– Не знаю, що робити, мамо… Сама розумієш, як виглядає вся ця ситуація, – тихенько казав Микита матері, сидячи з нею на кухні.
– Розумію, звісно. Якщо все так, як ти кажеш, тобі слід поїхати. Скажи дружині, що Новий рік з нами відзначатимеш, а сам їдь до дитини.
Віра ахнула, почувши слова свекрухи. Що це означає? Про яку таку дитину йшлося? Затамувавши подих, жінка прислухалася. Вони сім років були одружені з Микитою, але завагітніти не вдалося. Спеціалісти говорили, що залишається сподіватися на диво, проте в дива Віра змалку не вірила.
Пробиваючи собі дорогу в житті самостійно, вона розраховувала лише на себе. Думала, що чудес і не буває зовсім, бо з нею вони точно не відбувалися. Тепер, почувши слова свекрухи, молода жінка не знала, як поводитись. Відразу вийти та сказати, що все чула? Або зачекати якийсь час, а потім подати знак? На душі було неспокійно від думок, що коханий чоловік міг їй зрадити. Адже він ніколи… жодного разу не давав приводу для ревнощів. А тепер йшлося про якусь дитину. Вирішивши не приймати рішень з гаряча і почекати, як поведеться чоловік, Віра вдала, що нічого не почула. Коли Вероніка Сергіївна поїхала, Віра постаралася підвести розмову до цікавої для неї теми.
– Чому ти такий сумний?
– Віро… тут таке діло. Мама засмучується, що ми кожного Нового року з твоїми батьками зустрічаємо. Я розумію, що у вас традиція… що бабуся не може нікуди поїхати, тож збираємось у твоїх, але й своїх рідних ображати не хочеться. Цей Новий рік хочу відзначити зі своїми батьками. Я не прошу тебе відмовитись від своїх сімейних традицій і поїхати зі мною. Зрештою, ми з тобою кожне свято разом, вдома постійно вдвох.
Віра прикусила губу, думаючи, що все-таки висновки вона зробила, швидше за все, найвірніші. А що ще можна подумати у такій ситуації? Жінка опустила голову.
– Віро. Ти тільки не переймайся! Мені, звичайно, важко приймати таке рішення.
– Нічого страшного, – видавила Віра, намагаючись приховати образу.
Вона вирішила, що традицію все одно буде змушена порушити. Хотілося простежити за чоловіком і дізнатися, до якої це дитини він поїде. Навіть якщо цей Новий рік стане останнім для їхньої родини. Звинувачувати особу без доказів не можна. Мало, про кого йшлося… А якщо спитає прямо – чоловік може знайти безліч пояснень. Краще було один раз побачити, ніж сто разів почути. Про те, як люди вміють обманювати, Віра знала не з чуток.
Коли розкрився обман чоловіка сестри, всі були в шоці… і не могли подумати, що він здатний на зраду, а він зраджував їй, гуляв ліворуч і праворуч… На душі оселилася гіркота. Декілька днів Віра практично не розмовляла з чоловіком. Микита ходив сам не свій. Він начебто намагався завести розмову і щось розповісти дружині, а потім відмахувався, казав, що це не має значення і перекладав тему на інше або просто сідав за книгу.
Приїхавши в гості до батьків, Віра розповіла матері про свої підозри та про те, що встановила на телефон чоловіка програму, яка допоможе їй стежити за ним.
– Може, треба було спершу спробувати поговорити? – Запитала жінка.
– Щоб почути обман? Якби йому не було чого приховувати, він би відверто поговорив зі мною, а так… скористався пропозицією своєї матері, щоб обманути мене. І що у цьому хорошого? А якби я сказала, що цей Новий рік готова відзначити у його батьків? Між іншим, адже він жодного разу не просив про це, а тепер тиснув на сімейні традиції.
Жанна Вікторівна тільки тяжко зітхнула. Навчена гірким досвідом, вона розуміла, що частково дочка має рацію. Хоч зять жінці подобався, вона б ніколи не подумала, що він здатний зрадити дочку, а все одно черв’ячок сумніву закрався в душу.
– І ти плануєш у святкову ніч стежити за ним?
– Не знаю поки що… видно буде, куди він поїде, але якщо доведеться, то й простежу. Я вже взяла машину на прокат.
Вірі неприємно було від думки, що вона стежить за чоловіком і не довіряє йому, але на одній довірі далеко не поїдеш, адже хтось може легко користуватися ним.
