла піти, вона на навчання виїжджала. Та й не хотіла, щоб подумали, що вона його дівчина, її тоді тільки навчання цікавило.
Навіщо давати Сашкові марні сподівання, адже вони просто друзі.
Але Сашко сам підійшов, – Таню, я тобою пишаюся, що ти куди хотіла вступила. Ти будеш найкращою вчителькою, я певен! Але знай, я на тебе завжди чекатиму, ти ж сюди повернешся?
Таня тоді розсміялася, – Ну і смішний ти, Сашко, зазвичай дівчата чекають на хлопців зі служби. І тобі теж така зустрінеться, я впевнена, ти дуже добрий!
Сашко тоді промовчав і більше нічого не сказав.
А Таня його слова згадувала.
Хоча звичайно було ясно, що це був порив, адже вони були тоді ще зовсім юні…
Але якось років п’ять тому Тані зустрілася їхня однокласниця Світлана.
Вони поговорили про все, згадували, а потім Світлана сказала, що Сашко начебто ще й не одружений.
– Ну тобі напевно і діла до нього немає? – З цікавістю уточнила Світлана.
Тетяна їй тоді не придумала, що сказати, вона ще була одружена.
А тепер їй дуже захотілося у рідне місто повернутися.
Її шкільна подруга Марина давно у гості кликала. Вона із Сашком в одному будинку живе, якщо він не поїхав звісно.
Тані більше не хотілося жодної фальшивої романтики. Не хотілося чоловіка брехуна, як Ігор, схожого на мачо.
Не хотілося гарного життя та поїздок за кордон, ні дорогих шикарних машин, на квартиру в елітному будинку.
Хоча по молодості здавалося, що вона звичайно буде жити краще, ніж батьки і це легко і просто, адже вона красива.
А тепер їй нічого цього не треба!
Сашко завжди був її найвірнішим другом і любив її. Тільки йому вона вірить, а якби він її заміж покликав, вона була б йому вірна.
Чому їй так хочеться пригорнутися до нього і нікуди не поспішати?
Жити у його старій квартирі із газовою колонкою у сусідньому під’їзді з Маринкою. Ходити до Марини у гості. Народити йому дітей, водити їх у свою школу і самій піти туди працювати.
І ніби повернутися знову в те життя, де не було підлості та зради. Де вона вірила у справжні дружні почуття, адже вони теж сповнені кохання, хіба не так?
А може вона соромилася його, Сашка такий непоказний, нижчий за її зріст, вуха у нього стирчать.
Вона соромилася, що вона така гарна, а з Сашка тоді сміялися, і собі не хотіла зізнатися, що любить його.
І в результаті все життя собі зіпсувала…
Тетяна купила квиток і поїхала до свого рідного міста. Вона там не була із закінчення школи.
На щастя її шкільна подруга Марина жила все там же, виявилася вдома, і дуже зраділа Тетяні.
– Ну, ти даєш, а що ж не подзвонила? Ах ну так, адже я телефон змінила. Слухай, як ми давно не бачилися, а виглядаєш класно, та ти проходь!
З–за спини Марини несміливо виглядали, ховаючись один за одного, два веселі личка.
– Це наші зі Славком шнурочки, зв’язали нас одразу по руках та ногах, вони двійнята, ти не уявляєш, як це виховувати одразу двох дітей одного віку! – Марина рухалася спритно, завжди така була, піднімала розкиданий дитячий одяг і буркотіла до них.
– Лізо, Юлю, ну допомагайте! Ліза, ти ж старша на двадцять хвилин, підіймай іграшки, у нас гості!
А коли вони зайшли у кімнату, то Таня ахнула від побаченого!
Там був ще один малюк в синьому комбезі!
Таня не втрималася:
– Маринко, ну ти даєш!
– Та це все чоловік мій Славко, він сина дуже хотів, ось Денис у нас і народився, хлопчик, слава Богу. А то Славко став би мене вмовляти на четверту піти, а я що, я дітей люблю, – Марина посміхаючись швидко взяла на руки Дениса, перевірила чи сухий підгузок, чи треба змінити. Потім дала йому нову іграшку, а Лізу та Юлю посадила поряд, за братиком постежити. І так само весело сказала:
– У мене няньки ростуть, так що з ними не важко, ходімо пити чай. А ввечері батько у нас нянька, він мене шкодує, у всьому допомагає!
– І що, вистачає вам? Тяжко напевно, коли стільки дітей? – з прихованою білою заздрістю спитала Таня.
