Дізнавшись, що молодший син вирішив одружитися, Рита Степанівна дуже засмутилася. Вона бачила майбутнє Олега зовсім іншим. Мріяла, що він стане великим бізнесменом, купить шикарну квартиру, побачить світ.
І раптом, її хлопчик, якому ще немає і тридцяти, повідомляє, що знайшов жінку своєї мрії і вже зробив їй пропозицію.
І хай би дівчина була якась незвичайна, з гідної родини! Ні! З’ясувалося, що ця Віка працює медсестрою у будинку для людей похилого віку! А батьки у неї – прості роботяги!
І що, питається, робитиме Олег із такою собі простачкою? Про що говоритиме? Він же із професорської родини, університет закінчив! Еліта! А вона? Медучилище.
Словом, сказати, що Рита Степанівна не відчула захоплення з приводу одруження молодшого – нічого не сказати.
Жодного разу не бачачи Віку, вона заздалегідь не злюбила її.
Згодом Рита Степанівна, звичайно, зазначила, що Віка – дівчина працьовита, привітна, навіть кмітлива. Однак це ніяк не змінило її ставлення до невістки.
Так вони й жили. Рита Степанівна насилу, і тільки заради сина, терпіла Віку, а Віка – всіляко намагалася підібрати до свекрухи хоч якийсь ключик.
Але не виходило. Ніяк. Навіть народження онуків не пом’якшило суворого ставлення Рити Степанівни. Не любила вона Віку і все. Чому? Вона сама не знала.
Хоча… Дуже знала. Вона їй заздрила!
Заздрила, що її син любить Віку. Дбає про неї. Зарплату їй віддає. Жодного рішення без неї не ухвалює. То з квіточками додому приходить, то із подарунком. Нехай простеньким, але це приємно. Мабуть…
Їй Риті Степанівні батько Олега навіть ромашку жодного разу не приніс. Вона ніколи не знала, скільки він заробляє, де буває чим займається. З ким зустрічається…
Так! Її чоловік Борис Іванович, майже все їхнє спільне життя з кимось зустрічався. Навіть особливо не ховався. Впевнений був, що з двома дітьми його благовірна нікуди не подінеться і заради такої зарплати, як у нього, закриватиме очі на все і навіть більше.
Тому він вільно крутив романи зі студентками, водив у ресторан молоденьких лаборанток, особливо наближених – возив на відпочинок.
Рита Степанівна завжди все знала. І мовчала. Закривала очі. Тиха ненависть до чоловіка зростала багато років, а вилилася на… Віку.
А на кого? Не синів же перекладати все через невдале особисте життя. Вони ж ні в чому не винні.
А Віка… З якого дива їй так пощастило? Отримала Олена, увійшла до порядної родини, дітей народила! Але вона, Рита Степанівна, точно знає, що Віка не любить її сина! Вона прикидається! Їй так вигідно! Зручно! Але Риту Степанівну обманути їй ніколи не вдасться! Настане час, і вона виведе невістку на чисту воду!
І час настав. Тільки з точністю навпаки.
Рита Степанівна занедужала. Тут і нервова напруга, і вік зробили свою справу. Спеціалісти сказали, що відтепер Риту Степанівну не можна залишати одну. Догляд – вирішальний чинник відновлення .
Поки мати сімейства перебувала в палаті, особливих проблем не було. Прийшли, відвідали, пішли. Сини графік відвідувань склали, Віка дієтичну їжу готувала щодня.
Борис Іванович не прийшов до дружини жодного разу.
Після виписки Рити Степанівни, вже за тиждень, родина зрозуміла, що не може забезпечити матері цілодобовий догляд. Обидва сини та Віка працювали, а Борис Іванович жив так, ніби з його дружиною нічого особливого не сталося.
Діти спочатку подумали про доглядальницю, але Віку раптом осяяло:
– А давайте оформимо Риту Степанівну до нас у дім для людей похилого віку. Там медперсонал, постійний контроль. Я з нашими домовлюсь. Там ми її швидше на ноги поставимо.
Брати погодились. Їхній батько – тим більше… Два місяці Рита Степанівна перебувала у будинку для літніх людей.
