– Ти це зараз серйозно?! – Марина підвела погляд на дочку, намагаючись зрозуміти, чи жартує Олена.
Але вираз на обличчі дочки говорив про інше: це був не жарт.
Олена нервово смикала пальцями поділ своєї кофти, намагаючись уникати прямого погляду. Вона прийшла на розмову, яку її мати давно планувала, але ніяк не очікувала, що розмова прийме такий поворот.
– Мамо, ну, розумієш, ми з ним вирішили спробувати пожити разом, але він… ну, не готовий до дитини, – нарешті сказала Олена, голос її тремтів, і вона робила паузи, ніби підбираючи слова.
– Не готовий до дитини? – Марина схопилася з крісла і витріщилася на дочку. – Він не знав, що в тебе вже є дитина? Це не кошеня, яке раптом з’явилося в будинку! – вона стиснула руки, намагаючись стримати гнів, що кипів усередині. – Олено, що ти взагалі несеш?
– Мамо, ну ти зрозумій, він… не звик. Йому потрібен час. Ми ж не можемо відразу на нього перекласти дитину. Поступово звикне… – Олена намагалася якось виправдати свого нового обранця, але її аргументи звучали дедалі слабше.
– Час?! Олено, ти взагалі розумієш, що кажеш? Ти хочеш кинути свою дитину заради якогось чоловіка? Він знав, на що йшов, коли почав зустрічатися з тобою. У тебе дочка, і вона головне в твоєму житті! А ти готова її кинути на нас із батьком, щоб комусь догодити?
– Марина не могла стримати гніву.
Олена зам’ялася, опустивши погляд. Здавалося, вона сама не до кінця розуміла, що робить, але вперто продовжувала гнути свою лінію:
– Ну… це ненадовго. Я приходитиму, забиратиму її на вихідні, допомагатиму грошима. Просто поки нехай вона поживе з вами, – Олена нервово проковтнула, дивлячись у підлогу. – Мамо, зрозумій, я його люблю. Я не хочу втратити його. Він сказав, що коли все налагодиться, він звикне до дитини. Це ж просто час потрібний, – у її голосі пролунало благання.
Марина не вірила своїм вухам. Вона присіла назад на диван, взявшись за голову.
– Ти справді думаєш, що це вирішить проблему? Що твій новий “чоловік” раптом усвідомить, що ти маєш дочку, і просто звикне? А якщо не звикне? Ти що тоді зробиш? Знехтуєш дочкою заради цієї людини?
Олена опустила голову ще нижче, сльози блищали на її щоках.
– Мамо, ну, будь ласка, – голос дочки тремтів. – Не треба так. Я не відмовляюсь від неї. Просто… просто мені потрібен час розібратися. Я допомагатиму, приходитиму. Ну, не можу ж я зараз залишитися одна, я люблю його! – схлипнула вона, намагаючись утримати сльози.
Марина підвелася, її голос став холодним і рішучим.
– Олено, ти усвідомлюєш свої дії? Ти зараз обираєш чоловіка, який не готовий прийняти твою дитину замість своєї дочки. Якщо ти так вирішиш, то ти для нас більше не дочка.
Олена підняла на неї очі, сповнені сліз і нерозуміння.
– Мамо, як ти можеш так говорити? Я ж не кидаю її! Я приходитиму, допомагатиму…
– Ні, Олено, – Марина зупинила її. – Ти вибрала свою дорогу. Ти сама вирішуєш, з ким тобі бути. Але якщо ти вибираєш не свою дочку, ти втрачаєш нас із батьком. Ми подаватимемо до суду на позбавлення тебе батьківських прав.
Олена застигла, шокована словами матері.
– Мамо, ти не можеш так зробити! Це ж моя дочка!
– Можемо і зробимо, – Марина подивилася на неї холодно. – Адже ти сама сказала, що готова кинути її на нас. Що ж, якщо ти не хочеш бути матір’ю, ми подбаємо про неї. А ти живи, як знаєш.
Олена кинула на матір повний розпачу погляд, але Марина більше не могла її слухати.
– Іди. Я не хочу більше чути виправдання.
Марина повільно опустилася на стілець, коли Олена пішла. Перед очима стояла сцена, яка відбувалася кілька років тому, коли її дочка, ще молода та наївна, повернулася додому з новиною про свою вагітність. Вона плакала, вибачалася. Марина та її чоловік тоді не залишили доньку у біді, підтримали її, запропонували допомогу.
– Ти впораєшся. Ми з тобою впораємося, – говорила Марина тоді Олені. – Ми не покинемо тебе.
Вони справді не покинули. Все було готове до народження онуки. Кімната для мами та дитини була обставлена з любов’ю, речі куплені, навіть ліжечко стояло біля вікна, поряд із кріслом для годування. Марина, взявши відпустку, почала няньчити дитину, поки Олена відновлювалася і намагалася налагодити своє життя.
Коли Олена стала на ноги, відновилася в університеті і знайшла роботу, життя налагодилося. Начебто все йшло за планом. Олена переїхала до своєї нової квартири, взятої в іпотеку за допомогою батьків. Вона працювала, онука росла, а Марина з чоловіком допомагали як могли. Все було добре, поки Олена не зустріла нового чоловіка.
Спочатку все здавалося невинним. Олена просто залишала доньку на вихідні, щоб провести час із новим обранцем. Але згодом візити Олени ставали все рідше, а прохання посидіти з онукою все частіше. Коли Марина дізналася, що новий чоловік не бажає спілкуватися з дитиною, вона вже почала підозрювати: справа набуває неприємного обороту.
Тепер Марина сиділа сама на кухні, обмірковуючи все, що сталося. Вона не могла повірити, що її єдина дочка готова відмовитися від своєї дитини заради якогось чоловіка. У голові не вкладалося, як Олена могла так вчинити. Вони дали їй все: підтримку, турботу, кохання. І ось тепер вона стоїть перед вибором і обирає не свою дочку, а стосунки, які, швидше за все, закінчаться так само швидко, як і почалися.
– Що за світ, – тихо пробурмотіла Марина, дивлячись у вікно. – Заради чого ми старалися? Заради кого ми це робили?
Її чоловік Віктор, увійшовши на кухню, побачив, як Марина сидить, згорбившись від втоми та розчарування. Він повільно підійшов і поклав їй руку на плече.
– Олена знову приходила? – запитав Віктор.
Марина кивнула, не в змозі вимовити жодного слова.
– Що вона сказала? – спитав він, розуміючи, що розмова не буде легкою.
– Вона сказала, що хоче залишити дочку в нас, а сама жити з цим… чоловіком, – голос Марини тремтів від гніву та образи.
Віктор важко зітхнув, сів поруч і довго мовчав. Потім сказав тихо, але твердо:
– Якщо вона так зробить, ми зробимо все, щоб її позбавили батьківських прав. Дитина не заслуговує на таке ставлення.
Марина повільно кивнула:
– Так, ми не залишимо внучку. Якщо Олена обере ці штани, їй тут більше нема місця.
***
Ось така історія… Не зовсім хороша, точніше, зовсім погана. Згодом такі матері ображаються, що діти їм не допомагають чи не підтримують… А за що підтримувати? За те, що мати свого часу замість дитини обрала, самі розумієте що… Чи я не права? А як ви думаєте?
