Віра дуже любила Павла. Він був сенсом її життя.
Одружені вони були два роки, і всі два роки Віра захоплювалася своїм чоловіком.
Гарний, розумний, цілеспрямований. Та й подружки їй, здавалося, заздрили.
Все було бездоганно. Не сказати, що Павло також був шалено закоханий у свою дружину, скоріше, він був із тих, хто приймав кохання. Але Віра знала, що її глибокого почуття вистачить на них двох.
Вона стежила за собою. Щовечора готувала смачні вечері, намагаючись не повторюватись. Вранці проводила коханого на роботу, і лише потім збиралася сама.
Вона ніколи його не сварила, все сама робила вдома. Не сварилася, коли він засиджувався з друзями, хоча, до речі, це не так часто й бувало.
Віра була готова на все, щоб вони були щасливими. Була для Павла найкращим другом, найніжнішою коханкою та чудовою господинею.
Але вся казка впала в одну мить. Якось Павло повернувся з роботи і сказав, що їм треба поговорити.
Звичайно, Віра відразу кинула всі свої справи, щоб послухати, що скаже її коханий чоловік. І точно не такої розмови вона чекала.
– Кохана… Я тобі за все вдячний, ти чудова дівчина.
Після цих слів Віра посміхнулася. Павло не так часто балував її компліментами і вже давно відвик говорити слова подяки. Тому чути це було приємно.
– Але я покохав іншу, вибач.
Весь світ тоді застиг в очах Віри. Їй навіть стало погано. Вона вчепилася пальцями в край столу, переживаючи, що не втримається на стільці.
– Павло … Як же так? Ми ж так любимо одне одного…
На очі у Віри навернулися сльози. Вона зморгнула їх, не бажаючи здаватися слабкою. Але й сильною здаватися вже не виходило.
– Віра… – Павло зітхнув, розмовляючи з нею, як з маленькою дитиною. – Я тебе кохаю, правда. Але це не те кохання, яке переконує мої очі світитися щастям, яке вводить мене в ейфорію. Воно спокійне, врівноважене і, пробач, нудне. А з нею…
Віра по очах Павла все зрозуміла. Варто було йому подумати про ту, іншу, як погляд змінився. Став живим, зацікавленим, іскристим.
– Павло, не кидай мене, – просила Віра. – Ти тільки скажи, що треба робити. Я все зроблю! Я стану такою, якою ти хочеш мене бачити!
Павло похитав головою.
– У тому й річ, Віро. Що я не тебе хочу бачити.
Словами не описати, що пережила тоді Віра. Декілька днів вона не виходила з дому після того, як її чоловік, зібравши свої речі, пішов до іншої. Віра писала йому, дзвонила. Сподівалася, що він передумає. Але врешті-решт він просто заблокував її номер, раз і назавжди викресливши з життя.
Подруги намагалися втішити Віру, казали, що вона має бути сильною. Щоб вона включила нарешті свою гордість! Але Віра лише відповідала, що їй не потрібна гордість. Їй Павло потрібний.
Дуже довго вона не могла прийти в себе. Навіть якось підстерегла Павла з роботи. Але не встигла до нього підійти: він вийшов в обійми з якоюсь білявкою.
Це спрацювало, як відро крижаної води. Після того, як Віра побачила нову кохану свого вже колишнього чоловіка, вона кілька годин гуляла містом. А потім вирішила, що й справді час забути про нього.
Потихеньку, по крихтах, Віра збирала наново своє життя. Вона почала бачитися з друзями, пішла з головою в роботу, навіть почала ходити на побачення.
Поступово переживання затихли. Але Віра, на свій жаль, знала, що її кохання так і не пішло. Просто вона сховала його кудись глибоко, сподіваючись, що колись воно зникне остаточно.
Подруги теж допомагали, витягували Віру із цього болота, намагаючись переконати її забути колишнього. І ось одна з подруг і познайомила Віру із приємним чоловіком.
Його звали Олег, він був на пару років старший за Віру.
Олег здавався дуже добрим. І, що найприємніше, Віра йому дуже сподобалася.
Він гарно доглядав. Дарував квіти, водив Віру до театру, кіно та ресторанів. Він мав гарне почуття гумору і нескінченну чарівність.
Вірі він подобався. Правда, подобався. Але це було лише сотою часткою того, що вона відчувала до Павла.
Напевно тому Віра з Олегом була іншою. Вона не намагалася йому догодити, не намагалася здаватися кращою, ніж була насправді. Вона була сама собою, і це їй дуже подобалося.
І коли Олег запропонував їй жити разом, вона легко погодилася. Бо розуміла, що для неї мало, що зміниться. Звичайно, вона зустрічатиме свого чоловіка з роботи, але не дивитиметься на годинник, чекаючи на нього. Звичайно, вона приготує їжу, але щось просте, що не потребує сильних витрат. І, звичайно, вона з радістю подивиться з ним увечері фільм, лежачи обійнявшись. І вона буде дуже уважно дивитися кіно, адже не відволікатиметься на Олега. Не буде крадькома дивитися на нього, думаючи, який він добрий. Не стане його спокушати, адже їй справді цікавіше додивитися фільм.
