Життєві історії

Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась йти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос її чоловіка Івана Івановича. – Віро! – гукнув її той. – А наш онук Артем в якому класі?! – Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш? Тобі до чого така точність? – А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем розповів? Думаєш жарти це?! Баба Віра не розуміла, що відбувається

– Ну скажи мені Андрійку, ким ти хочеш бути? – любив іноді запитати Іван Іванович старшого внука.

Раніше всі мріяли економістами стати, чи юристами. А зараз все більше про багатства мріють, про бізнес свій, мало не з пелюшок…

Сам же ж дід все життя будинки для людей будував і сподівався, що хоч хтось його шляхом піде.

– Іди на будівельний, не прогадаєш, Андрійку. Завжди при ділі будеш, а я тебе секретам усіляким навчу. Навчу тебе і фундаменти заливати, і будинки будувати, і покрівлю крити, а як же ж?! Бригадиром станеш, шанованою людиною будеш, а онучик, чуєш, Андрійку? Кому ж мені вміння ще свої передати, ви ж всі в місто подалися, а в селі хто житиме?

– Та не знаю я, діду, я батьку вже пообіцяв до нього на завод піти працювати. Я після дев’ятого в технікум піду, батько сказав, що на практику мене до нього в цех візьмуть, – м’явся старший Андрій, бо не хотів улюбленого діда відмовою ображати.

– Та відчепись ти від нього, старий, чого ти лізеш! Онук добре вчиться, нехай іде своєю дорогою, на заводі теж руки потрібні, а як ти думав? От же ж усе зі своїм селом до всіх лізеш. Скажи спасибі, їздять до нас рахуй кожен вихідний. І гостинців навезли, і справи всілякі перероблять, ось що значить молоді руки! Ти ще старі часи згадай, та як ми з тобою ледве побралися! То я на фермі з ранку до ночі, то ти на будівництві, – у Віри Василівни від цих спогадів на обличчі зʼявилася щаслива посмішка. – Пам’ятаєш хоч, Іванку?

– Звісно, пам’ятаю, Віро!

– Бабусю, я грядки полив, курям дав їсти і Рекса погодував, що ще робити? – повернувся з двору молодший онук Артем. – Якщо більше нічого не треба, я до Володьки піду, у них поросятка тільки-но зʼявилися, хочу подивитися.

– І що на них там дивитися?! – посміхнувся Іван Іванович. – От же ж диво – поросятка. Теж мені, всі міські стали, поважні, а поросят не бачили!

– А ти б, Іванку, Артема теж розпитав, ким він бути зібрався, він тобі зараз таке розповість, що ахнеш! – запропонувала таємниче Віра Василівна.

– Ну бабо Віро, я краще діду потім розповім, – Артем спробував піти, але дід раптом зацікавився.

– А що, Артеме, і справді, ану-но розкажи!

– Гаразд, діду! Але це я не сам вигадав, це ми з хлопцями. З Володькою, Максимом і Толіком, – онук присів поряд із дідом і почав розповідати:

– Ми з хлопцями ферму хочемо створити, не хочу я у місті жити. У місті нудно, мені на селі більше подобається. А що, діду? Ми все продумали – наприклад, Володька поросяток буде розводити, Максим хоче на механізатора вчитися, а я директором фірми буду.

– Взагалі раніше називали не директор казали, а голова, – поправив Іван Іванович онука.

– Та облиш, діду, це ж просто назва у нашої агрофірми буде така. Ми туди людей на роботу візьмемо, бо скаржаться, що в селі роботи немає. Толік, до речі, хоче у нас у селі всім нові будинки збудувати, тож, діду, твої поради нам точно знадобляться! Ти ж удома будувати вмієш, мені бабуся розповідала. Ну все, діду, я побіг, мене Володька чекає, – і Артем помчав на вулицю…

…Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась іти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос Івана Івановича.

– Віро! – гукнув чоловік. – А наш Артем у якому класі?! – запитав Іван Іванович.

– Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий клас закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш, тобі до чого така точність?

– А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем щойно розповів? Думаєш жарти це?!

Баба Віра не розуміла, що відбувається.

– Ні, Віро, не жарти, – продовжив чоловік. – Я його характер давно зрозумів. Пам’ятаєш, коли йому три роки було, він конячку дерев’яну запрягав?

Я йому показував, а йому не виходило… Так він поки не запряг, не заспокоївся! Настирний хлопець наш Артем, ти тільки не смійся Віра.

Ото сказав він і побіг гуляти, а в мене тепло на душі стало! Знаєш, а вірю я, що так і буде, може й не величезна фірма, але зроблять наші онуки життя в селі кращим, може й ми до цього доживемо, і порадіємо.

Піду я, Віро, на ґанку посиджу з Рексом, тепло вже, літо скоро.

Розбурхав мені душу Артем.

Ох, Вірочко! Ми ж іще живі, і дай Бог, щоб справдилися добрі мрії наших онуків!

Вам також має сподобатись...

Ольга Петрівна гарно вдягнулася і вийшла на вулицю. Вона йшла до своїх квартирантів, забрати квартплату. Жінка дійшла до будинку і, їдучи на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадує, коли отримає гроші. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?! Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки залишилося і заощаджувати їй нічого… Ольга Петрівна натиснула кнопку дзвінка. У неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші? На цей раз чекати довелося чомусь довше, аніж зазвичай… Нарешті двері відкрилися і Ольга Петрівна ахнула від несподіванки

– Яно, завтра у мами день народження. Ми запрошені, – сказав за вечерею Сашко. – Ну, тоді треба зʼїздити купити подарунок, – відповіла дружина. Після вечері Яна з Сашком зʼїздили у торговий центр та вибрали для Уляни Станіславівни подарунок. Наступного дня за святковим столом зібралася вся родина чоловіка Яни. Гості вручили подарунки, сіли за стіл. – Сашко, дякую тобі за подарунок, – несподівано звернулася до сина Уляна Станіславівна. – Будь ласка, – відповів чоловік. – У мене тобі теж є подарунок, – підозріло сказала свекруха і простягла Сашку конверт. – Що це?! – Сашко відкрив конверт, заглянув всередину і застиг від побаченого

Світлана тільки-но прокинулася, коли пролунав дзвінок у двері. – Світлано, відкривай. Це Марія Василівна, мама Олега. Він попросив мене, щоб я тобі допомогла з приготуванням до весілля, – почула вона голос за дверима. Світлана відкрила двері, запросила майбутню свекруху на кухню, пригостила чаєм. – Може, краще не робити весілля! – раптом сказала Марія Василівна. – Олег і так витратився, коли купив цю квартиру! – Ви краще присядьте. У мене для вас погана новина, – Світлана пройшла в кімнату і повернулася з якоюсь папкою в руках. – Ось, помилуйтеся. Марія Василівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого

– Я знаю, що тобі подарую, – сказав Сашко подрузі Світлані. – Тобі має сподобатися. Він якось загадково подивився на неї і задоволено усміхнувся… Минуло два тижні. Перед жіночим днем ​​хлопці вітали дівчат, дарували квіти й листівки. Сашко теж подарував Світлані листівку. Вона почала читати її, і раптом запитала: – А де ж вірші, які я просила? – Це я не вмію, – сказав Сашко. – Як не намагався… Зате от мій обіцяний подарунок! Хлопець простягнув Світлані конверт розміром з листівку. Світлана відкрила його і дістала звідти аркуш паперу. Вона глянула на нього й ахнула від побаченого