Жанна Вікторівна хотіла б якось допомогти дочці, подумувала навіть сама поговорити із зятем, але вирішила, що не полізе у їхні стосунки. Якщо Микита справді мав дитину на стороні, слід було вибиратися з такого шлюбу. Та й що за таємниці? Якщо це не його дитина, то чому тоді відверто не розповіла дружині, куди збирається поїхати?
Тридцять першого грудня чоловік поцілував Віру, пообіцяв, що першого числа рано-вранці забере її від батьків, а може, і вночі приїде, дивлячись, як все складеться, і поїхав.
Навівши красу, жінка включила додаток та почала відстежувати маршрут чоловіка. Микита явно прямував не до батьків. Кудись за місто. На душі стало хвилююче. Невже всі обіцянки та клятви вічного кохання були марними? Чому він так вчинив? Адже Віра любила чоловіка, довіряла йому.
Гіркота ставала все сильнішою, і вгамувати її здавалося неможливим. Швидко зібравшись, Віра сіла за кермо взятого в оренду автомобіля та поїхала маршрутом за своїм чоловіком.
Вона сильно здивувалася, виявивши, що Микита зупинився біля лікарні в сусідньому містечку, що знаходилося приблизно за півтори години їзди від них. Що він забув тут? Коханка тільки народила? Чи дитина занедужала, і чоловік вирішив провести з нею час?
Думки роїлися в її голові. Що тільки не встигла навигадувати собі Віра, поки їхала. Вона вже навіть уявляла, як подивиться в очі чоловіка… як він виправдовуватиметься. Адже не схоже було на те, що Микита хоче розлучитися з нею. А вона вже хотіла. Якщо обман підтвердиться, іншого виходу не залишалося. Віра планувала подати на розлучення. Вона знала, що зради пробачити ніколи не зможе. Хоч любила Микиту більше ніж саму себе, хоч не могла уявити життя без нього… Зрада перекреслить все. Кохання, звісно, нікуди не подінеться.
Віра важко зітхнула. Вона постаралася дихати глибше, хоч і виходило насилу. Образа ставала все сильнішою. Страшно було від правди, яка могла розкритися, але краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Доїхавши до лікарні, жінка вийшла з автомобіля, готова зустрітися із суворою реальністю. Хоч би якою вона була.
– Ви до кого? – запитала строга жінка, тільки-но Віра увійшла до лікарні.
– А я…
До кого вона? Адже Віра навіть не знала, до кого пішов її чоловік.
– Сюди нещодавно приїхав Бондаренко Микита…
– А-а! До хлопчика з тринадцятої? – жінка окинула Віру недовірливим поглядом. – А ви ким йому приходитеся?
– Дружина… Микити дружина.
Жінка похитнулась і скривила губи. По почервонілих щоках було видно, що хтось уже почав відзначати Новий рік. Саме час. Вже перевалило за одинадцяту. Лікарня для відвідувань була закрита, але Віру не прогнали.
– Ну, проходьте, якщо приїхали. Зараз скажу Марії, щоби проводила.
Жінка гаркнула, покликавши молоденьку медсестру. Та поспішила привітати Віру з наступаючим і попросила пройти за нею.
– У нас зараз і пацієнтів дехто відвідує. Адже новий рік, – щебетала Марія. – Віро, ваш чоловік такий герой… Ми всі із захопленням на нього дивимося. Побільше таких людей!
– Герой? – перепитала Віра.
Чому про нього так відгукувалися? Чоловік у неї, звичайно, був справжнісіньким героєм… він працював у МНС і допоміг багатьом людям, але звідки про це знали тут? Віра згадала, що два з половиною тижні тому чоловік був у цьому містечку у невеликому відрядженні. Вони розбирали завали в під’їзді. Від цього ставало ще хвилююче.
– Приїхав до Дениса, хоч міг відмовитись і відзначати зараз Новий рік із сім’єю. І ви така розумниця, що теж вирішили його підтримати.
– Т-а-а-к… – простягла Віра. Їй хотілося запитати більше, але вона не могла здатися неосвіченою людиною.
– Денис малюк ще зовсім, три з половиною роки, а вже залишився без батьків… – без зайвих питань почала розповідати Марія. – Хто б міг подумати, що людину, яка врятувала його, він назве своїм татом? Малюк нічого не памʼятає… Він забув своїх батьків. Чи то від того що з ним сталося, чи то від стресу… але щодня питав, коли тато відвідає його… це про вашого чоловіка. Відразу батька впізнав у ньому, коли ваш чоловік виніс хлопчика на руках
А останні кілька днів він зовсім відмовлявся від їжі, усе сидів біля віконця і казав, що чекає на тата, щоб зустріти Новий рік разом з ним. Тоді й довелося шукати контакти вашого чоловіка, щоб передати йому. Зовсім звелись, переживали за хлопця. Яка ж добра душа у вас і вашого чоловіка!.. А от і палата Дениса. Він зараз один лежить, але з ним ваш чоловік. Я не заважатиму. Ви проходите, познайомтеся з ним. Він добрий хлопчик. Так шкода, що лишився зовсім один. Зовсім нікого з рідних не має.
