Закінчивши, нарешті, з прибиранням, Віра ще раз окинула поглядом квартиру і задоволено видихнула. Давно збиралася навести всюди порядок, та все руки не доходили до грандіозного прибирання. Станіслав всі вихідні пропадав на роботі останнім часом, отримавши невелике підвищення, і Віра теж знаходила для себе заняття, щоб не сумувати всі дні.
Працювала Віра у школі, і зголосилася вести драмгурток. Спочатку думала, що попитом користуватися не надто буде ця справа, але багато хто зі школярів зацікавився, стали пропонувати ідеї і в результаті вийшли дуже цікаві постановки. Їх навіть запрошували провести спектаклі у будинках культури. Тепер Віра не мала вільного часу. Вона б і сьогодні провела весь день на репетиції, та у школі відключили електрику на цілий день, от і видалася можливість зайнятися будинком.
Віра налила ягідний чай у улюблену чашку та вийшла на балкон, накинувши плед на плечі. Осінь була хоч і теплою, але надвечір помітно холодало. Та й дощ вже накрапував, стукаючи по балконних карнизах, Віра прочинила вікно і, вдихнувши свіжого повітря із запахом опалого листя та дощу, визирнула вниз.
Біля під’їзду припаркувався давно вже знайомий автомобіль. Чоловіка знову підвезла його співробітниця. Подруга Віри, побачивши якось Станіслава з цією молодою особою, одразу зателефонувала Вірі і навіть не привітавшись, затараторила:
– Віро, ти не повіриш! – говорила вона. – Стаса твого бачила щойно на перехресті. Сидить у машині жінки якоїсь, уявляєш?!
– Зелена Шкода? – Запитала Віра спокійним тоном.
– Точно! То ти вже знаєш?
— Та це його співробітниця, Уляна, вони з нею в одному кабінеті працюють, часто підвозить Стаса, коли він сам без коліс.
– А-а, тоді зрозуміло, – полегшено видихнула в трубку Неля. – А то я подумала, що загуляв тихоня наш, та ще з такою непоказною жінкою, хоч і молодою.
Саме з цієї причини Віра чоловіка і не ревнувала. Уляна була насправді зовсім непоказною, та й Стас казав, що з такою зовнішністю все життя у дівках просидить бідолаха. Навіть молодість навряд чи могла компенсувати це.
Побачивши машину Уляни, Віра відразу поспішила на кухню і почала розігрівати вечерю для чоловіка. Настрій був чудовий. Сьогодні Стас повернувся раніше, можливо, зможуть погуляти, якщо він не сильно втомився, а в крайньому випадку, подивляться фільм якийсь, аби разом, поряд.
Але Стас, увійшовши до квартири, викликав в дружини хвилювання. Чоловік був якийсь схвильований. Подивився на Віру, уникаючи зазирнути у вічі, і сів на пуф, не знімаючи верхній одяг.
– Що трапилося, Стасе? – Віра спитала схвильовано, опустившись поряд на тумбочку.
– Віро, я не міг тобі сказати, а тепер мовчати вже не можна, тож прошу вислухати і не зупиняти мене. Мені важко говорити, але я маю це зробити. – Він розстебнув на куртці блискавку і опустив погляд у підлогу, – Я … Уляна … Ми … Загалом, я полюбив Уляну і хочу бути тільки з нею. Ти поступися квартирою нам, Віро… Уляна чекає на дитину, а ти сама і в комуналці зможеш жити. Прошу тебе, в ім’я наших минулих років.
У Віри за мить все життя промчало в голові. Вони були одружені майже тринадцять років. Дітей не було не тому, що хтось із них мав проблеми, а просто Віра не хотіла мамою ставати. Дітей вона любила, навіть дуже, тому роботу обрала таку, але народити своїх переживала. Їй здавалося, що вона не винесе, якщо дитина занедужає, або щось з нею станеться погане. Надивилася з дитинства, як молодший братик нездужав, як мама плакала, як сама Віра переживала в ці моменти. Ці спогади залишилися на все життя. Потім брату стало краще, і про ці спогади забули всі, включаючи брата, і брат тепер абсолютно здоровий, а ось Віра не могла забути. І ось тому вона переживала ставати мамою. А Станіслав не заперечував і не наполягав на тому, що діти їм необхідні, він нейтрально ставився до ситуації, і розмов на цю тему після того, як одного разу обговорили, більше не виникало. І ось тепер… Станіслав стане татом… А народить йому Уляна… Хто б міг подумати! Уляна, про яку він сам казав, що на неї жоден чоловік не подивиться.
– Віро, ти чого мовчиш?! – Запитав Стас, злегка торкнувшись руки Віри.
– А що сказати? – Віра стрепенулась, – Я не знаю, що можна сказати… Я тут сьогодні якраз зробила генеральне прибирання… І вечерю приготувала, і… Речі тільки зберу.
