Життєві історії

Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась йти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос її чоловіка Івана Івановича. – Віро! – гукнув її той. – А наш онук Артем в якому класі?! – Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш? Тобі до чого така точність? – А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем розповів? Думаєш жарти це?! Баба Віра не розуміла, що відбувається

– Ну скажи мені Андрійку, ким ти хочеш бути? – любив іноді запитати Іван Іванович старшого внука.

Раніше всі мріяли економістами стати, чи юристами. А зараз все більше про багатства мріють, про бізнес свій, мало не з пелюшок…

Сам же ж дід все життя будинки для людей будував і сподівався, що хоч хтось його шляхом піде.

– Іди на будівельний, не прогадаєш, Андрійку. Завжди при ділі будеш, а я тебе секретам усіляким навчу. Навчу тебе і фундаменти заливати, і будинки будувати, і покрівлю крити, а як же ж?! Бригадиром станеш, шанованою людиною будеш, а онучик, чуєш, Андрійку? Кому ж мені вміння ще свої передати, ви ж всі в місто подалися, а в селі хто житиме?

– Та не знаю я, діду, я батьку вже пообіцяв до нього на завод піти працювати. Я після дев’ятого в технікум піду, батько сказав, що на практику мене до нього в цех візьмуть, – м’явся старший Андрій, бо не хотів улюбленого діда відмовою ображати.

– Та відчепись ти від нього, старий, чого ти лізеш! Онук добре вчиться, нехай іде своєю дорогою, на заводі теж руки потрібні, а як ти думав? От же ж усе зі своїм селом до всіх лізеш. Скажи спасибі, їздять до нас рахуй кожен вихідний. І гостинців навезли, і справи всілякі перероблять, ось що значить молоді руки! Ти ще старі часи згадай, та як ми з тобою ледве побралися! То я на фермі з ранку до ночі, то ти на будівництві, – у Віри Василівни від цих спогадів на обличчі зʼявилася щаслива посмішка. – Пам’ятаєш хоч, Іванку?

– Звісно, пам’ятаю, Віро!

– Бабусю, я грядки полив, курям дав їсти і Рекса погодував, що ще робити? – повернувся з двору молодший онук Артем. – Якщо більше нічого не треба, я до Володьки піду, у них поросятка тільки-но зʼявилися, хочу подивитися.

– І що на них там дивитися?! – посміхнувся Іван Іванович. – От же ж диво – поросятка. Теж мені, всі міські стали, поважні, а поросят не бачили!

– А ти б, Іванку, Артема теж розпитав, ким він бути зібрався, він тобі зараз таке розповість, що ахнеш! – запропонувала таємниче Віра Василівна.

– Ну бабо Віро, я краще діду потім розповім, – Артем спробував піти, але дід раптом зацікавився.

– А що, Артеме, і справді, ану-но розкажи!

– Гаразд, діду! Але це я не сам вигадав, це ми з хлопцями. З Володькою, Максимом і Толіком, – онук присів поряд із дідом і почав розповідати:

– Ми з хлопцями ферму хочемо створити, не хочу я у місті жити. У місті нудно, мені на селі більше подобається. А що, діду? Ми все продумали – наприклад, Володька поросяток буде розводити, Максим хоче на механізатора вчитися, а я директором фірми буду.

– Взагалі раніше називали не директор казали, а голова, – поправив Іван Іванович онука.

– Та облиш, діду, це ж просто назва у нашої агрофірми буде така. Ми туди людей на роботу візьмемо, бо скаржаться, що в селі роботи немає. Толік, до речі, хоче у нас у селі всім нові будинки збудувати, тож, діду, твої поради нам точно знадобляться! Ти ж удома будувати вмієш, мені бабуся розповідала. Ну все, діду, я побіг, мене Володька чекає, – і Артем помчав на вулицю…

…Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась іти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос Івана Івановича.