Марія пішла, а Віра застигла перед дверима, не наважуючись увійти. Почута історія справила на неї сильне враження. У голові роїлося стільки думок, що незрозуміло було, як далі діяти. Увійти чи втекти? Підозрюючи свого чоловіка в зраді, Віра й не припускала, який він герой… Однак десь глибоко в душі засіла образа, що він не поговорив із нею і не розповів нічого про хлопчика.
Свекруха знала, а Віра – ні. Чому він не довіряв дружині? Невже думав, що вона влаштує скандал і не дозволить йому відвідати дитину? Присівши на лавку, Віра якийсь час просто слухала голоси, що долинули з різних палат. Вона чула сміх чоловіка… чула, як щось задерикувато говорить маленький хлопчик. Чула і хвилювалася зайти до них, щоби не порушити єднання. Однак і їхати назад не було сенсу. Ось-ось настане Новий рік. Віра все одно не встигла б доїхати до батьків, а зустрічати свято в дорозі, не поговоривши з чоловіком – це не діло. Набравшись сміливості, вона таки увійшла до палати.
Микита збентежено глянув на дружину. Маленький Денис трохи схилив голову і посміхнувся.
– Віра? А ти… чому тут… зараз…
– Мамо! – вигукнув Денис, кинувся до Віри і обійняв її.
Жінка похитнулася і відчула, як по щоках покотилися сльози. Вона не очікувала, що дитина визнає у ній матір. Ком підступив до горла, і хотілося плакати в голос від полегшення, яке відчула, дізнавшись, що чоловік не зраджував їй. Обманював… не домовляв щось?.. Не зраджував… Сльози щипали очі. Віра пораділа, що ніколи не використовувала багато косметики, і зараз макіяж не розтечеться. Вона витерла сльози, обійнявши хлопчика у відповідь.
Микита дивився шоковано на дружину та Дениса, тримав у руці пляшку дитячого ігристого, не наважуючись відкрити. Час невблаганно біг уперед… Зовсім трохи і стрілки годинника зійшлися на дванадцяту. Почулися радісні приглушені вигуки: – З Новим роком.
– Відкривай ігристе скоріше, – поквапила Віра чоловіка, а сама підхопила Дениса на руки, помічаючи, що він легкий, як справжнісінька пушинка.
– Я сумував, матусю! Ти мене не залишиш? – Запитав Денис, притискаючись до щоки Віри.
– Ніколи, малюк.
Віра сама від себе не чекала нічого подібного, але вона розуміла, що тепер не залишить цього хлопчика. Не зможе. Вони довго не могли народити дитину, але син сам знайшов їх. І навіть якось він згадає про втрату своїх батьків, Віра і Микита подбають про нього і любитимуть. Хіба можна не любити такого чудового малюка?
– З Новим роком! – розгублено видавив Микита, піднімаючи пластиковий стаканчик з дитячим напоєм.
– З Новим щастям, – прошепотіла Віра.
Денис стукнувся зі своїми новими батьками стаканчиками, заплющив очі і загадав бажання, щоб бути завжди разом з мамою та татом.
– Тобі доведеться розповісти мені, як ти тут опинилася.
– О! Тобі теж доведеться багато мені розповісти… наприклад, чому ні словом не обмовився про це прекрасне маля… – Віра посміхнулася, дивлячись на Дениса, і посадила хлопчика на ліжко.
– Знаєш… сам уявлення не маю. Я злякався. Не знав, що робити.
– Що тут можна робити? Здається, хтось уже вирішив за нас і зробив нам новорічний подарунок. Чи ти сумніваєшся?
Микита посміхнувся. Він сам подумував забрати дитину, але боявся, не знав, як відреагує дружина.
– Ти найкраща жінка на світі…
– Тоді більше не мовчи і ділися всім, що тебе турбує, тому що я була на межі від того, щоб викинути твої речі на вулицю, – прошепотіла Віра чоловікові і цмокнула його в щоку.
Вони планували провести час із Денисом, поки хлопчик не засне, а потім… доведеться зняти номер у готелі на святкові дні, щоб щодня відвідувати хлопчика. Оформленням усиновлення зайнятися раніше закінчення свят не вийде, але… Віра була впевнена, що у них все обов’язково вийде.