Вона важко підвелася, погладила чоловіка по голові і прошепотіла:
– Адже в комуналці у нас порядок?! Ремонт не потрібний, так? Звісно, мені там буде добре. Ти маєш рацію, Стасе, навіщо мені одній ці хороми, а тобі потрібніше… Вам із Уляною…
Віра пройшла в кімнату і почала на автопілоті витягати з шафи свої речі.
Зібрала в невелику дорожню сумку найнеобхідніше: одяг, косметику, паспорт. Решта – фотоальбоми, книги, якісь дрібниці, вона вирішила забрати пізніше. «Коли їх не буде вдома,— подумала вона,— тоді й заїду. Не хочу бачити ні її, ні його». В голові крутилися думки, як дивно все повернулося, буквально відразу, а вона ще якихось півгодини тому мріяла, як вони чудово вечір проведуть удвох …
— Стасе, — покликала вона його, виходячи в коридор із дорожньою сумкою, — я поїду зараз, решту заберу пізніше. Коли вас не буде вдома.
Він мовчки кивнув, опустивши очі на підлогу. У куточках його губ тремтіла невизначена суміш провини та полегшення. Віра помітила, що він не вимовив жодного слова на виправдання, не спробував утримати її, не спитав, що вона робитиме далі. Йому, мабуть, справді не важливо, як вона влаштується. Він тільки тихо промовив:
— Віро… я допоміг би тобі з речами, якщо що треба…
– Не треба, – сказала Віра, відчуваючи, як усередині наростає стіна холодної байдужості. — Впораюся сама.
Вона накинула куртку, швидко зав’язала волосся у недбалий пучок і, не озираючись на чоловіка, вийшла з квартири. Двері з тихим клацанням зачинилися за її спиною. Немов залишила за цими дверима частину себе – ту саму, що вірила в їхнє безхмарне сімейне щастя.
На вулиці вже зтемніло, повітря пропахло осінньою вологою та вогкістю. Дощ, який тільки-но моросів, тепер посилився, але Віра майже не помічала його, коли йшла від під’їзду. Таксі вже чекало на узбіччі.
– Куди поїдемо? — спитав таксист, глянувши на неї через дзеркало заднього виду.
— На Квіткову, двадцять вісім, — рівним голосом відповіла Віра, розуміючи, що називає адресу того місця, куди вона клялася ніколи не повертатися.
Машина рушила, м’яко в’їжджаючи в потік вечірнього руху. Віра відкинулася на сидіння, спрямувавши стомлений погляд у вікно, яким стікали крапельки дощу. Думки, безладно перескакували з одного спогаду на інший. Перед очима миготіли моменти її життя зі Стасом. Вона пам’ятала, як вони вперше зустрілися на студентській вечірці — тоді їй було лише двадцять, і вона, сміючись, випадково пролила лимонад на сорочку. Стас завжди жартував, що це була доля, яка «помітила» його для неї.
Через рік вони скромно розписалися у ЗАГСі, без урочистих промов, без численних родичів та гостей. Навіть фати не було, Віра одягла на себе світлу літню сукню, яка була в неї ще зі школи. Вони були тоді бідними студентами, весілля здавалося непотрібною розкішшю, якої можна було знехтувати. Але було стільки любові і надій. Тоді вона була впевнена, що з такою людиною вони подолають усе.
Спочатку вони жили в тій самій комуналці, куди Стас привів дружину після весілля. Як вона нелюбила це місце! Шість років боротьби за особистий простір: спільна кухня, вічні сварки сусідів за стінкою, черга в душ і гамірливі діти, що плачуть ночами. Віра тоді здригалася при кожному звуку, не могла спати, засинала під ранок, уткнувшись обличчям у подушку, аби не чути чужих голосів.
Вона згадувала, як стояла на кухні, чекаючи на свою чергу зварити суп або просто закип’ятити воду в чайнику. Там завжди хтось був: сусідки, які обговорюють свої нескінченні побутові проблеми, діти, що бігають повз. Віра завжди була чужою в цьому галасливому світі, вона намагалася якнайменше спілкуватися, не залучатися до цих безглуздих розмов. Коли вони нарешті переїхали до своєї квартири, їй здавалося, що вона вийшла на свободу.
Ця квартира стала для них новим початком. Після того, як бабусі Віри не стало, залишивши їй двокімнатну квартиру у спадок, вони заселилися туди із безмірною радістю. Зробили ремонт, вибрали нові меблі, кожен куточок цієї квартири був обставлений із любов’ю. Віра відчувала, що нарешті знайшла своє місце. Вона могла сидіти на балконі з книгою, готувати на власній кухні, знаючи, що ніхто не увірветься, не вимагатиме свого часу біля плити чи пральної машини.
Але тепер, через роки, всі ці спогади наче розчинилися в сірому серпанку. Те, що колись здавалося таким важливим, стало не більше ніж епізодом далекого життя. Життя, якого більше не існувало.
“Смішно, – подумала Віра, дивлячись на миготливі вогники міста за вікном таксі, – як швидко можна втратити те, що будував роками”.