За нею ходили, як за маленькою дитиною. Віка, коли була її зміна, бігала до свекрухи кожну вільну хвилину. У вихідні приїжджала до неї, як відвідувач.
Спочатку свекруха за звичкою злилася на Віку. Але потім, бачачи, що невістка дбає про неї, як про рідну, пом’якшала. Навіть раділа, коли Віка приходила.
І одного разу, під час чергової душевної бесіди, Рита Степанівна розповіла Віці історію свого життя та гіркої жіночої долі.
– Не життя в мене було, дочко, а справжній жах. Заради синів закривала на все очі. Ніколи Борис мене не любив. Тільки соромив. І за що, питається? А сам заміж кликав, я не напрошувалася. Якби ти знала, як я втомилася від нього. А подітися нема куди. Та й коли уже. Зовсім небагато мені залишилося.
– Рито Степанівно, навіщо ви так? Через тиждень додому вас заберемо, – стала заспокоювати Віка, – адже вам вже помітно краще.
– Не заберете, Віка. Не встигнете. Ти хлопчикам моїм скажи, щоб прийшли попрощатися.
– Рито Степанівно, – з докором сказала Віка – не вигадуйте. Все буде гаразд.
– І ще запам’ятай, – продовжувала свекруха, – Бориса сюди не клич. З ним прощатись не хочу. І зустрічатись не хочу: ні на цьому світі, ні на тому. Хочу тільки, щоб він на моєму місці побував. Насамкінець…
Віка як могла, спробувала заспокоїти Риту Степанівну, перевела розмову на іншу тему. Прощаючись, обійняла свекруху, побажала спокійної ночі.
А та, коли Віка вже підійшла до дверей, промовила слідом:
– Пам’ятай, Віка, про що я тебе попросила.
Наступного дня сини приїхали до матері. Посиділи з нею поряд, поговорили. Вона їм, як вони не упиралися, своє напуття сказала.
А вночі її не стало. Заснула і все…
***
А далі почалися дива…
Місце на цвинтарі обрали гарне, недалеко від каплиці. Як належить оформили два місця.
На дев’ятий день поїхали маму відвідати. Приїхали й застигли від несподіванки: поряд із її могилкою виявилася нова…
Звернулися до керівництва за роз’ясненнями. Там нічого не змогли до ладу пояснити. Таке в них сталося вперше. Замість раніше виділеного місця поряд із Ритою Степанівною знайшли інше: на протилежному боці цвинтаря…
***
На сороковий день від тоді, як не стало Рити Степанівни, Борис Іванович зліг, забрала швидка прямо з університету.
Він пробув в палаті майже три місяці. Спочатку не міг ні поворухнутися, ні вимовити бодай одне слово. Сини до нього приходили, звичайно, але це ніяк не применшувало того, що переживав Борис Іванович.
Навпаки. Він дуже сердився через свою безпорадність. І це невдоволення буквально не давало йому спокою
Згодом йому стало краще.
Після виписки він опинився зовсім один у порожній квартирі. Постало питання, що робити і як жити далі.
І раптом за професором зголосилася доглядати сусідка.
Дуже старалася. Цілий місяць. Потім і взагалі переїхала до нього.
На роботу Борис Іванович не вийшов. Романи зі студентками та лаборантками залишилися у минулому. Велелюбний Борис Іванович зосередився на сусідці.
Вдячний чоловік щедро обдаровував свою рятівницю, купував усе, що вона просила.
Про рідних синів забув. Про онуків. Про Віку і говорити нема чого. Коли вона приходила, він просто не відчиняв двері.
Так тривало близько року. Поки на рахунках Бориса Івановича не закінчилися гроші.
Останню суму він вручив коханій сусідці, коли та попросила допомогти дочці з першим іпотечним внеском.
Незабаром після цього сусідка покинула Бориса Івановича, бо… закохалася. Так і сказала:
– Вибач, я покохала іншого…
То було справжнє потрясіння. Борис Іванович знову зліг.
Знову йому був потрібний догляд і тривале відновлення. Діти батька не покинули.
Віка постаралася, і Борис Іванович потрапив у ту ж палату, де провела останні дні свого життя Рита Степанівна.
Там його життя і закінчилося.