Олег знав сумну історію Віри. І якось він порушив цю тему, спитав, що вона відчуває до колишнього чоловіка. Вже хтось доніс йому, як сильно вона переживала, коли він пішов.
Віра не любила обманювати. Завжди вважала, що правда краще. Та й не мала таланту до обману.
Але цього разу вона обманула. Сказала, що давно його забула, і її цікавить лише Олег.
Стверджувала, що Павло пройдений етап, і вона про нього навіть не згадує.
Напрочуд, цей обман дався їй дуже легко. Напевно, тому що Віра неодноразово намагалася і себе в цьому переконати.
А Олег їй повірив. І, на подив дівчини, зробив їй незабаром пропозицію. Вона трохи подумала та погодилася. Бо щиро вважала, що найкращої партії вона собі не знайде.
Але все це було до того, як одного разу, вийшовши з роботи, Віра зустрілася зі своїм колишнім. На душі одразу стало хвилююче, на обличчі з’явився рум’янець, а світ довкола несподівано знайшов фарби.
– Привіт, – привіталася вона першою. – А ти що тут робиш?
– На тебе чекаю, – посміхнувся він.
Його усмішка завжди захоплювала Віру. І цей раз не був винятком.
Павло був таким самим, яким дівчина його і запам’ятала. Красивим, харизматичним і, на жаль для Віри, таким же коханим.
– Навіщо? – хрипко спитала вона.
Павло підійшов ближче, а потім взяв руку Віри і м’яко поцілував її.
– Я все усвідомив, – майже пошепки сказав він. – Я люблю тебе. Я зробив велику помилку. Тільки тепер я зрозумів, що означає справжнє кохання. І це не феєрверки та емоційні гойдалки. Це надійність, впевненість у завтрашньому дні та відданість. Я не був тобі відданий, але, присягаюся, я виправлюся. Я ніколи тебе не кину.
– А як же нудьга? – запитала Віра ще тихіше, практично пошепки.
– Це була не нудьга. Це було справжнє, тихе і щире кохання. Це я був не розумним. Вибач мені…
Віра не могла повірити, що все відбувається всерйоз. Її думки були затьмарені тим щастям, яке на неї впало. І лише якісь зовсім маленькі частини мислення, нагадали Вірі про існування Олега, з яким вона збирається одружитися.
– Я виходжу заміж, – навіть наче злякано відповіла Віра.
– І ти його любиш? – Дещо не соромлячись, запитав Павло. – Якщо любиш, я відступлю. Бо й справді бажаю тобі щастя.
Віра зрозуміла, що якщо вона зараз прожене Павла, то шкодуватиме про це все життя. І ненавидітиме Олега, який мимоволі розлучив її з коханим.
– Ні, – чесно відповіла вона, – я люблю тебе.
Павло посміхнувся та притулив до себе дівчину.
– Тоді я чекаю на тебе сьогодні у себе.
Віра знала, що розмова з Олегом має бути складною. Вона дуже не хотіла його ображати, але в той же час їй, як би це не було сумно, було все одно на його почуття.
Вона сказала як є. Що вирішила зійтися з колишнім, бо дуже його любить.
– Ти ж казала, що забула його, – похитавши головою, промовив Олег.
– Я тебе обманула. Вибач. Але я, правда, кохаю його. І хочу бути із ним. Нечесно залишитися з тобою.
Олег не вмовляв Віру залишитися, розумів, що це марно. Він бачив, яка вона щаслива. Більше того, він ніколи, за весь той час, що вони знайомі, не бачив її такою щасливою.
Але на прощання він, не витримавши, все ж таки сказав:
– Віра, люди не змінюються. Він зрадив тебе одного разу, зрадить знову.
– Ти не знаєш, – уперто заперечила вона. – Він усе усвідомив.
– Я тебе більше не прийму.
– І не треба.
Віра пішла будувати своє щастя. А Олег переконав себе, що так краще. Адже вона з ним не була б по-справжньому щасливою.
Віра з Павлом прожили близько року, перш ніж він знову зрадив. І знову та сама казка, що він закохався по-справжньому, що думав, що хоче бути з Вірою, але це не так.
І знову вона була подавлена горем. Тільки цього разу ще більше, бо повірила йому. Тому що цілий рік була певна, що це назавжди.
Віра знала, що Олег з кимось зустрічається. Але навіть якби це було не так, вона б не спробувала його повернути. По-перше, це неправильно щодо чоловіка, а по-друге…
По-друге, Віра зрозуміла, що ні з ким не буде щасливою так, як з Павлом. І це було її особистим випробуванням. І вона з хвилюванням усвідомила, що коли він знову захоче її повернути, вона тут же прибіжить. І зробити із цим вона нічого не може.
Ну а якщо він не повернеться, вона все одно нікого не покохає. І щоб там не говорили всі довкола, Віра була впевнена, що так і буде.
Тішило лише те, що вона справді знала, що таке кохати. Не за щось, а всупереч. Щоправда, їй це щастя не принесе.
