Все частіше і частіше батьки починали з Миколою одну й ту саму розмову.
– Ну, коли ж ти нарешті одружишся, синку, – починала зазвичай мама. – Тобі вже тридцять років, у цей час у нас ти вже був і в школу збирався. А ми що так ніколи онуків і не дочекаємося?
– Так, мата права, син, – вмикався батько. – Час іде. Все треба робити вчасно. Потім захочеш одружитися і дітей завести, а час і минув. Ти вже не хлопчик. Освіта є, робота в тебе хороша, зарплата гідна та й де тобі жити з молодою дружиною теж є. Бабуся квартиру тобі залишила. Поки ми її здаємо, але будь-якої миті можемо квартирантів попередити, і в’їжджай, живи.
-Можна подумати, що я вам тут дуже набрид, – постійно жартував Микола. – Ви так завзято хочете мене виставити з дому.
-Синочку, ну що ти говориш. Але ж тобі вже тридцять. Потрібно обов’язково одружитися. У тебе були дівчата, ти з ними зустрічався, але так офіційно нас і не знайомив.
-Тому й не знайомив, що нічого серйозного в мене не було. Зустрічався, розлучався, я ж людина. Але одружуватися я поки що не готовий.
-А коли ж ти будеш уже готовий?
-Я не збираюся одружуватися без кохання.
Зазвичай після цього Микола кудись йшов з дому або закривався у своїй кімнаті, одягав навушники та сідав за комп’ютер.
Батьки тільки головою невдоволено хитали:
-Ну, коли ж наш син вирішить познайомити нас зі своєю дівчиною, одружиться і ми побачимо онуків? Дивно це все, може, справді зараз молоді люди дуже інфантильні, не хочуть сім’ї, бо переживають через відповідальність, не хочуть розлучатися з дитинством?
Але одного чудового ранку Микола з посмішкою сказав батькам:
-Сьогодні ввечері я познайомлю вас із моєю Оксаною. Я її люблю, і ми збираємось одружитися. Вчора ми подали заяву до ЗАГСу, а сьогодні ввечері я вас познайомлю.
-Невже! – Вигукнули в обидва голоси батьки, – як же так? Ти вже подав заяву, а ми ще нічого не знаємо. Потрібно ж готуватися до весілля.
-Ми з Оксаною проти весілля. Ми просто зареєструємось і тихо посидимо своєю родиною. Ми вже дорослі люди, краще залишити гроші на майбутніх дітей.
Микола зібрався і пішов, а батьки спочатку вирушили до супермаркету за делікатесами до святкової вечері, а потім наготувавши різних страв і накривши стіл, сиділи і з нетерпінням чекали на знайомство з майбутньою невісткою.
Рівно о сьомій вечора пролунав дзвінок, і Олексій Сергійович поспішив до дверей. Ганна Петрівна ще раз глянула на себе в дзеркало, задоволена побаченим і повернулася до дверей.
У кімнату увійшли її чоловік, за ним Микола і за ним дівчина … ні, вже не дівчина, а доросла жінка, явно років тридцяти п’яти, далеко не тендітна, і яскраво-рудим фарбованим волоссям.
– Ось, – привітно сказав Микола. – Знайомся, Оксано, це мої батьки Олексій Сергійович та Ганна Петрівна. А це моя Оксана, моя майбутня дружина.
– Дуже приємно, – досить холодним голосом промовила Ганна Петрівна. – Прошу вас сідайте за стіл, давайте повечеряємо і дещо обговоримо.
Всі розсілися за столом, повисло дещо незручне мовчання, яке розрядила Оксана.
-Ой, яка смакота у вас на вечерю. Ну, треба ж, вони коштують цілу купу грошей. У нас у супермаркеті такі продають, але я ніколи не купувала їх.
-А ви ким працюєте?
-Я касиром у супермаркеті. Іноді замість каси мене випускають до зали. А іноді й на фасуванні допомагаю, коли рук не вистачає, а мені треба заробляти.
-Я так розумію, у вас немає вищої освіти? – єлейним голоском запитала майбутня свекруха.
-Та яка там освіта. Я школу на одні трійки закінчила. А потім пішла до магазину на роботу, там трохи наловчилася на касі та перейшла до супермаркету. Там ми з Миколою і зустрілися.
Ганна Петрівна здивовано підняла брови:
-Не знала, що ти, Миколо, так багато часу проводиш у супермаркетах.
-А я того дня забіг за хлібом, а зустрів Оксану і закохався з першого погляду.
Тепер вже не тільки Ганна Петрівна, а й її чоловік здивовано підняли брови та переглянулись. Потрібно ж як буває!
А наївна Оксана все продовжувала.
-Я, як Микола мене на побачення вперше запросив, прямо здивувалася. Він такий гарний, культурний, освічений, взагалі не такий, як наші хлопці.
-Які це ваші?
-Так я із села. У мене там і мати живе з братом. І з моїм сином.
-У вас є син? – Не дотримавшись емоцій, вигукнули батьки Миколи. – А скільки ж йому років?
-Та моєму Андрійку вже одинадцять. Він там у сільську школу ходить. А тепер ми з Миколою одружимося, і я його до міста заберу, до міської школи переведу.
У Ганни Петрівни майнула несподівана думка:
-Добре, що вони житимуть окремо в квартирі Миколи. Так хоч ми рідко бачитимемося з невісткою та її сином. А Микола може до нас у гості приходити завжди. І добре, що Микола відмовився від весілля, ми не осоромимося перед своїми знайомими та рідними, бо соромно було б показати їм цю «небесну красу». Що міг у ній знайти мій син, такий вихований та витончений?
-То що, Миколо, треба сказати квартирантам, щоб вони з’їжджали та звільняли квартиру? Ми за договором повинні їх попередити за місяць, – ласкавим голосом звернулася до сина Ганна Петрівна.
-Ой, а навіщо це, – здивувалася Оксана. – Мені Микола казав, що в нього є бабусина квартира. А навіщо квартирантів виставляти, хай живуть, вони ж гроші платять. Правда, любий?
-Ну як же? – Здивувалася Ганна Петрівна. – А ви де жити будете?
-Так, а що ми в кімнаті Миколи не помістимося хіба? Ми в селі у двох кімнатах п’ятеро жили і нічого. Усі містилися. Як кажуть, у тісноті та не в образі. У вас три кімнати цілих. А мій Андрійко може спати в залі. Він у вас ось який величезний!
-О Боже! – ледь стримался Ганна Петрівна. – Вони збираються жити з нами, і ми щодня зустрічатимемося з нею на кухні.
-Дорога, – сказала вона вголос. – Молодій сім’ї краще починати жити самостійно. Двом господаркам на одній кухні тісно.
-Ой, та що ви, – здивувалася Оксана, ми ж вже не такі молоді. Ми цілком можемо порозумітися, а на кухню я не претендую. Ви цілком можете там господарювати на самоті.
-Мамо, тату, – сказав Микола. – Ми вирішили, що Оксана до весілля поживе у нас, а то вона живе в гуртожитку, а там умови не найкращі. Гаразд, Оксано, ходімо, я покажу тобі свою кімнату
І щаслива парочка вийшла.
Батьки посиділи ще трохи за пустим столом.
– Правильно кажуть, – тихо промовив Олексій Сергійович. – Обережно зі своїми бажаннями, вони можуть справдитися.