Таксі звернуло на околицю міста, там, де починався один із найнеприємніших районів. Тут не було зелених скверів, тільки сірі будинки та брудні вулиці. Що далі вони їхали, то більше Віра згадувала, як вона переживали виходити надвір після восьмої вечора. Ці місця завжди здавались їй поганими, незатишними.
Тепер їй доведеться жити тут знову. Як вийшло, що після стільки років спільного життя вона опиняється на задвірках долі, наче зайва? Хіба вона заслужила це — після всіх зусиль, після всіх років, які вони прожили разом, залишаючись вірними один одному, нехай і без великих подій, але в мирі та злагоді? Чим вона прогнівила долю? Можливо, її відмова від дітей була помилкою? Може, якби у них зі Станіславом з’явилася дитина, все було б інакше? Але вона завжди думала, що в неї на це право вибирати, коли і як стати матір’ю. Стас, здавалося, теж не мав бажання мати нащадків, і вони ніколи не обговорювали це питання всерйоз після тієї першої, єдиної розмови.
Думки, наче тягучий дим, обволікали її свідомість, поки раптова думка, немов блискавка, не осяяла її розум. А хто її переконував? Адже ніхто не прогнав її. Вона сама погодилася піти добровільно! Добровільно звільнила своє житло для Стаса та Уляни. Та хіба це справедливо? Що, зрештою, вона робить? Заради чого вона раптом вирішила віддати їм свою квартиру, отриману від коханої бабусі, як останній дар? Для того, щоб цій жінці було зручно виношувати дитину від її, чоловіка? Ні, так справа не піде. Це її будинок, її квартира, її життя! І ніхто не має права забирати в неї це.
Віра подивилася на водія, рішуче набрала повітря і сказала:
– Розвертайтеся, їдемо назад.
Водій здивовано глянув на неї через дзеркало, але мовчки розвернув машину. Віра майже не помічала дороги, доки поверталася назад. Голова гуділа від думок, але одне було зрозуміло – вона не залишить свою квартиру. Адже вона – господиня. І не заради того бабуся залишила їй цю квартиру, щоб вона віддала її чужій жінці, яка забрала в неї чоловіка.
Коли таксі зупинилося біля її під’їзду, Віра заплатила та швидко вийшла. Вона майже бігла сходами, поспішаючи до своїх дверей, не даючи собі часу сумніватися. Тремтячими пальцями вставила ключ у замок і повернула його. Двері відчинилися, і Віра відразу помітила чужу жіночу сумку в коридорі
“Уляна вже тут”, – промайнуло в неї в голові, але хвилювання не було. Було відчуття рішучості, ніби її чекає щось неминуче. Вона зробила крок у коридор і зачинила за собою двері.
Стас, почувши клацання замку, вийшов із кухні, побачив Віру і трохи збентежився.
– Віро, ти чого? Щось забула? — спитав він, а потім повернувся у бік кухні і сказав: — Уляно, не хвилюйся, вона зараз забере те, що забула, і піде.
Він розмовляв з якимось безтурботним спокоєм, не чекаючи жодних проблем. Але Віра навіть не думала йти. Вона зробила крок у коридор, зняла куртку і почепила її на гачок, а потім пройшла в спальню і почала складати свої речі назад у шафу.
Закінчивши з речами, Віра попрямувала до кухні, де Стас і Уляна доїдали вечерю, приготовлену її руками.
— Ну що, наїлись? – Тихо, але твердо запитала Віра.
Вони обидва застигли, дивлячись на неї, не розуміючи, що вона має на увазі. Віра схрестила.
— Якщо закінчили трапезу, прошу залишити мою квартиру.
Станіслав збентежено встав:
— Ти чого? Ти ж погодилася піти? Ми домовилися, що ти поступишся нам цим житлом. Нам із Уляною тісно буде в комуналці, вона вагітна, адже ти сама погодилася, що нам потрібніше…
– Я передумала, – відповіла Віра незворушно, – Це моя квартира. Моя! Не твоя, не Уляни, а моя. Якщо тобі з нею тісно буде у комуналці, вирішуй цю проблему сам, як дорослий хлопчик.
— Але ж, Віро, ти ж розумієш… — почав він.
– Ні, Стасе, – зупинила його Віра, – Не розумію! Якщо ви вирішили народити дитину, то повинні самі і забезпечити її майбутнє. Це ваша відповідальність, а не моя. Я не повинна нехтувати собою заради вашого комфорту.
Стас ще кілька хвилин намагався заперечувати, але Віра була непохитна. Він зрозумів, що нічого не доб’ється, важко зітхнув і, дивлячись у підлогу, звелів Уляні збиратися.
Коли двері за ними зачинилися, Віра відчула дивний спокій. Вона знала, що більше не шкодуватиме ні про що. Так, можливо, все склалося б інакше, якби у них зі Станіславом була дитина. Але так сталося, і тепер їй залишається лише одне — прийняти це як даність і жити далі. І хоча багато що змінилося, Віра не відчувала ні гіркоти, ні жалю. «Все, що робиться – завжди на краще.» – Згадала слова бабусі і кивнула.