– Та в мене Славко таке веретено, крутиться, на найнеобхідніше заробляє. Не шикуємо, але живемо добре. А ти його навіть пам’ятаєш, він на два роки молодший, теж у нашій школі вчився! – гордо сказала Марина.
У школі Марина завжди була у тіні, це Таня вважалася першою красунею класу. Але за нею тоді, як хвостик, ходив хлопець із молодших класів – Славко. Всі з них сміялися, а вони тепер щасливі!
Тетяна просто замилувалася подругою, така вона стала, ось що значить жити у любові!
– Слухай, а до речі Сашко додому повернувся, ти ж чула, що він був одружений? – Раптом згадала Марина, – І, між іншим, Світлана біля нього крутиться, з сином йому допомагає, ти ж знала, що Сашко їй завжди подобався?
– Ні, не знала, а він що, був одружений? А чому син у нього лишився, а не з мамою? – Почала розпитувати подругу Таня, намагаючись не показувати свій інтерес.
– Та яка вона мати! – махнула рукою Марина, – Побачила, що Сашко хлопець добрий, не гульбанить, роботящий, ось і причарувала його. А він… Ну, скільки мужику жити одному? Народила йому, щоб прив’язати до себе, а потім Сашко її з іншим застав. Так Інна його ще й звинуватила, що він її не любить і сам винен! І поїхала з іншим життя влаштовувати, вся така ображена. А сина поки що залишила, так Сашко схоже навіть і радий. Він Миколку дуже любить!
– Треба ж, а я цих подробиць не знала, що син у Сашка є, – у Тані навіть серце стрепенулося, молодець Сашко, що сина не віддає, він своїх не кидає напризволяще.
– Якщо що, я тобі нічого не казала, але сусідки наші тоді шепотілися, що син і не Сашка, що він на Інні з жалю одружився.
– Почекай, Марино, я про це не знала нічого виявляється, треба ж!
– А я думала ти знаєш, наші всі знають, коротше, Сашко тепер знову тут живе, у батьківській квартирі, з мамою своєю і сином Миколкою. А Світлана йому наполегливо допомагає, май на увазі, думаю вона на Сашка плани має, він же ж тепер один з дитиною, а Світлана так і незаміжня…
Таня згадала, як Світлана ще тоді давно, за їхньої випадкової зустрічі, цікавилася, чи потрібен Сашко Тетяні.
Виявляється, Світлана не просто так цікавилася.
Ну що ж, якщо в них все добре, може Тані не варто влазити між ними, може все давно вже в минулому?
– Ой, дивись, Сашко вийшов із Миколкою, я зараз, – спритна Маринка вискочила на балкон і гукнула: – Сашко, відгадай, хто до мене приїхав? Ти не повіриш, це Таня, заходь швидше, бо вона тільки на один день, увечері назад.
Таня й схаменутися не встигла, а Сашко вже у двері дзвонив.
І ось вони стоять один проти одного.
Таня дивиться на Сашка, і сама зрозуміти не може, як вона думала, що не любить його? Бо ж рідніше і улюбленіше в неї нікого в житті не було!
Сашко теж мовчав, захекався, поки біг, син у нього на руках.
– А я ось приїхала, захотілося рідні місця провідати, ось зайшла… Та що я говорю, Сашко! Я тебе спитати хотіла, якщо ти мене ще чекаєш, може ти… Візьмеш мене заміж? Я хочу бути тільки з тобою!
Таня застигла – що вона таке каже?!
Сашко теж мовчки дивився на неї і Тетяні ці секунди здалася вічністю.
Але Сашко тут раптом, як був із Миколкою на руках, так і обійняв Таню, пригорнув її до себе:
– Я тебе більше нікуди не відпущу! Нікуди і ніколи…
– Ось і молодці, нарешті розібралися, – буденно якось сказала Марина. – Якщо що, подруго, я з радістю стану вашою дружкою. Давно чекала, коли ви нарешті перестанете голову морочити, всі ж наші знали, що у вас кохання!
…У Тані тепер два серця і дві душі, бо вона носить під серцем їх із Сашком дитинку.
А старшого сина Миколку, Сашко носить на своїх міцних плечах.
Син його дуже любить, а Таню називає поки Татою.
Але вона впевнена, що зможе стати і Миколці мамою, треба навчитися чекати і все в них буде добре.
Адже Сашко її все таки дочекався.
Точніше, вони обоє дочекалися того моменту, коли готові були бути разом…