– Віро! – гукнув чоловік. – А наш Артем у якому класі?! – запитав Іван Іванович.

– Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий клас закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш, тобі до чого така точність?

– А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем щойно розповів? Думаєш жарти це?!

Баба Віра не розуміла, що відбувається.

– Ні, Віро, не жарти, – продовжив чоловік. – Я його характер давно зрозумів. Пам’ятаєш, коли йому три роки було, він конячку дерев’яну запрягав?

Я йому показував, а йому не виходило… Так він поки не запряг, не заспокоївся! Настирний хлопець наш Артем, ти тільки не смійся Віра.

Ото сказав він і побіг гуляти, а в мене тепло на душі стало! Знаєш, а вірю я, що так і буде, може й не величезна фірма, але зроблять наші онуки життя в селі кращим, може й ми до цього доживемо, і порадіємо.

Піду я, Віро, на ґанку посиджу з Рексом, тепло вже, літо скоро.

Розбурхав мені душу Артем.

Ох, Вірочко! Ми ж іще живі, і дай Бог, щоб справдилися добрі мрії наших онуків!

Вам також має сподобатись...

Тетяна відвідала могилку свого чоловіка Андрія. По дорозі додому жінка вирішила заїхати до своєї сестри Рити. Сестри сиділи на кухні та пили чай. – Ой, Рито… Так важко без Андрія, ніяк не можу звикнути, що його нема, – сумно промовила Тетяна. – Та заспокойся ти! – скомандувала сестра. – Ти й не любила його зовсім! – З чого ти це взяла?! – здивувалася Тетяна. – Та годі тобі Таню! Я давно знаю про твої «любовні пригоди», – несподівано сказала Рита. – Ти про що? Про які пригоди ти говориш? – Тетяна здивовано дивилася на сестру, не розуміючи, що відбувається

Андрій Степанович повернувся додому. Чоловік відкрив квартиру своїм ключем, зайшов в коридор. – Сюрприз! Тату, вітаємо тебе з ювілеєм! – в коридорі зʼявилися всі його діти. – Дякую, а що ж ви мене не попередили, що прийдете, я хоча б підготувався, стіл накрив, – усміхнувся Андрій Степанович. – Не хвилюйся, ми самі все підготували, – відповіла донька Оля. – Тату, ми маємо для тебе ще один сюрприз, – загадково додав син Ігор. – Ще один сюрприз? Цікаво… – відповів Андрій Степанович. – Зайди у кімнату і сам все побачиш, – сказала донька. Андрій Степанович зайшов у кімнату і…застиг від побаченого

Наталя поливала квіти на кухні, як раптом у двері хтось подзвонив. Дзвонили наполегливо, не зупиняючись… – Господи, та йду я! – гукнула жінка. – Що ж там таке сталося термінове? Наталя відставила лійку для поливу на підвіконня й поспішила у коридор. Вона відкрила двері й застигла від здивування. На порозі стояла її свекруха Надія Олексіївна. – Ой, проходьте! – одразу запросила її Наталя. Надія Олексіївна дістала з жіночої сумочки папірець і, не дивлячись на невістку, дала його своєму синові Степану. – Що це таке? – здивовано запитав той. Він дивився на папірець, не розуміючи, що відбувається

У Наталі був день народження. Вона накрила гарний стіл – нарізала салатів, запекла качечку з картоплею, замовила великий торт. В гості приїхали три її подруги. Лариса з Марійкою подарували Наталі квіти й сертифікат в салон краси. – В тебе все є Наталочко! – сказала Лариса. – Подарунок наш скромний, але від щирого серця! – Дякую, дівчатка, – посміхнулась Наталя. – Подарунок просто чудовий! Підійшла третя подруга Валя. Вона хмикнула, глянувши на квіти, і вручила іменинниці конверт з кругленькою сумою. – Ось тримай, Наталочко, – сказала вона. – Це вже хоч на подарунок схоже! Лариса з Марійкою оторопіли від почутого